ДО ЇХ ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВА ІЗИДОРА
Єпископа Торонтського й Східно-Канадського, Всечесних Отців,
Преподобних Монахів, і Всіх Вірних Торонтської Єпархії
Радіє земля і небо, а з ними і я! Радіє небо, бо муж Божий Ізидор, покликаний на заступника Христового, щоб ширити спасіння душ, п’ятдесять літ виповняв гідно свою місію від Господа, як пастир, і 40 літ, як Архипастир. Скільки разів приносили Його архиєрейські руки Безкровну Жертву на славу Божу і спасіння душ, Йому повірених. Не будемо їх числити, бо Справедливий Бог Йому вже почислив. Найважніше тут не число, бо жертва вдови в єрусалимській святині переважила всі найбільші жертви взяті разом. Так і жертви Ювілята, труди, молитви, покути віддані Богові на славу за спасіння Йому повіреної пастви аж до повного самопожертвовання, вчинили, що радіє сьогодні небо і земля. Оцінити може тільки Бог Отець і Бог Син разом зі Святим Духом та справедливу нагороду дати Йому на небі. На землі нема такої нагороди, яка б хоч в малій части відповідала б Його заслугам: «Велика бо ваша нагорода в небі!»
Радіє земля. Радіє в першу чергу торонтська земля, що вже 40 років тішиться проводом свойого Божого і мудрого Пастиря. Він вказав своєму стадові спасенну і здорову поживу та дорогу до неї. Преосвященний Ізидор від молодости своєї пішов дорогою наших духовних і національних провідників. Тільки з нашого століття можна назвати Слугу Божого Андрея Шептицького і Патріярха Йосифа. Преосвященний Владика Ізидор їх зрозумів, чого багато в нашім народі не розуміють, а бо ще гірше — не хочуть розуміти, засліплені своїми власними амбіціями. А ще зрозумів їх Володимир Винниченко, голова «Директорії», соціяліст, комуніст, може навіть і цілковитий атеїст, коли по скиненню гетьмана Скоропадського запитав Льонгина Цегельського: «А що там робить Ваш Шептицький? — Він тепер інтернований поляками у Львові. — А ми його визволимо. От, якби ми мали такого Чоловіка! Ми б його поставили на чолі Церкви на Україні… — А він на православного Архиєрея не піде! — Якого там православного! Розуміється, уніятського. Кожний уніят ще з природи — українець. Ми б договорилися з Римом і зробили б його Патріярхом України … І так відгородили б Україну муром від Москви і Польщі.» На то Л. Цегельський сказав: «Це була ідея, яка дорівнювала б події Хрещення України Володимиром Великим». Цю розв’язку питання наших Церков, котру зрозумів атеїст, соціяліст, комуніст В. Винниченко. не можуть зрозуміти не кажу миряни, але що гірше, люди духовні, котрі жонглюють словами «Щоб усі були одно» і співають «В єдності сила народу, Боже нам єдність подай!» Але Ви, Преосвященний Владико, Ви це зрозуміли і пішли слідами Слуги Божого Андрея і Патріярха Йосифа. Радій земле Торонтська, радійте вірні сини і дочки торонтської дієцезії, бо Господь Бог наділив Вас великим і мудрим Пастирем!
Слуга Божий Андрей перший кинув клич екуменізму і розпочав діяти через Велеградські з’їзди. Він нераз виражав бути мучеником за віру Христову, але Бог побачив Його добру волю і задоволився нею. Слуга Божий Андрей в обороні євреїв написав лист до Гітлера, хоч знав, що за те може бути розтоптаний як хробак чоботом гестапівським, але це Його не здержало. Ніхто на світі цього не поважився зробити. Ви, Преосвященний Владико, це все знали, поділяли і відважно научали Ваших вірних, не дивлячись на неприємності. І ось Вам знак Божий над вірним Своїм Слугою Андреєм. Повертаючись після звільнення з ув’язнення в суздальській тюрмі, в переїзді через Ленінград, Його зустрічають радісні ленінградці, запроваджують до царської палати і там, сидячи на троні свого переслідувача царя Николая II, Митрополит Андрей приймає їхню чолобитню, їхні вітання. Яка переміна! Як тут виразно видно діяння Боже над Своїм вірним Слугою… Такого в історії ще не було! Митрополит Андрей Шептицький вертав як каторжник, якого визволила не армія, не жодна сила людська, а тільки сила Божа! І Ви, Преосвященний Владико, Ви зуміли відчитати ті знаки Божі і піти їх слідами. Слава Вам за те перед Богом і людьми! І тому радіє земля торонтська і ціла українська земля.
Здавалося, що вже не буде нікого такого, хто міг би по смерти гідно зайняти місце такого світового Велетня. Та Бог має більше, ніж те, що роздав. І післав нам смиренного і покірного, помічника і наслідника Йосифа Сліпого. Часи були дуже люті, а в нього здоров’я дуже слабе. Перші Його лекції для питомців виявляли задуху, що здавалось не докінчить цієї лекції. Часто на дверях о. Ректора появлялась лікарська заборона відвідувати Його, бо о. Ректор хворий. І як зможе Він взяти на себе тягар, обов’язки Митрополита Андрея? А наставало «время люте»… І воно прийшло. Його заарештовано указом зі всіма іншими єпископами. Пришилось зазнати понижень, знущань, побиття, холоду і голоду, катувань, численних і частих етапів-перевозів між різними тюрмами, які могли тривати навіть і місяцями. Нелюдські знущання, часті хвороби, гарячки, в однім випадку і перелам руки. Як довго Митрополит Йосиф ще витримає? Яке Його здоров’я??? — За Божою поміччю витримав 18 років! І ось тоді прийшов час визволення. Здавалося б кінець мукам, бо ж Він в домі Батька. Та Церква в руїні, а народ в неволі. Треба було підносити з руїни Церкву, а народові допомагати, щоб не загинув у неволі. І бореться за відновлення Помісної Церкви через Патріярхат. Єднає всіх і на Україні, і в діяспорі сущих в одну Помісну Церкву. Хоче під крила Патріярхату об’єднати всіх єпископів, священиків, монахів, монахинь, вірних, щоб створити одну Божу українську родину. Піднести духовне життя, науку, культуру, матеріяльний добробут, з’єднати ввесь український народ — розбитий, розшарпаний, бо Патріярх Йосиф знає, що в єдності сила народу! В першу чергу бореться за цю духовну єдність під проводом Патріярха, щоб легше потім осягнути єдність національну. Але й тут вороги стають Йому на перешкоді. Він визнає, що не менше натерпівся на волі, як в тюрмі. Від своїх удари все болючіші, ніж від ворога. І хоч ціла Христова Церква і ввесь світ признає Його Апостолом XX століття, однак змучений боротьбою за свої ідеали, не осягнувши багато, умирає зболілий на 93 році життя. І знову прийшов знак Божий. Коли вже без життя лежав на катафальку в церкві св. Софії в Римі, ним збудованої, підійшов Папа Іван Павло II попращатися з Ним. Поцілував Його помершого в чоло і руку, і заявив: «Він боровся за справедливу справу — Такого ще не було в цілій Христовій Церкві від її початку аж до сьогоднішнього дня!
Ви, Владико Ювіляте, пізнали цю дорогу правди і життя для нашого народу. Ви Його піддержували і йшли тою дорогою, котрою Він ішов, і так навчали Вашу паству. Тому то радіє сьогодні земля торонтська і вся земля українська. І я радію з Вами, разом з нашим українським народом. Слава Вам, Високопреосвященний Ювіляте, що Ви пізнали і вибрали ту саму дорогу й боретеся за неї для більшої слави Божої і добра цілого українського народу. Не лукавили Ви з правдою, але йшли не зважаючи на всі ворожі напади, на неприємності, перешкоди, які так зазнав наш Батько, наш Патріярх Йосиф.
І зраділа земля українська. А було це 21 вересня 1988 року, на сам день Різдва Божої Матері. Я чув за Ваше Високопреосвященство так, як слідкую за подіями нашої Церкви, за Її життям. Не смів навіть мріяти, Високопреосвященний Ювіляте, з Вами стрінутися, бо ще нічого не провіщало лучів сонця. За те Мати Божа подбала про таку зустріч. І в день Своїх Уродин зробила мені і Вам таку несподіванку. Того дня злучилася наша Україна з Вашою Торонтською Єпархією, що презентувала також цілу нашу Канадську Церкву, і єдиними устами і єдиним серцем в Безкровній Жертві ми віддали хвалу Богові і Матері нашого Спасителя не у величавім храмі, а в убогій кімнаті. Злучила нас убога обстановка, яка була притаманна Ісусові ціле життя; від народження в убогій стаєнці, в часі голошення «Доброї новини», де Христос не мав де голови прикласти, аж до наготи, прибитий на дереві до хреста і похований, обвитий плащаницею. За те тим гарячіша і чистіша була наша любов до Бога, в Пресвятій Тройці, та братня любов від найстаршого аж до найменшого брата. Величезне віддалення зникло, бо всі ми єдналися в Спасителю, де нема ні чоловіка, ні жінки, ні старця, ні дитини, ні невільника чи вільного, але всі творять одне Тіло з Христом-Богом. В цій єдності будемо жити, один одного любити, один одному служити, щоб вже тут на землі відчути той передсмак тої хвилини, коли ми всі зустрінемося з Його Божественним Сином і Святим Духом, де завершиться і убожествіє наша спільна любов.
Хай благословиться і славиться Отець, Син і Святий Дух за ласки 50-ліття Священства, 40-ліття Єпископства Вашого Високопреосвященства і 40-ліття Торонтської Єпархії.
Нехай знають торонтяни, що нас з Вами і кожного з осібна в особливий спосіб поріднила Христова любов.
А де любов — там витає Бог.
Митрополит Володимир Стернюк
Дня 7 квітня 1989 року, на Благовіщення Божої Матері.
