Патріархальний рух: що далі? Або властивий замисл мирянського руху*

Конвенції і річниці є доброю нагодою для застановлення над загальним станом цілей для яких посвятилося товариство і справити діяльність відповідно до мети. Такий речевий підхід є багато легший в інституціях, яких виміри є більше конкретні від вимірів комплексної інституції так, як Церква. І то Церкви, що є Східна і ще в додатку Київська. Не час тут навіть коротко накреслити вагомість тих додаткових кваліфікацій, але необхідно пригадати усім божеський і світський виміри інституції Церкви. Хоч ці два виміри мусять постійно гармонізувати, духовний зміст мусить мати пріоритет, щоб запобігти усяким надужиттям вчення Євангелії. Коли додати політичні мотивації, церковна спільнота мусить тим глибше поцікавитися природою Церкви і жити духовним життям рідної спадщини для відповідної оцінки подій і намічення діяльності.

Для Патріярха Йосифа помісність і Патріярхат були об’єднуючим елементом митрополій та екзархатів Української Католицької Церкви. Із довголітним віддірванням від материка, Церква на поселеннях не була спроможна об’єднатися. На це мав дані Блаженніший, як Глава Церкви та його знання еклезіяльної традиції Східних Церков, що якраз збігалися із рішенням Другого Ватиканського Вселенського Собору головно в питаннях Східних Церков та засад екуменізму. Помісність встановляє самобуття церковної спільноти. Помісність чи самобуття є вся духовна спадщина, богословія і літургічна традиція та живуча участь у всіх виразах духовного життя. Без того основного розуміння богословії у літургічному житті Церкви, залишається адміністративна структура, яку можна назвати патріярхатом, імпонуюча споруда, але бездушна. Патріярхальний рух, який заіснував довкруги ідеї патріярхату і помісности, не завжди розуміє значення помісности у відношенню до самої патріярхальної структури.

Загляньмо тільки, де ми стоїмо сьогодні: яка ситуація УКЦеркви, як інституції і церковної спільноти. Де наша сила, а де наші слабості. Які у нас ресурси і, яка наша спроможність.

Повернення центру УКцеркви в Україну є особливо великої ваги, чого ми всі тут свідомі.

Поволі підносяться її інфраструктури. Самий процес вимагає кольосальні зусилля поодиноких осіб і спільноти, при чому ми повинні б дечого навчитися, щоб бути інтегральною частиною того процесу і при тому живучою допомогою.

Інституція помісної Церкви є одною. Не тільки в межах України, але включення всіх вір­них, де вони не жили б. Відлучення котрих будь поселень суперечить і підважує саме поняття помісности так само, як намагання наших недругів звузити УКЦеркву до Галичини та окремих поселень накресленням Церкви, як регіональний феномен. Іншими словами, неповна інституція. У такому вузькому виразі самобутність є принагідна і тому здатна на підчинення більше виробленій церковній структурі. Основний принцип помісности зосереджується на об’єднюючу богословію духовности літургії і обрядів. Помісна Церква відповідно розпоряджає виховними і адміністративними засобами провадити духовним життям Церкви. Прикладом того є Патріярший Собор УКЦеркви, який відбув вже дві сесії і характер праці наукових інституцій, як наприклад Львівської Богословської Академії і Інституту Митрополита Шептицького для Схід­но Християнських Студій в Канаді. Ані віддаль, ані окруження не відрізняють суцільної праці у постійному підвищуванню розуміння помісности нашої Церкви і її послідовну розбудову.

Знаходиться також доволі поодиноких осіб серед священиків і мирян по обидвох мережах світу — України і діяспори, які рівнож промощують самобуття Київської Церкви своїм духовним життям і працею, що з часом принесе великі здобутки. Але, коли зхарактеризувати цілу церковну спільноту, ситуація найбільше обтяжена браком людських ресурсів на всі потреби Церкви. Дозвольте навести два приклади.

У Фінікс, Арізона, розвинула діяльність трентське згруповання Мілес Єзу. Їх діяльність не прийняли Римо Католицькі єпископи і не прийняли єпископи Мелхітської і Візантійської Церков. Покликаючися на авторитет від УКЦеркви, вони вживають фронт Східної Церкви для своїх приватних цілей. Їх Східно-Християнський Центер Трьох Царів, чи товариство Мілітантних Синів і Дочок Непорочного Серця Марії відразу дає образ чогось не відповідного для нашої Церкви. В першу середу великого посту заповіли Візантійську Літургію із посвяченням попелу і намазуванням. Їхня духовність не сумісна із Київською традицією, ані не є її органічним твором. В них зовсім латинська духовність і богословія. Даю цей приклад не для того, щоб розбудити іконофобію, але приклад задіяння далекосяжної шкоди внутрі. Мілес Єзу також знані, як воїни Христа, діють і в Україні. Що це для нас значить: це значить, що немає глибоко закоріненого знання в нашій церковній спільноті, щоб відмовитися їхнім обслугам.

Другий приклад є Свят Вечір любої дати грудня, чи навіть листопада. Всі традиційні страви тільки без Різдва і його духовного змісту. Тому, що цей приклад є більше такого жанру, «що є зле у цій картині», може викликати симпатію усіх, що знають із свого власного досвіду діяспори передати традицію слідуючим поколінням. Одначе потрібно поставити питання, чи виготовленням так би мовити «вистави» справді передається традицію у її повному духовному змісті? Що це для нас значить: це значить, що мирянський рух не попрацював над духовною сторінкою помісности. У відсутності духовного змісту і літургічного пов’язання затрачується життєдайність традицій.

Комусь може видаватися, що проблему першого прикладу легко розв’язати прямо рішенням відповідаючого владики. І це правда. Але є випадки, які не мають такої простої розв’язки і потребують багато більше знання і розсудливого думання ширшої церковної спільности. У другому прикладі приховується і наша сила і наша слабість, що приводить нас до головної думки властивого змислу мирянського духу.

Мобілізуючи мирян довкруги ідеї патріярхату і помісноти Блаженнішим Патріярхом Йосифом, мирянський рух зосередив увагу на зверхну структуру Церкви присвячуючи мало уваги внутрішньому духовному життю. Рух, який так жертвенно віддався ідеї патріярхату, розійшовся із дійсним значенням помісности. Сумні наслідки відділення є мовчазні відправи, дальше не зрозуміння стояння і клякання в часі літургії, у великому пості фасонове хилення голови замість глибоких поклонів і на загал не зрозуміння тих традицій за якими ми майже розпиналися. Якщо не піднімемося особисто запізнатися із духовною спадщиною Київської традиції, тоді помісність нашої Церкви є під більшою загрозою, як ми хочемо до того признатися.

Близько пов’язана до не знання своєї спадщини є ментальність борців під облогою. Постійна дефензивна постава виробила серед нас застрашенність і підозру випереджуючи думання. Відрухове відкинення відзивається до певних кличок, як наприклад календар і мова. І знову, тут помісність не знаходиться в одному чи другому календарю, але жива участь в літургічному житті Церкви. В наслідок браку зрозуміння увелися аномалії, які в деяких випадках виявляють духовну схізофренію. В парафіях, де домагалися двох літургічних календарів, в одному тижні може приходити і страсний тиждень Христових терпінь і Світлий тиждень Христового Воскресення. Якщо це є безсенсовним, також і безсенсовним є розподіл на календар в єпархії. Хто має діти і внуки знає труднощі із святкуванням Свят Вечора, Різдва і майже забутого Йордану в їх глибокому духовному змислі.

Коли раз здобудемо знання, варта ним поділитися. Скільки користе було б із гуртків зацікавлених у літургічному році і відправах, у богословії іконопису, навчання катехизму і тим подібне. Скористала б Церква і скористав би рух. Це є природний спосіб засобом знання ви­робляти ширшу базу спільних духовних переживань. Духовно і релігійно вироблені миряни є силою. Вони є у кращій позиції брати активну участь в екуменічному русі і церковній політиці різних чинників, бо вони знають істотність Церкви — її місію, її дію. Мирянський рух будується з низів. Мирянство, що є солідно обґрунтоване у духовній і богословській спадщині своєї Церкви поповнить людський ресурс, який нам сьогодні так дуже бракує.

Попри зміни наставлення у відношенню до знання богословії і послідовносте в літургічному житті Церкви, ексклюзивність Патріярхального руху не сходиться із самою природою Церкви. Церква не є приватним клюбом. Потрібно вийти поза загомінковість вузького окруження і це знову може статися засобом поглиблення знання Київської Церкви.

Ми говорили про кризу в нашій Церкві від початків Патріярхального руху. Сьогодні УКЦерква знаходиться у пливкім положенні і її самобутність не є запевнена. Коли брати під увагу усі потреби Церкви в Україні і на поселеннях, проблеми є більші і їх є більше, а ресурсів менше. Коротко мовити, є кризова ситуація. Ґрунтовне відбудовання Церкви є рівномірним завданням в Україні і на поселеннях

Щоби здійснити вище намічені потреби, мирянський рух і в тому Патріарше товариство не тільки потрібні, але і не обхідні хоч для частинного виповнення потреб Церкви. Патріархальне товариство мусять увести підставові зміни у провадженню праці і відповідно встановити пріоритети. Їх можна вичислити в трьох точках.

  1. На першому місці стоїть зрозуміння невід’ємності духовного життя у праці товариства. Ця позиція виразно пазе духовну сторінку у суть свого існування, що рівночасно сходиться із суттю Церкви.
  2. Рівнозначним із духовним життям, є знання богословії. Миряни і члени Патріярхального товариства потребують здобути хоч елементарне знання богословії, щоби збагнути нам притаманну духовність.
  3. І врешті до успішности ведення праці є проактивна діяльність, що починається із двох вище згаданих точок і в парі з тим є відкритість до нових членів і думок.

В доповіді я пляново не говорила окремо про духовенство, бо вважаю відділення від проблеми цілости не корисним. Більшою потребою є особиста відповідальність. Пошукування винуватця є безплідним затьмаруванням думання тоді, коли шукання розв’язок є так важливим.

Помісність, яка мотивувала нас працювати в Патріярхальному русі в минулому, повинна б і сьогодні бути об’єднюючим закликом в усучасненню мирянського руху. Обмеження сил вимагають розбудувати людські ресурси нашої Церкви на засадах духовного життя і знання богословії, що є сумісні із Київською традицією. Запізнання із еклезіологією поможе краще розуміти, як Церква себе бачить і діє. Події в церковній і політичній площинах потребують розв’язок відповідно до їх вимірів. У цьому полягає інтеграція у процес відновлення нашої Церкви. У цьому наша найбільша допомога, чого самі фінансові засоби не запевнять.

Патріярхальний рух потребує усучаснити спосіб провадження і відповідно встановити пріоритети для запевнення помісности УКЦеркви у цьому пливкому і переходовому періоді нашої Церкви. Клопітлива праця Патріярха Йосифа звела розкинені митрополії в одну Церкву. Повернення церковного центру у спустошену Україну є природним процесом і продовженням його намагань. Справа єдности УКЦеркви сьогодні полягає на розумінні помісности і їх застосування у цілій Церкві Київської традиції. Змінилися часи і характер проблем. Не змінилася потреба на повну заанґажованість цілої церковної спільноти. А що більше, у тому лежить саме питання помісности, наріжний камінь патріярхату і Патріярхального руху.

Рома М. Гайда