Патріархат УГКЦ: вчора, сьогодні, завтра

Де ми перебуваємо сьогодні?

Спершу варто звернути увагу на те, що нинішній понтифік, комунікуючи з іншими, уживає термінологію, яка, як мені видається, є більш зрозумілою для сучасної людини. Коли він відвідував Константинополь, то сказав до Патріарха Вартоломея: «Ми є браття!» і попросив у нього благословення. Це сильний жест. Той самий жест Папа вчинив у присутності владик нашого Постійного синоду в 2016 році, відразу після підписання Гаванської декларації. На завершення нашої зустрічі він схилив переді мною голову і попросив благословення. Це був цікавий жест. На нього чомусь мало хто звернув увагу, але я думаю, що це був глибокий жест визнання і поваги до нашої помісної Церкви.

Святіший Отець Франциск мислить як душпастир, тому нам необхідно знову звернути увагу саме на пастирський аспект нашого патріархату. Думаю, що невдовзі екуменічна тема буде вичерпана. Та полеміка, яка сьогодні є проти нашої Церкви, лише дає нам нагоду про себе сказати. І ми її використовуємо. І що більше нас будуть атакувати, то більше ми будемо свідчити про себе. Але наступний етап буде пастирський. Зважаючи на особливу харизму Папи Франциска, ми мусимо пояснити, що саме для того, аби ми були собою, були живою Церквою, яка дбає про своїх вірних в Україні і на поселеннях, ми потребуємо усіх необхідних засобів для свого розвитку, ми потребуємо патріархату. Бо це погляд Папи Франциска.

Він, коли зустрічає єпископів, завжди скептично дивиться на тих, що хочуть собі якогось почесного звання, навіть за реальні заслуги. Він може запитати: «А як це допоможе тобі/йому бути кращим пастирем?». Оце є та матриця, в якій ми повинні переосмислити нашу аргументацію, і остаточно це те, про що говорить Блаженніший Любомир: що патріархат – це дорога, а мета – це спасіння людських душ.

Повністю статтю читайте у паперовому варіанті журналу.

Свіжий номер

3 (467) 2018 2018-3-162-218