Патріярх Йосиф І

(У 85-роковини народин)

«Ти вічно будеш живий!
Твоє імення квітне
В леґендах міст і сіл,
Як Степанос безсмертний і ґранітний
Увійдеш у віки зі світлом славних діл»!

Божественні Святі Літургії і святкові академії у наміренні їх Святости Патріярха Отця Йосифа з нагоди 85-річчя їхніх народин, це моральний фестиваль віруючого нашого народу, а водночас і доказ глибокої пошани і відданости Ісповідникові Христа ради та прив’язаности до своєї Церкви Страдниці. Бо царство Боже на землі це добро Церкви, а в цьому випадку нашої святої Церкви Ісповідниці. Це безспірна істина, що її передня сторожа це світський апостолят мирян! Бо без мирян немає християнської спільноти, тобто немає Христової Церкви. Отож Церква потребує мирян, а правдиві миряни-християни не можуть жити без Церкви. То ж і питання, хто є мирянин? Мир, це світ. Віруючі миряни це Божий люд, а вслід за цією істиною голос Божого люду — це голос Бога!

Історія українського народу, а зокрема Церкви, вписала на своїх сторінках багато світлих подій, хоч і неменше сумно-трагічних. Бо якщо б не було трагічної події під Полтавою, то не було б сьогодні обидвох наших Церков. А проте, завжди у найгірших умовинах неволі нашого народу, Боже Провидіння посилало йому людей вийняткових здібностей і незламного характеру, які вказували правильний шлях до волі народу й Церкви. І так сто років по прогрі під Полтавою Боже Провидіння послало генія Тараса Шевченка, що своїм віщим словом врятував наш народ від загибелі. Його сучасник о. Маркіян Шашкевич сміливим словом в обороні приниженої української мови та гідности народу, відродив національну свідомість галицьких українців. Він теж є післанцем Божим.

Боже Провидіння не покидало нашого народу і в релігійно-національному житті. Київські Митрополити Іларіон, В. Рутський, В. Липківський і Києво-Галицькі Митрополити Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий, це рідкісні постаті на переломі вирішальних подій в історії України, якими Господь обдарив українську Церкву! Бо саме в добі новітнього лихоліття, що почалося насильною ліквідацією нашої Церкви у Західній Україні та фізичним знищенням її владик, Боже Провидіння знову зберегло в живих єдиного Кир Йосифа Сліпого — тоді митрополита! Гадаємо, що зайвим є переповідати життєпис Блаженнішого Отця Йосифа, бо він відомий у цілому сьогоднішньому світі. Ми відмітимо тільки те, що у відміну до Київських наших Митрополитів княжої доби, які втішалися опікою володарів України, корабель Петра Могили, Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого примушений плисти проти ворожої рвучкої струї історії. Одначе на вінець слави заслуговують усі три названі Митрополити, бо всі вони зводили, а Блаженніший Отець Йосиф ще й тепер зводить геройську боротьбу за Помісну Українську Церкву й український народ! Бо хоча наша Київська Церква була Помісною, а римські папи в Берестейській Умові (Унії) 1596 р. святочно ґарантували всі права тієї помісности, бо хоч і Вселенський Собор Ватиканський II схвалив Декрет про Східні Католицькі Церкви, а папа Павло VI його 21 листопада 1964 р. святочно підписав, обов’язуючий так Ватикан, як і теж Східні Церкви, то на жаль характер нашої Помісної Церкви під цю пору виявляється тільки в терпінні, свідченні та в мучеництві! Одначе історик Церкви мусить підкреслити, що саме Помісна Українська Католицька Церква єдина в час московсько-атеїстичного переслідування Христової віри, зодягнена в криваву багряницю страждань, має оці невід’ємні атрибути Христової Церкви! Тому папа Іван XXIII, вітаючи нашого Митрополита-каторжника Отця Йосифа, визнав: «Брате, Ти є окрасою не тільки Української Католицької Церкви, але всього християнства». За віру Христа сьогодні в Україні московські Іроди арештують, вішають і розстрілюють священо-служителів. У цей самий час як у Римі парох катедри Св. Павла заявляє, що для нього «вчення Маркса тепер більш актуальне, як святе Євангеліє Христове», то в Україні наші владики, священики й Боговірні миряни виявляють свою вірність непомильному і завітному вченню Христа Спасителя!

Зі знаменем Хреста стоять наші брати на землях України в боротьбі з комуністичним атеїстичним демоном злоби й нищення. Отцеві Йосифові упродовж 18-ти років московської каторги ламали ребра й пальці на руках, щоб не міг писати послань до свого віруючого люду. А Він терпів, але не каявся, їх Блаженство говорить про ті диявольські знущання так: «Я гордий, що мене били в тюрмах і в таборах вороги, а не величали раби». І сьогодні їх Блаженство терпить у вільному світі, висловлюючи такі євангельські слова: «Яка мені воля, як моя Церква терпить?» Терпів і терпить Отець Йосиф за Христову правду! А правда, це любов, яку приніс Христос на цей світ для роду людського й за неї жертвував себе на Хресті дерева. Оцієї любови не визнають атеїсти, московські гонителі Христа, з якими на жаль торгують під цю пору Ватиканські «політики». В ім’я чого ведеться «діялог» з атеїстами? В ім’я єдности? З ким? Зі сатаною, з дияволом? Христос на спокусу диявола відповів: «Іди геть, сатано»! Якжеж московський диявол спокушував нашого Отця Йосифа, закутого в кайдани, обіцюючи йому волю за ціну прийняття московського православ’я, то Ісповідник віри Христової їх Блаженство мав одну рішучу відповідь: «3 Москви ми (українці) віри не прийняли і ніколи не приймемо!» Так, українські православні владики в 30-их роках, а в 40-их наші католицькі владики, священики і вірні, перші прийняли Хрест переслідувань за віру Христа Бога й понесуть зі своїм Ісповідником Отцем Йосифом аж до переможного кінця. Бо їх Блаженство зі Сибіру закликає наш віруючий народ не захитатись у боротьбі з люциперським злом, з його бунтарством проти Бога, з його вченням, що, мовляв, «світова історія це суд, а не Божа справедливість». Отой фізично виснажений каторжник — Отець Йосиф, але духом невгнутий, навчав і навчає нас усіх, що ми переможемо зло, бо за нами Правда, бо страждаємо за віру Христову і за нашу Батьківщину.

І 1977-го року Божого, на нашу святу Церкву іде тотальний наступ! Тому наш Патріярх Отець Йосиф закликає всіх українських владик, священиків і мирян до тотального протинаступу. Мирянам їх Блаженство сказав у липні 1975 p.: «3а мене будьте спокійні, я не зраджу нашої Церкви!» Водночас Блаженніший Отець Йосиф стоголосом кличе: «Український народе, стань уже раз собою. Стань на свої ноги в Україні і на поселеннях. Час стати самим собою. І політично й культурно. Христова Церква тебе об’єднує надприродною і природною силою. Народе, випростуй свої руки й ноги. Будь одно, монолітом і не шукай чужих богів!» Знову ж у Новому Ульмі в Німеччині їх Блаженство склав таке визнання: «Український народ належить до висококультурних націй, із світлою історією, великим духом і матеріяльним багатством. Сьогодні українці несуть на всіх просторах світу прапор боротьби за віру й свободу. Дякую Богові, що я є сином українського народу». Це є глибокі філософічні та запалюючі серця молоді й старших слова. Таким є наш Патріярх, муж Божого Провидіння, що видвигнув рятування нашої Помісної Церкви й об’єднання усіх Дочерних українських Церков на поселеннях із Церквою Матір’ю, то є у Києво-Галицькому Патріярхаті!

І тут ми стоїмо перед центральною проблемою, їх Блаженство видвигнув плян створення Патріярхату, тобто готового ядра для майбутньої відбудови Христової Церкви у Вільній Соборній Україні! Не раз, а більше разів, їх Блаженство доказував нашим Владикам, священикам і мирянам, що без власного Патріярхату наша Церква пропаде! Це наше історичне право, бо наша Київська Митрополія від початків християнства в Україні була Помісною Церквою, з власними Синодами і Соборами, зі своїм церковним уставом — Кормчою Книгою, а Митрополит Київський і всієї Руси адміністраційно не підлягав ні Константинополеві, ні Римові. Вселенського Архиєрея визнавано як учителя моралі й етики Христового вчення. Тому й під цю пору ствердження існування нашого Патріярхату є законне, а визнання його єпископом Риму є тільки формального значення. Тому їх Блаженство заявив папі Павлові VI у травні 1976 p., що «Патріярхат ми маємо. Визнає Його Ваша Святість — добре, а як ні, то визнає другий, чи третій папа». Правда, на останній авдієнції наші владики просили устами їх Блаженства отця Йосифа не встановити, а визнати наш Патріярхат! Бо ніодин патріярхат не був встановлений папами, але тільки визнаний. Розуміється, що сьогодні Ватиканське — «ні» — перегукується з Московським — «нєт»! — і тут лежить корінь і причина невизнання, а не в тому, що мовляв «це найкраще під цю пору для Української Католицької Церкви». Бо ж чи може бути ще гірше для нашої Церкви в новітніх катакомбах, як є в Україні? Адже ж папа знає, що в Україні Москва вбиває нашого священослужителя за те тільки, що він приносить хворим Найсвятіші Тайни!

Патріярх Йосиф І закликає нас, щоби ми заносили гарячі молитви за наше світле майбутнє, яке «на цілій земській кулі мусить просвічувати нам патріярхатом у всіх змаганнях і подвигах нашої Помісної Церкви!» Тому весь український Божий люд, а головно у вільному світі, мусить разом із усіми нашими владиками без виломів, а також у єдности зі священиками, дати повну підтримку нашому найбільшому Ісповідникові віри Христа ради, Отцеві Йосифові І, що зодягнений у багряницю страждань, і визнати, утвердити й закріпити Помісність і Патріярхат Києво-Галицької Митрополії і Всієї Руси!

На Многії і Благії Літа Патріярше!

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

4 (474) 2019 2019-4-obklad-w