Патріярх

«До своїх прийшов
і свої Його не приняли»
Іван, 1, 11

Літ вісімнадцять тюрм, заслання,
Сибіру — хто б це зніс тепер? —
Роки понижень, катування,
Ще й двоє зламаних ребер?….

Та був у тому плян Господній,
Щоб наш борець за віру й люд,
На волю вийшов з мук безодні,
Став свідком Божих ласк і чуд.

У Рим вела Його дорога,
До центру ревних християн;
Поволі перейшла знемога,
Як стиґми висхла ярість ран.

І там в столиці християнській,
Неначе Сходу метеор,
Прийшов на Другий Ватиканський
Святий Єпископський Собор.

В сприятливу, догідну пору,
Щоб Церкві був свій рідний лад,
Звернувсь Пророк наш до Собору —
Признати нам патріярхат.

Отці Собору повставали,
І велет, каторжник притих;
Спонтанно всі апльодували,
Йому в признанні апльодували,

Та скоро знов прийшло страждання —
В Рим «обсерватори» зайшли;
Розбили щирий акт єднання,
Бо з ними «діяльоґ» вели.

Політики сліпі, трусливі,
Напоєні презирством вщерть,
Що нашу Церкву в кровозливі,
Признали ворогам на смерть.

Та й віру віддають на висвист, —
Чи Рим для Кремлю лиш трабант?—
Вже Ватикан підвів антихрист,
Обманний снуючи детант.

А каторжник не без надії,
Не тратить часу ні на мить;
Будує в Римі храм Софії,
Що ввесь в мозаїках блищить.

І недалеко від Собору
Поставив університет —
Науки тверб далекозору —
Скріпити наш авторитет.

Сергія й Вакха храм прадавній
Для України знов придбав;
В нім Жировицький Образ славний
Із Богородиці появ.

При храмі там. музей чималий,
Сестер Анниток скромний Збір,
Гостинниця відкрита стало
І щедрий Патріярший Двір.

А для отців Студитів Чина
Набув прекрасний манастир,
Щоб дух монаший в небо линув,
Скріплявся на труд за Божий мир.

Невтомно наш Святець працює,
Бо час утік, життя важке;
Послання пише та друкує
Теж богословськії книжки.

Владик скликає на Синоди —
Помісність Церкви ціле життя!
Та ставить Курія колоди
Й відмовив Папа їй буття.

Відмови прагнень найдорожчих —
Це серце видерте з грудей;
Та прав нам даних не розторощить
Гнучкий вселенський Архиєрей!

Та що найбільш Йому болюче:
У Церкві розбрат, бунт і крик;
Вінок терновий і колючий
Сплело кількох своїх владик.

Помісність Церкви злобно лають,
Залякують отців, мирян,
Для вірних церкву замикають —
Ворожий попирають плян.

Живуть для зради — не для Неї,
Доносять, позивають в суд,
Як Юди, підлі Кочубеї,
Щоб завалить початий труд.

Стягають цим вже гнів Господній,
Прийдешніх поколінь проклін;
У рабство лізуть ще й сьогодні…
Та ждуть на Церкви тихий скін.

Ще доведеться й їм ридати —
В неславу піде їм цей чин;
За почесті не можна дати
Народ і Церкву на загин.

А страдника ідея сміла,
(Нехай всім розум прояснить)
Не згасла нам, не спопеліла, —
Мов смолоскип в серцях горить.

Він нам створив її, надхненну,
Працює твердо без тривог;
Помісність Церкви — нам спасення —
Таки здобудем — з нами Бог!

Раби опльовують свободу,
Та Він цей глум несе без скарг,
Бо Він могутній Дух Народу,
Керманич Церкви — Патріярх!

Філадельфія 18-20 сіяння 1977 р.

 
 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>