Патріярхат Помісної УКЦеркви існує

Ще багато запитує, а як властиво є, папа Павло VI знову заперечив наш патріярхат. Значить його немає. Правдою є, що під час авдієнції у папи Павла VI ніхто не просив, щоби папа установляв патріярхат нашої Церкви, бо ж це був би нонсенс тому, що існування патріярхату є доконаним фактом. Тут могла бути мова про його визнання і це одиноке, що папа Павло VI може під сучасну пору зробити.

Поруч загального з’ясування нашої УКЦеркви Патріярх Йосиф просив папу Павла Vl-гo наступне: «дозвольте нам користуватися устроєвими правами заґарантованими Вашими Попередниками, дозвольте нам правитися згідно з канонами Східньої Церкви і згідно з нашими Синодами, дозвольте нам молитись так, як велить нам наше сумління». Це стільки просив Патріярх Йосиф.

Не можна просити безперебійно одне й те саме і за кожний раз бути поминеним, обдуреним, чи зігнорованим. До речі відмовна відповідь папи Павла VI щодо нашого патріярхату ніколи не була щира, в дусі дійсної християнської любови. Висувались різні канонічного, пасторального характеру причини за якими окривались справжні політичні калькуляції. Про це дуже добре знає і сам Павло VI і всі ватиканські чинники. І ми всі також знаємо, але часом вдаємо, що не хочемо цього знати. Правда при першій відмові було сказано, що не може створити патріярхату «під сучасну пору». Власне це «під сучасну пору» повторяється рефреном і це папа Павло VI також повторив під час останньої авдієнції наших Владик на чолі з Патріярхом. Цей факт є багато мовним. Варто було якось установити час тривання ось цього «під сучасну пору», чи може воно є безконечним? Треба над цим добре застановлятись, аналізувати й знаходити зерно правди.

Ось так рефлектуючи над нашими церковними проблемами приходять на думку празники Рождества Христового, і Христового Воскресіння, які торжественно кожного року святкуємо і здається, що це є нічого іншого, як повторення знаного, — але так воно не є. Ми кожний раз у празник Христового Народження чи Христового Воскресіння все знаходимо нові критерії у нашому житті, нові відповіді на низку питань особистого і християнського значення. Якщо ми пропустимо перед нашими очима містерію Христового народження а опісля розп’яття та воскресіння і на хвилину застановимось та поставимо перед собою питання, до кого на землю прийшов Ісус Христос? Звичайно всі християни однозгідно скажуть — для всього людства без різниці на їх соціяльні, расові, національні, чи будьякі інші різниці. Справді Христос народився в убогій стайні, щоби бути доступним для всіх бідних й багатих. Незаперечним залишився факт, що першими були ось ці бідні — пастухи. Згодом були й багаті й вчені, але їх порівняльно було мало. Відповідь на це проста. Бідні серцем відчули велич Новонародженого та Його потребу, тоді коли деяка частина багатих й вчених, фарисеїв та книжників не потребували Новонародженого Христа, бо ж вони самі думали про себе, як тих, що самі є найближче Бога і не потребують нового Месії, а думали про Його розп’яття.

Це зовсім не припадок, що Христос на своїх апостолів вибрав рибалок, за виїмком Павла, який став апостолом вже після смерти Христа і належав до найбільш освічених. Апостол Павло поклав тверді ідеологічні основи під Христову Церкву. Звичайно, це не аналіза, але підмічення відірваних фактів на основі яких ми можемо ставити незаперечне твердження, що Христова Церква народжувалась і росла серед народніх мас. Фарисеї й книжники, які думали, що вони вже від давна одинокими є посередниками до Бога, зрозуміло відкидали Христа Бога.

Нагадується знаменний фраґмент з Євангелії, як Ісус Христос питав своїх апостолів: «За кого мають люди Сина Чоловічого»? Апостоли відповіли: «Одні за Івана Хрестителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків». «На вашу думку» — до них каже Ісус, — «хто я»? Озвався Симон Петро і заявив: «Ти єси Христос, Син Бога живого». (Мит. 13-16).

Як бачимо з повищого, що треба було, щоби Ісус Христос перейшов хрестну дорогу, був розп’ятий на хресті й воскрес із гробу, щоби Його Церква зросла до сили, якої ніхто не є в силі побороти.

Коли ми з перспективи кільканадцять років глянемо на процес постання і закріплення помісности, себто самобутности нашої УКЦеркви то побачимо багато цікавих, болючих і сумних фактів. Ідею створення патріярхату УКЦеркви висунув на форумі Вселенського Собору Ватиканського II Блаженніший Верховний Архиєпископ, тепер Патріярх Йосиф І. Тут варто підкреслити один дуже важливий момент, а саме, коли Патріярх Йосиф висуває якесь питання — значить, це має тверді основи. Патріярх Йосиф знає, що робить і що нашій Церкві належить. Це нам всім варто мати на увазі. На цей факт окрему увагу звернула Мілена Рудницька в книжці «Невидимі Стигмати».

Повернімось до нашої головної теми. Ідею Патріярха Йосифа створення патріярхату соборові отці приняли оплесками, але пригадаймо собі, як її приняли деякі наші владики? Нажаль, митрополит Амврозій Сенишин загасив свічку нашого патріярхату ще тоді — на Соборі. Таки мирянський рух підняв ідею Патріярха Йосифа і поніс її в народ. Поруч з тим мирянський рух рішучо запротестував проти втручання у внутрішні справи УКЦеркви Священної Конґреґації для Східніх Церков.

Так за почином їх Блаженства формується мирянський рух, а поруч з тим помісність УКЦеркви.

З перспективи проведеної праці можна з певністю сказати, що в обставинах нерішучости деяких владик, як також деяких священиків постанова мирян встановляти помісність і патріярхат з низу була правильна. Тому десять років, це були ідеї, але після проведеної праці сьогодні це вже незаперечний факт, що наша Церква є помісною і патріяршою, недивлячись на те, чи це комусь подобається, чи ні. Мирянський рух в той час проголошував і сьогодні те саме голосить, що доля нашої Церкви лежить у наших руках. У початках було чимало голосів, які старались заперечити правильність постановки, мирянського зорганізованого руху, підказуючи, що це є справа єпископів. Тут не було враховано, що після Вселенського Собору Ватиканського II роля мирян змінилась. Миряни перестали бути тільки пасивним чинником у церкві. Сьогодні поруч з священиками і владиками творять «Божий Люд». Отже миряни складаються на повноту Церкви. За цей час ми також побачили деяких наших владик у правдивому світлі, себто, що криється за їхніми порпурами й мітрами. Деякі з них, є ні більше, ні менше послушними ватиканськими адміністраторами. Звичайно, при одностайній рішучій поставі наших владик і священиків ситуація нашої Помісної УКЦеркви була б куди краща, але так не сталось. І в цій ситуації не можна було закласти рук, чого і не зробив, Богу дякувати мирянський рух. Мирянський зорганізований рух понад сподівання наших ворогів, як також і противників виявився живучо-діючим, активним і стійким.

Силою мирянського зорганізованого руху була любов і правда. Він розкривав перед нашою громадськістю всі куліси, лож і затії візантійських патріярхатів, пляни яких ще сьогодні існують, а поруч з тим вказував де є світло правди і любови.

На початках мирянський рух був нечислений, але сьогодні в його ряди стають ті, що вчора були противниками, бо побачили, що таки правда за нами. Бо що ж варта владика, який замикає церкву перед мирянами? Що ж варті ті, які голосять християнську любов, а самі її не виявляють? Хто ж поповняє гріх миряни, які бажають сповнити свій недільний християнський обов’язок, чи владика, який замикає церкви і не пускає вірних спільно молитись? Ці факти мають місце на терені Англії. Що ж варта владика, якого просять, щоби приняв на авдієнцію делегацію від Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, а він відмовляє? Де ж ця християнська любов? Чи такого рода пастирі у Божому винограднику діють для добра Христового вчення? Чи це вміщається у заповідь Божу — любови ближнього?

Не для самозадоволення, але для ствердження факту, що наша праця принесла вже деякі плоди. Не будемо говорити, чи вони обильні, чи мізерні, хай про це говорять інші, але заслугою мирян є, що сьогодні існує патріярхат Помісної Української Католицької Церкви на чолі з їх Святістю Патріярхом Йосифом І. Поруч того ще і ще раз треба підкреслити, що Т-во за Патріярхальний Устрій УКЦеркви не ґльорифікує їх Святости Патріярха, бо з одної сторони воно не спроможне цього зробити, супроти цього що їх Святість зробив, а з другої — їх Святість не потребує ґльорифікації, чи славословія. Змагаємось не за осіб, але за інституцію, якої життя не кінчається на Патріярхові Йосифові. Ці істини висуваємо тим, які говорять і пишуть протилежно. Маю тут на увазі журнал Отців Василіян «Світло». Більше такту, зрозуміння і троха української гордости не зашкодило б для наших противників.

Мирянський зорганізований рух мусить дивитись в майбутнє і забути минуле. Забути в такому змислі, щоби ним не займатись і не витрачати даром нашої енергії. Ми повинні нашу працю більше посилити у напрямі закріплення існуючого патріярхату. Можна тільки боліти, що цього факту ще не всі приняли. Для деяких владик, священиків ще дальше немає патріярхату і патріярха. Для них Блаженніший Йосиф, це кардинал, первоієрарх, митрополит, верховний архиєпископ, а в кращому випадку патріярх наших душ, але прийде час, що і вони його приймуть, як Патріярха. Пригадаймо слова тут вже цитовані з Євангелії, як Христос питав апостолів, за кого Його вважають? По різному Христа називали — прийшов час коли Він незаперечно став Спасителем людства, їх Святість Патріярх Йосиф І останеться нашим першим Патріярхом для нас всіх, а наша Церква патріяршою, це тільки питання часу. Така є Божа воля. Ми дальше безперебійно працюймо для закріплення нашого патріярхату, бо це є наше світле майбутнє.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

4 (474) 2019 2019-4-obklad-w