Патріярхові Ісповідникові у творче 90-ліття*

(Слово на Академіях у Мюнхені — 7.2.1982 р. — та Парижі — 21.2.1982 р.)

В житті кожної справжньої індивідуальности приходить хвилина, так геніяльно змальована — зрештою із зворушливою автобіографічною самоаналізою — Іваном Франком у іспиті сумління Мойсея, коли він, на порозі нового життя ізраїльського народу, ще раз переходить у думці все своє власне життя,— з поривами і знеохотою, з вірою у Провидіння і сумнівом розпачу. Це тоді, коли вечірнє втомлене сонце червоне добігає до гір, щоб незабаром зникнути за ними на сон, і коли навіть у незламного пророка тремтить у серці щось людське і м’яке, — коли в нього знижує на мить свій лет думка висока, чи йому бути весь час «тільки кар вістуном і погрозою в людях»,— коли бажається певности: що саме залишається із творчости, яка іноді ставала символом змагань цілого покоління. Тоді такий індивідуальний іспит сумління набирає ширшого значення: іспиту сумління цілої генерації, що було тлом для дії пророка, але одночасно у висліді іспит перемінюється у дороговказ на майбутнє, що саме прийдеться поколінню робити в прийдешньому.

Чи не є обов’язком зробити такий колективний іспит сумління у 90-ліття Людини, яку без жодного перебільшення — ба навіть, без заперечення — можна назвати першим українцем другої половини ХХ-го століття, коли вона сама щораз більше відчуває свою самотність, а то й більше,— коли вона сама щораз більше самотности шукає чи за нею тужить, щоб тим виразніше почути слово Боже, зрозуміти знаки Провидіння:

«О, давно я знайомий, давно
З опікункою тою,
Увесь вік чи в степах, чи з людьми
Я ходив самотою…

Проте, у таку хвилину розмови, віч-на-віч із Богом, завжди мусить тривожити сумнів,— скільки людина не зробила б, чи як сумлінно не старалася б вона слухати накази внутрішнього голосу. І тут важать не тільки завершені діла, які нас «осудять на землі», але й занедбання, чи наші шляхи, якими ми до завершення йшли! Нераз оживають у таку хвилину всі зовнішні критики, опрокинення, жалі чи протести. Якжеж важко зважити на терезах власне добро й зло,— завжди тим важче, чим багатше було життя, чим більше в ньому здійснилося, чим складніші були рішення.

«І ворушиться в серці грижа:
Може я тому винен?
Може я заповітам Твоїм Не коривсь, як повинен?..
Так, ідучи, молився Мойсей У сердечному горі,—
Та мовчала пустиня німа,
Тихо блимали зорі…»

Чи у таку хвилину індивідуального іспиту сумління не повинні заговорити ми всі,— весь загал, що його пророк десятиліттями репрезентував? Чи таке завдання не припадає і нам у цій хвилині й у цій залі чи будь-деінде, де тільки відзначають Патріярха чи смиренного в’язня серед інших ісповідників?

Чи вже сама присутність незліченних тисяч людей у сотнях різних місцевостей не розбиває мовчанку й сумніви? А проте! Які масові, які сердечні, які величні не були б святкування, ніщо і ніколи не заглушить в сумлінні настирливого шепоту чи їдкого пронизли­вого сичання Азазеля,— темного демона пустині, що супроводжував Мойсея у його самотній дорозі, як супроводжував Франка, як супроводжує Ювілята,— голос спокусника чи злого духа.

А проте, чи може саме тому, пом’янім коротко найважливіші діла Ювілята, пройдім з ним найважливіші етапи його мандрівки, вслухаючись пильно й у голоси демонів,— тим більше, що вони не тільки невидимі, чутні лише в сумлінні, але,— на жаль,— вони такі й живі серед нас, що осквернюють найсвятіші інтенції спотвореною критикою чи навіть різким засудженням, не рахуючись ані з особою, ані з умовами її життя та праці, ані з добром Церкви та народу чи навіть з елементарними засадами етики й християнського братолюбія. Звичайно, у святкову хвилину не хочу наводити прикладів, ані називати прізвищ.

Вернімося насамперед до місця першої духовної формації Ювілята — до Богословської Семінарії, яку згодом довелося таки її питомцеві біля двох десятиліть очолювати, її розбудувати й перетворити на Академію, як зародок Українського Католицького Університету, здійсненого по дальших двох десятиліттях у Римі. У сьогоднішньому перерізі для нас, з перспективи, менше важливі ті десятки праць, які в той час о. Ректор сам написав, чи ті десятки томів, які він у Академії, чи в рівнобіжно ним таки керованім Богословськім Товаристві видав; хоч і тут Азазель в минулому не раз ставив питання, чи не робив він того для самозадоволення чи власної чести. Відповідь на ці зловмисні підшепти давно вже дало саме життя. Крім того, треба зважити, як важко було в тодішніх жалюгідних політичних та господарських умовах польської окупації дійти до тих досягнень, перед якими сьогодні кожний схилить голову. Але нам ідеться тепер про далеко важливішу річ,— про різьблення душ нової духовної еліти — нової генерації українських священиків.

З Академії вийшло біля 550 абсольвентів і,— може — влізливий Азазель, темний дух критики, чи теж самоаналіза на схилі життя, що жахається бути «тільки кар вістуном», висловити зауваження, що виховання було надто ригористичне, сухе або навіть суворе, алеж сама ця спартанська формація створила воїнів Христа, — це вона дала силу втриматися перед спокусами у вирішальний час проби на засланнях чи віч-на-віч із смертю, коли Церкву переслідувано, пастирів виарештовано, а стадо розпорошено. І напевно десь в степах Казахстану чи в снігах Сибіру найкращою безпосередньою відповіддю на зміїне сичання Азазеля була сердечна сповідь або хоч би короткі листи-звіти усіх тих, які могли своєму Митрополитові сказати, що без його колишньої опіки як ректора,— без його «твердої руки»,— було б їм неможливо перенести образи, знущання, тортури. Ці сповіді у час відірвання від світу, а то й мовчання й байдужости світу й в час власного сумніву були найкращим світляним променем, наче справжній голос Божий… І всі сьогодні, по десятиліттях, свідомі того, що педантні звіти о. ректора з активности Академії — це не була самохвальба для задоволення амбіції (як підказував колись голос Азазеля для тодішньої галицької критики), але прецінний матеріял для історії, що його надто вже бракує у випадку десятків інших наших установ, які так і залишаться без своєї історії. Скільки місяців розшуків довелося б вже сьогодні,— ще за свіжої пам’яті, витратити на шукання документів до поодиноких фактів, якщо б не було своєчасних утривалених протоколів, записок, реєстрів, фотографій чи бібліографій,— якщо б видані книги не знайшлися на полицях десятків світових бібліотек, свідчучи голосно й позитивно про українські наукові надбання і то в час, як навіть наше ім’я мало тільки було відоме у світі. Звичайно! — з працею приходять і успіхи, а за успіхами — признання, відзначення, пости чи титули,— але й тут у голосі сумління замовкне гадюча їдь Азазеля-критика, якщо зважити, що приймання найвищої помести — архиєпископа-коадьютора у той час було насправді призначенням на хресну дорогу. «Аксіос» хіротонії після першої окупації більшовиками Львова не запевнювало почестей, належних мітрі й жезлові, але було ствердженням здібности на жертву. Тому в тому «аксіос» не було радісного тріюмфу перемоги, але на владичій мантії були хрести й хрести. Жертви й терпіння прийшли після другої окупації — але в розмірах, яких ніхто не міг передбачувати. Поруч із Митрополитом 10 Владик, бл. половина духовенства (в значній частині — питомці Академії), але поруч із ними ще — за дуже об’єктивними свідченнями неукраїнців — до 300,000 мирян, так що навряд чи можна було знайти українську родину в Галичині, яка не була б втягнена в крутіж знущань,— і тільки не цілих 5% відступників з-поміж священства, заманених на синод «возз’єднання», чи вірніше: насилля, забріхання й злочину.

Ту силу змогла нашому загалові, українським християнам дати тільки віра у велике післанництво Української Церкви, отримане ще передвіками, коли саме ми, з одного боку, стояли у передовій лінії боротьби в обороні християнства проти турецько-татарської аґресивности, а, з другого боку, раз-у-раз підтримували всі спроби зближення й об’єднання Східньої й Західньої Церков, коли Москва, навпаки, всі подібні намагання послідовно нищила в гордім переконанні, що це їй і тільки їй прийдеться бути третім і останнім Римом. І тому та послідовність в нищенні: в 1839 р. при підпорядкованні Київсько-Католицької Митрополії московському православ­ному центрові, а за нецілих чотири десятки років (1875 р.) при кривавій ліквідації Унії на території Холмщини із насильною переміною церков на православні, і оце останнє, в сімдесятліття Холмщини, утретє в Галичині (1945 p.). Терпіння мирян у той час у проречистий спосіб вказувало на місце Божого люду в Містичнім Тілі Христовім, коли динамічна жертва цілоспалення й крови та свободи заступала жертву смиренних свіченосців та паламарів. Нікому тоді не треба було нагадувати, що у вирішальний час треба брати хрест на плечі та йти в сліди Спасителя, щоб зберегти красу Його дому. Але в цій жертві було й велике зобов’язання, бо, якщо терпить частина Містичного Тіла, терпить з ним ціла Церква,— в рівній мірі всі ми — українці, що опинилися за межами рідних земель. Але терпіння, принесене в жертві за єдність, мусить призвести до скріплення Церкви — це наказ для нас, це пересторога для Вселенської Церкви. На відчутті цієї основної істини мусить базуватися й дія. Ми не приходили, хоч і в чужині, до чужих порогів, мов жебраки, але як єдинокровні брати помордованих і замучених, щоб пригадати їх місце Ісповідників. Це добре відчув Владика на засланні, але як жебраків прийняв нас світ. Тоді Владика Йосиф насамперед старався утримати рідну Церкву в катакомбах у пристосуванні до нових умов. Коли один за одним, як мученики, вмирали владики, Митрополит Йосиф клав свої святительські руки на нових наступників апостолів, користуючись спеціяльними повновластями, запевненими ще за великого Митрополита Андрея, хоч потім і заперечуваними. Він в’язав розкинених священиків на широких просторах цілої страдальної діяспори в Азії, і ніхто тоді не питався про юрисдикцію «ограничену до Львівської Митрополії», бо територія поширилася скрізь, де був український священик, готовий на службу й жертву. Територією Митрополії став у той час континент неісходимий… І закон, освячений терпінням, мусить зобов’язувати й сьогодні у діяспорі, у «вільному світі», якщо хочемо бути гідні хрестів і могил в Україні, якщо хочемо воскресіння нашої Церкви.

Це тоді, в довгі безсонні ночі, на твердих нарах під драним забрудженим лахміттям старих коців нераз ввижався єхидний глум Азазеля: «А що є сьогодні з квітучої колись Київської Митрополії,— чи хтось тепер нагадує права знищеної галицько-львівської — Твоєї провінції?». І глум не переривався: «Пригадуєш? За 63 роки після насильно перемінених церков Холмщини на православні — не віддано їх справжнім власникам, але попалено й поруйновано, позбавляючи смиренних нащадків геройських предків їхніх молитовниць. Трагічні нащадки колишніх оборонців єдности Вселенської Церкви залишилися опущеними у своїй насильно накиненій вірі, з розпачем і болем у серці, бож церкви їм палили християни, а їхня нова Церква таки була канонічна… Тоді в їх обороні став тільки твій попередник, Андрей, знаючи, що новим насиллям не можна перекреслити давнього, а вбивати в людині безправ’ям віру в правду — це гірше ніж вбивати тіло… Це був справжній екуменізм,— але пригадай собі: тоді лунали не тільки із вулиці, але й з парляментарних трибун голоси, щоб Митрополита замкнути в концентраційнім таборі,— зрештою, як потім лунали подібні крики, але вже в іншій мові, щоб післати його до «млинів смерти» у «кацетах» за те, що він у посланнях картав окупанта за мордування убиваних, а тисячам жидів наказав дати притулок у манастирях, щоб тіла їх не спопеліли у крематоріях». І джмелі, наслані Азазелем, гуділи й гуділи в голові: «Чи признано йому за те звання «Праведника світу», надаване при Єрусалимському Інституті жертв фашизму та героїв спротиву «Яд Вашем». О, який короткопам’ятливий є світ! — не вгавало сичання,— погибнеш, згинеш — скоріше чи пізніше і Ти, і ціла Твоя Галицька Волость, і даремними остануться жертви Твоїх собратів і Твої, але й усіх тих, що Ти їх, як пастир, провадив за собою. Чи був Ти їм Добрим Пастирем?».

Це в той критичний момент боротьби із темним духом пустелі стало голосом пророцтво Митрополита Андрея, що після хресної дороги прийде відродження нової Церкви на руїнах брехні й ненависти,— Церкви, що була вірна заповітам у різних століттях і в різних умовах — за віщуванням першого Андрея — Андрея Первозванного на Київських горах, Андрея — брата Петра? Голос затих, але він прогнав сичання Азазеля, і нова сила вступила в Главу Церкви — Церкви тіней, що їм нестрашні були тілесні муки, ні смерть, бо тіло тлінне, а єдино душа вічна, і її вбити не можна, якщо вона себе сама зрадою не сплямить.

І приходили до його священиків і дияконів всі,— з’єдинені й нез’єдинені православні, латинники і навіть іновірці, бо в священиків була віра й правда, і не було ні зради, ні підступу. І кожний міг спокійно відкрити своє серце, не лякаючись, що стоїть перед каґебістом у священичій рясі, присланим із Москви,— відкрити серце чи то в св. сповіді, чи в бажанні поради й розради. І отці нікому не відмовляли, і кожний відходив від них скріплений.

Але треба пригадати найбільше випробування демона пустині. Якщо хтось хотів би мати ілюстрацію до спокушування Христа дияволом в часі Його 40-денного посту, то до цього, по-мойому, надавалося б найкраще переживання каторжника Йосифа:

«І прийшовши спокусник до Него, каже: «Коли Ти Син Божий, звели цим камінням зробитися Хлібом»! — Він же, озвавшись сказав: «Не самим хлібом житиме чоловік, а кожним словом, що виходить із уст Божих…» (Мат. 4,3-4).

Так було перед 20-тим століттям. А в наші дні в’язня, що роками голодував, але не давав себе спокушувати хлібом,— в’язня у його нужденнім одязі привезли у пишну столицю, щоб показати славу світу цього. І Азазель мовив тоді людськими устами: «Поклонися земській владі і вернися до віри предків своїх, вирікаючись зв’язків із Апостольською Столицею, а за це станеш патріярхом III Риму і зможеш улаштувати також за Твоєю волею і Церкву в Україні, а всі вірні вернуться до своїх власних домів, до улюблених околиць!»

Перед спокусником стояв не Христос, але Людина. Розжареним дротом в’їдалися слова у звої стомленого мозку, а тіло було в лихоманці. І тоді озвався голос, як колись з горіючого куща на Хориві:

«Залишайся патріярхом у в’язничній одежі мучеників і ісповідників, а почесті залиши патріярхові зрадників на службі мамони й людських інтересів».

Тоді вернувся патріярх ісповідників до своєї келії і дерев’яних нар із драним покривалом. Він хотів вернутися до своїх і після звільнення — в кайданах чи без них, якщо б єхидне слово при звільненні не було пустим блахманом для світу, спраглого спокою, ситого дозвілля, вживання, з бажанням задовольнити свої забаганки, забуваючи всі давні чесноти, моральні вартості, основні обов’язки організованої спільноти. На жаль, ми цього не розуміли, що це ми БУЛИ ПОКЛИКАНІ стати джерелом відродження світу,— силою терпіння тисячів наших братів і сестер, помордованих у підвалах, наших ієреїв та монахинь, що з піснею любови й всепрощення йшли на смерть, наших Владик і Архимандритів, що їх святий прах розвіяний по цілому Сході. Після звільнення Владики Йосифа, ми хотіли бачити ікону у ризах і з жезлом, але не Патріярха — з титулом чи без — але з твердим словом для об’єднання усього стада в цілій діяспорі, щоб ми були готові до відродження Церкви в батьківщині, але також до свого післанництва супроти Вселенської Церкви у модерному світі ситого лінивства чи байдужости.

Ми питалися Патріярха, на яких законах і на якому канонічному праві спирається його влада, забуваючи основний моральний закон кожної здорової спільноти, що сини одного народу чи однієї Церкви автоматично підпорядковані тому, хто прийшов до нас, як Патріярх мучеників. Чи був він строгий і чи вмів убирати свої слова у чемностеві форми,— це матеріял для голосу Азазеля, який нераз відзивався і тепер відзивається, коли вік жахається постійних погроз і кар, але не хоче зрозуміння й допомоги в людях. Але ж прийшов він до нас напередодні закінчення 71 літ життя, і морально у той вік людині мало залишається жити. Тоді людина не може думати про дороги дипломатії, але мусить іти просто, не втрачаючи ні дня, ні години. Якщо ж Азазель і сьогодні повторяє, що Патріярх занадто суворий, то не забудьмо, що найбільше вимогливим він був таки для себе самого, і він не тужив за спокійним телебаченням після наснаженого дня. І тільки тому змогла вирости із нічого — в рекордовому часі Св. Софія, як одна з замітніших і цінніших будівель у Римі. Одночасно є вона для нас символом традиції й єдности, а для цілого світу — символом сполуки Сходу із Заходом, за яким так тужать всі екуменісти, а якими були від Берестейської Унії таки ми! При Св. Софії — Український Католицький Університет, щоб таки в нашому законі — із збереженням чистоти обряду й св. Літургії, але й у дусі цілоспалення на жертівниках відродження Церкви виростали питомці, що мали б стати на зміну помордованих. їм не було потрібно комфорту й вигоди західніх училищ, коли їхні товариші жили у холоді й голоді, у темряві. Нашим питомцям треба було живого свідка, що зумів би поривати на небезпеку й смерть, щоб йти до воскресіння.

Десятки найповажніших творів видало спільне видавництво УКУ та Українського Богословського Наукового Товариства, щоб ми пізнали, хто ми і чиї ми діти, і яка велика спадщина нам дана, і що ми винні Вселенській Церкві для здійснення справжнього екуменізму на Сході, вертаючись до ідей Митрополитів Вельямина Рутського і Петра Могили. «Наука, що мала збирати у розсіянні сущих», була найкращим протизасобом проти замикання в партикулярних гетах, при чому навіть забувалося рідну мову без турботи, як будуть говорити, і ким насправді будуть діти й внуки,— діти й внуки народу, що все зложив на жертівнику рідної Церкви і для Вселенської Церкви. Скільки разів мусів озиватися Азазель, коли перед Главою нашої Церкви замикалися кордони чужих держав вільного світу, чи коли до джерел рідної культури не допускали ми самі, чи знеохочували до приїзду кандидатів, які самі того бажали. Потім дивувалися всі, що нема нових покликань до священичого стану чи до монаших чинів, коли покликання виникають там, де є великі візії.

І чи візією для священика може бути хліб і вигода, як стільки завдань його чекає?..

А коли навіть появилися мінімальні познаки зміни, і коли українська ієрархія однозгідно ствердила неправосильність незаконного Собору «возз’єднання», тоді голос Азазеля знову озвався у відомій заяві Пімена, яка грозила перерванням т.зв. діялогу, якщо не прийметься однобокого диктату; і перед диктатом струснулася Петрова скеля, як перед диктатом у Польщі здригнувся світ, — і насправді мовчить, бо хоче «благоденствувати». За деякий час буде таки «благоденствувати», бо забуде Польщу, як забув Афганістан, і взагалі нічого не говорив про Церкву в Україні.

Справді одчайна хвилина, щоб не піддаватися намові Азазеля, який хоче посіяти кукіль сумніву, а за тим зневіри й маразму. Тож насамперед молитви нам треба, щоб одчай не сповняв зневірою наших сердець, щоб ні він — сьогодні наш Ювілят — ні ми не зневірилися у правду, забуту навіть тими, що повинні б стояти на її сторожі, даючи літеплу відповідь демонам зла, чи заспокоюючи нас неясними обіцянками.

Але ж друге — у цей великий ювілей нам треба усвідомити, що ні одно надбання Ювілята не сміє пропасти, чи бути заперечене. Це ми, як християнська спільнота, за це відповідальні.

Ні час святкової доповіді, ні урочиста нагода не дозволять на подробиці,— до цього треба б студій, щоб вичерпати всі елементи великої мозаїки світло-тіней. Але ми мусимо стояти на сторожі, щоб наша Софія, здвигнена Патріярхом Ісповідником, як відблиск далеких Земель, сталася символом нашої єдности й сили, що пливе із Божої Премудрости — із Св. Софії. Щоб єдність була збережена в любові й пошані — без перекреслювання будь-яких здобутків. До збереження Українського Католицького Університету має насамперед обов’язок і право весь український Божий люд, який своєю жертвенністю у найглибшій пошані до Патріярха його здвигнув, як основну ланку до виховання апостолів відродження, апостолів, озброєних дарами св. Духа, насамперед розвагою й мудрістю, але також глибоким знанням, щоб ми внесли свій вклад у відродження нашої Церкви, а через її відродження — у скріплення Вселенської Церкви. Це священики — всі без винятку — повинні подбати, щоб мури УКУ не залишалися порожніми, але щоб вони наповнилися десятками кандидатів.

Невідомі є дороги Божі. Якщо вміємо читати знаки, то напевно не були випадковими дві блискавиці чи два громи, які вдарили майже рівночасно у двох різних кінцях світу, і одночасно один по другім. Але випадком теж не було, що ці громи, разячи, не вбивали,— справжнє чудо для застанови й велика пересторога. Це й про нас — про Українську Церкву у її змаганні до внутрішнього екуменізму, але одночасно у її службі Вселенській Церкві — була в цих чудесах мова — про Церкву і сьогодні забуту, яку часто виставляють на торг, щоб добиватися поступок. Знаки заборонять поступатися перед силою і насиллям, перед диктатом. Знаки нагадують, що ніяка мета не освячує засобів…

Молімося, щоб ми самі виявилися гідні тих знаків Божих, як ми молилися за те, щоб не тріюмфував голос Азазеля у Патріярха, досвідчуваного долею, невизнаного нами самими, але завжди під охороною Господа, чого зокрема доказ — вік Ювілята, і останніх двадцять років із такою великою спадщиною, яку намагаються знову піддати під контролю. Молімося зокрема до Подателя життя, що дарував Йому рідку мудрість і призвів оце у вік, коли Йому розмова з Богом — через голос сумління стає необхідністю. Хай наша щоденна молитва підтримає Пророка в цій розмові, щоб остання візія повторила видіння Митрополита Андрея чи навіть пророцтво Андрея на Київських горах.

* Передруковано з Пресового Бюлетеня УВУ ч. 2 (62) з незначними скороченнями цитат Франкового «Мойсея» і Євангелії.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>