Печери Києво-Печерської Лаври

Серед пам’яток давнини, що збереглися в Києві, особливе місце займають печери — унікальні творіння підземної архітектури. Поява печер була зумовлена географічним положенням міста. Притоки Дніпра і Либеді, численні яри створювали в цих місцях велику кількість природньо укріплених гір, в яких, починаючи зі стародавніх часів, людина викопувала підземелля.

Вперше печери згадуються в «Повісті временних літ» під 1051 р. в статті про виникнення підземного манастиря, який згодом став називатися Києво-Печерським.

До ХIV ст. у Києві існували не тільки печери Києво-Печерського манастиря, а також печери Звіринецького манастиря, невідомого з літопису, Іванова печера, а на околицях Києва — печери Межигірського та Гнилецького манастирів, печери в Китаєво, можливо й інші.

Починаючи з ХVІ ст. ми знаходимо описи київських печер у іноземних мандрівників, що побували в Києві.

Олександер Гваньїньї, «уродженець веронський», в 1581 р. повідомляє, що в Києві є великі підземелля, прокопані під землею на велику відстань.[1] Еріх Лясота, посланець німецького імператора Рудольфа до запорозьких козаків, в 1594 р. їздив на Січ, по дорозі зупинився в Києві. В своєму щоденнику, виданому в 1866 p., він описує місто, а розповідаючи про Києво-Печерський манастир, повідомляє і про печери, що викопані в чистому шарі глини, які спрямовані в усі боки, мають багато ходів, сягають зросту людини і вище, а іноді треба нагинатися, широкі настільки, що двоє можуть розійтися.[2]

Військовий інженер Боплян, француз за походженням, служив у артилерії польського війська на Україні. Багато подорожував по Україні. В 1660 р. вийшла його книга «Описаніє Украины…», де автор повідомляє, що нижче Києва лежить селище Печери з великим манастирем. Поблизу манастиря під горою знаходяться печери, в яких близько 1500 років перебувають останки святих. Запевняють, що перші християнські самітники, уникаючи гоніння з боку язичників, вирили ці підземелля для служіння потай Спасителю.[3]

В працях деяких письменників і в повідомленнях мандрівників ХVI-ХVІІ ст., зокрема Станіслава Сарницького, Андрія Целларія, Флора, зустрічаються фантастичні твердження про те, що Київські печери проходять під Дніпром до Чернігова, Смоленська. Новгороду. В 1675 р. пастор з м. Вільно Іоанн Гарбіній видав свій твір про Київ, велика частина якого присвячена печерам. В своєму творі Гарбіній розглянув питання «Про етимологію слов’янського слова «печера», «Про місце печер київських», «Про початок печер київських», «Про копачів печер Київських», «Про застосування печер» та ін. Це були перші спроби наукового підходу до питань виникнення та використання київських печер.

З повідомлень наших співвітчизників зберігся опис лаврських печер, доповнений першими схематичними плянами, складений Кальнофойським у книзі «Тератургіма» в першій половині ХVІІ ст.

Протягом багатьох століть доля київських печер складалася по різному. Наприкінці XIX — початку XX ст. більшість цих пам’яток була залишена людьми, засипана, забута.

В другій половині минулого століття професор Київського Університету В. Б. Антонович у своєму виступі в історичному товаристві Нестора Літописця «Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії протягом 1876 року», торкаючись питання використання київських печер, повідомив: «Не заперечуючи, що багато печер набули в християнський час на Русі релігійного значення, що були розширені ченцями і перетворені на манастирські келії і навіть в печерні церкви, я вважаю, що походження печерних споруд відноситься до іншої, значно більш давньої доби і що спочатку вони служили житлом первісним поселенцям берегів Дніпра в добу кам’яного віку».[4]

В. Б. Антоновичу вдалося оглянути і зібрати відомості про 50 печер, розташованих в Києві та його околицях вздовж Дніпра. Це печери Київсько-Печерської Лаври — 2 лябіринта, біля Кирилівського манастиря — 20, біля Аскольдової могили — 2 та ін.

Дослідження печерних пам’яток Києва, розташованих, як правило, поблизу від наземних манастирів, привело до думки про те, що останні брали свій початок від печерних обителей.[5] Вже в давнину це стало київською традицією. До таких підземних скитів можна віднести печери Межигірського манастиря, Звіренецькі, Китаївські та інші.

Згодом цю традицію вихідці з київських манастирів розповсюдили по Русі, як це сталося в Псковсько-Печерському, Креховському манастирях, Почаївській лаврі, Святогорському та інших манастирях.

Найбільш дослідженими печерними пам’ятками Києва сьогодні є два лаврських лябірінта — Ближні і Дальні печери, які поклали початок одному з найвизначніших на Русі манастирів — Києво-Печерському. Заснований був цей манастир в XI ст. згідно з літописом людиною «… от града Любеча»[6], котра прийняла постриг та ім’я Антоній на Святій Горі Афон. Через деякий час Антоній вертається до рідного краю — граду Києва, де й засновує в «печерке» манастир, що одержує назву — Печерський. Швидко розростається обитель і вже наприкінці XI ст. стає одним із значних центрів культурного та релігійного життя Давньої Руси. З Києво-Печерським манастирем пов’язані імена Теодосія, якого вважають одним із засновників манастиря, при якому був прийнятий Студійський статут,[7] Никона — укладача літописного зводу 1073 року, Нестора-літописця, іконописця Алімпія, давньоруського лікаря Агапіта, першого на Русі архимандрита Полікарпа та багатьох інших.

Перші ченці жили разом з Антонієм в печері, перетворюючи її. Незабаром вона набула вигляду лябіринту з улаштованими прямо в грунті келіями, церквами і трапезною. Потім Антоній, поставивши ігуменом манастиря Варлаама, пішов до іншої печери. Там він живе, усамітнившись, до самої смерти. Згодом ці два лябірінти отримують назву Ближні і Дальні печери з огляду на міру їх віддалення від Успенського собору — головного храму манастиря. При Варлаамі починають споруджувати над печерами дерев’яний манастир з церквою Успенія Богородиці. Коли були збудовані перші наземні будівлі, ченці залишають печерне житло і пристосовують його під цвинтар.

Ховали померлих спершу в келіях. Розміри їх були чималими: довжина 2,30 — 3,00 м., ширина 1,50 — 2,00 м.; висота 1,35 — 1,50 м. Копати такі приміщення в печерах доводилося довго. В зв’язку з цим розміри келій поступово зменшувались, і зрештою почали ховати просто в поховальних нішах: довжина до 2,00 м.; ширина — 0,5 м.; висота 0,5 м. Ці ніші викопувались перпендикулярно ходу в 2-3 яруси. Тіло померлого ченця вкладали на дошку та засовували до ніші, гирло закривали дерев’яним щитком. З часом ченці помітили, що тіла, поховані в печерах, не зотлівають, а висихають, тобто муміфікуються. Це явище було пояснене, як «чудесне нетління», що є даром Божим. Згодом ці муміфіковані останки почали укладати в спеціяльно виготовлені гробниці, які встановлювались вздовж печерного лябіринту.

Обидва лаврських лябіринта: Ближні і Дальні печери — складна система всіляких підземних споруд і вузьких замкнутих коридорів, висота яких 2-2,5 м., ширина —
1-1,5 м. Викопані вони на глибині від 5 до 15 м. Стіни лябіринтів штукатурені, в них розташовані ніші-аркасолії, де встановлені гробниці з останками. В кожному лябіринті по три підземні церкви. Довжина Ближніх печер — 313 м.,
Дальніх — 293 м.

У другій чверті ХVІІ ст. в лаврських печерах нараховувалось 69 останків ченців, які в 1643 р. були канонізовані, тобто прилічені до святих, київським митрополитом Петром Могилою.[8]

Шанування святих останків прийшло на Русь разом з християнством з Візантії. Спочатку відмічали дні грецьких святих, але незабаром почали славити пам’ять і своїх власних, улаштовуючи на їх честь свята, споруджуючи їм храми. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які шанувалися на Русі з XI ст. Трохи пізніше, в 1108 p., був канонізований Теодосій, а в 1133 р. Антоній — засновники Києво-Печерського манастиря.

В ХVIII ст. лаврських святих, канонізованих в 1643 p., вносять до списку святих Руської православної Церкви, тобто затверджують указами Св. Синоду в 1762, 1775 та 1784 роках. Це збільшило потік прочан в Києво-Печерську лавру і призвело до необхідности обладнати та пристосувати печери для відвідування їх віруючими.

В кінці ХVIII — на початку XIX ст. печери лаври пишно і багато прикрашають, створюючи таким чином особливу атмосферу. Тут встановлюють різні культові предмети: ікони, хрести. Оновлюють давні підземні церкви: старі іконостаси замінили на мідні позолочені з пишним декоративним оздобленням. Стіни печерних галерей розписують. Чимало уваги приділяють освітленню печер лямпадками і свічками, встановленими в підлогові свічники; оформленню гробниць; одягу, в який убирають тіла святих, і навіть оформленню підлоги підземних лябіринтів.

Кипарисові, дубові і липові гробниці, оздоблені срібними окладами з карбованими зображеннями, шовкові і парчові покривала; оксамитовий одяг, розшитий срібною ниткою, річковими перлинами; ікони над гробницями та іконостаси являли собою шедеври декоративно-прикладного мистецтва. Лише деякі з них збереглися до сьогоднішніх днів.

Отже, печери Києво-Печерської лаври на першому етапі існування манастиря були місцем, де жили і молилися ченці. З кінця XI до ХVІІ ст. — були манастирським кладовищем, а з ХVIII аж до XX ст. — служили місцем релігійного паломництва.

Починаючи з 30-х років XX ст., печери стали функціонувати як експозиційні об’єкти музею — Всеукраїнського музейного містечка, а нині Києво-Печерського історично-культурного заповідника.

В 30-х, 60-х, 70-х роках підземні пам’ятки досліджувались. Особливо цікавими були розкопки 1977-78 pp. в Ближніх печерах, проведені силами Інституту археології АН УРСР і співробітниками відділу історії печер Заповідника.

В ході роботи були розкриті поховання під підлогою (в дубових колодах, дощатих гробницях і ґрунтових ямах) та поховальні ніші в стінах. Виявлено 20 келій. Але, мабуть, найбільш цікавими знахідками стали відкриті два давні відгалуження печер, що отримали умовні назви «Ділянка Нестора» (бере початок від гробниці Нестора-літописця) і «Ділянка Меркурія (розташована за колодою з останками Меркурія — єпископа Смоленського).

На «Ділянці Меркурія», довжина якої 65,1 м., виявили кладку з плінфи — давньоруської цегли, фрагменти розпису на грунті і дерев’яний стовп. Радіовуглецева аналіза дерева показала, що воно відноситься до XII ст. Ці знахідки дають можливість зробити припущення про існування в цій частині печер древньої, раніше невідомої споруди (можливо, підземної церкви).

«Ділянка Нестора», довжиною 76,5 м., має складну конфігурацію. Тут були виявлені поховальні ніші та келії. На склепіннях і стінах келій та самої галереї археологи відкрили велику кількість графіті, накреслених гострим предметом на грунті. Ці написи першої чверті ХVIІ ст. російською, українською, польською мовами і один — вірменською. Основний їх зміст — ім’я, прізвище, дата відвідування печер.

Графіті були прочитані доктором історичних наук С. А. Висоцьким. Особливий інтерес становить давньоруський напис, датований XII ст., розташований над входом до келії, якою закінчується ця ділянка. Її текст написаний великими літерами, що досягають 2,5 см. Складається з шести рядків.

Напис починається хрестом, так званим хризмоном, який ставився середньовічними писарями на початку тексту і був як благання до Бога допомогти тому, хто пише, в його важкій справі. Текст напису, що зберігся, читається так: «В 1150 році викопали це місце для покладення (тіла)…». Далі в напису, мабуть, спочатку читалося ім’я небіжчика, а в шостому рядку, що починається літерами Н.М.: «(мир праху його)»— звичайна в таких випадках приписка.[9]

Багато поховань в Ближніх печерах супроводжу­вались різноманітним інвентарем: монети польсько-литовські ХVIІ ст., російські ХIХ-ХХ ст., дві турецькі — всього близько 300 штук; шкіряні, плетені з тонких ремінців, хрести-параманди і пояси з тисненими малюнками на біблейські сюжети; дерев’яні наперсні хрести. Крім того, в печерах знайдені фрагменти різних керамічних, скляних, дерев’яних, шкіряних виробів.

Проведені в Ближніх печерах розкопки дали науці цінний історично-археологічний і палеографічний матеріял.

Багато років не привертали належної уваги фахівців останки святих, що зберігаються в гробницях Ближніх і Дальніх печер. Тільки в 1985 р. Постановою Президії Верховної Ради УРСР затверджується створення міжвідомчої комісії по вивченню мумій і вироблення рекомендацій щодо їх зберігання. До складу створеної комісії ввійшли представники Міністерства культури УРСР, інституту «Укрпроєктреставрація», а також фахівці різних галузей медицини. Робота була розрахована на 1985-1990 pp. Але дослідження почались лише в липні 1987 р. через події в Чорнобилі, а завершилися в 1989 р. в зв’язку з передачею печер Свято-Успенському манастирю. В ході роботи були проведені морфологічні, антропологічні, рентгенологічні дослідження мумій, гістологічні та біохемічні дослідження шкірних покривів та інших тканин, мікологічні дослідження проб, взятих з поверхні останків, та ін.

Одночасно з вивченням мумій проводилась одна з найцікавіших робот — плястична реконструкція за кістковими останками, що належать історичним особам періоду Київської Руси. Відтворенням зовнішности займався московський лікар і скульптор, співробітник бюро судово-медичної експертизи

С. О. Нікітін, який оволодів цією методою під керівництвом Г. В. Лебединської — учениці і послідовниці відомого антрополога М. М. Герасимова. Суть методи полягає в об’єктивному відтворенні відсутніх м’яких тканин на основі встановлених залежностей зовнішньої будови і їх черепа. С. О. Нікітіним створені скульптурні портрети Нестора-літописця, автора «Повісти временних літ», Агапіта — древньоруського лікаря, Варлаама — першого ігумена Києво-Печерського манастиря і Полікарпа — першого на Русі архимандрита.

Образ першого вітчизняного історика, яким по праву вважається Нестор, цікавив не тільки фахівців-істориків, але й мистців. Починаючи з ХVII ст., останні створили цілу галерею виразних графічних, скульптурних, живописних і граверних зображень літописця. В українському мистецтві одним з перших іконографічних зображень Нестора є робота гравера типографії Києво-Печерського манастиря Іллі, надрукована в «Києво-Печерському патерику» (1661 p.). Друге зображення: належить граверу тієї ж типографії Леонтію Тарасевичу (1702 p.). Збереглося зображення Нестора в монументальному розписі храмів Києво-Печерської лаври. А в 1892 р. скульптор М. А. Антокольський виконав скульптуру Нестора-літописця. Але жодне з цих зображень не претендує на відтворення реальних рис зовнішности Нестора.

В 1985 р. С. О. Нікітін закінчує скульптурний портрет Нестора-літописця, який помер у віці 65-70 років.

Через рік, в 1986 p., стало відомо, який вигляд мав давньоруський лікар Агапіт.

Агапіт був киянином, прийшов до Києво-Печерського манастиря за часів Антонія — засновника манастиря. Дата народженя Агапіта невідома. Добре відношення до хворих, скромність та безкорисливість (грошей за лікування він не брав) здобули йому славу і шану народу. «Києво-Печерський патерик» описує випадки лікування Агапітом не тільки простих людей, але і бояр, князів та їх сімей.[10]

За відомостями «Києво-Печерського патерика», Агапіт помер в 1095 р. Дослідження черепа показали, що вік померлого становив 60-65 років. Виходячи з цих даних, можна сказати, що лікар народився в 30-х роках XI ст.

Наступним етапом в роботі С. О. Нікітіна стала плястична реконструкція за черепом Варлаама — «сина славнозвісного київського боярина Яна і онука славного воєводи Вишати».[11] Варлаам — один з перших проходить в печеру до Антонія, його ж призначають першим офіційним ігуменом печерського манастиря. Вірогідно, що до постриження в манастир він брав участь у військових походах. В одному з них був поранений. Рана була настільки глибокою, що залишився слід на черепі.

Видатною особою, значною фігурою в громадському житті, першою, яка здобула сан архимандрита на Русі, був ігумен Києво-Печерського манастиря Полікарп. Він очолив боротьбу князів і частини єпископату проти митрополита — грека Костянтина І (1167-1169 pp.). Кілька разів Київський літопис згадує його ім’я.

Б. О. Рибаков, вивчаючи Печерський літопис і порівнюючи всі відомості про Полікарпа, які маються, прийшов до висновку, що саме він міг бути автором даної праці.[12]

Досліджуючи череп Полікарпа, С. О. Нікітін встановив, що його вік в межах 50-60 років. Дата смерти Полікарпа — 1183 рік; виходить що народився він в 20-х роках XII ст.

При роботі над цими портретами автор виходить за рамки «реконструкційного» завдання і створює образи, що запам’ятовуються. На теперішній час ці скульптурні портрети зберігаються в Києво-Печерському історично-культурному заповіднику.

Сьогодні Ближні і Дальні печери є частиною Свято-Успенського манастиря, поновленого в 1988 р.

Печери Києво-Печерської лаври, як ніякі інші пам’ятки, привертають увагу не тільки віруючих, але і величезної кількости туристів і гостей міста. Таємничість підземних лябіринтів, реліквії часів Київської Руси і козацької України, прекрасна робота майстрів ХУІІІ-Х1Х ст., що створили високохудожні твори прикладного мистецтва, — все це справляє незабутнє враження на людей, які опинились в цьому підземному світі.

Сьогодні складну роботу по відродженню підземних пам’яток — Звіринецьких, Китаївських і печер Гнилецького манастиря проводить Музей історії Києва.

Один з найдавніших комплексів — Звіринецькі печери належать до домонгольського періоду. Вхід до цих лябіринтів був відкритий випадково під час зсуву гори в XIX ст. Як і лаврські лябіринти, Звіринецькі служили місцем поховання. В 1912 р. печери досліджувались. Там були знайдені поховальні ніші, келії і підземний храм. На стінах галерей і храму зберіглися стародавні написи — графіті.

В келіях і поховальних нішах були знайдені шкіряні вироби; хрести-параманди, пояси, чернечі тапочки; панагія — невелика кругла іконка із зображенням Богоматері; фрагменти кераміки. В 1914 р. Звіринецькі печери частково були укріплені цеглою і оштукатурені. їх пристосовували для відвідування прочанами. Але роботи так і не завершили за браком коштів.

З 1989 р. в Звіринецьких печерах проводяться роботи по розчищенню, укріпленню і вивченню стану підземних галерей з метою їх музеєфікації. Вже незабаром кияни і гості столиці України будуть мати можливість побачити ще одну унікальну пам’ятку історії, археології, підземної архітектури.

Печерні пам’ятки Києва — це цікаве явище в нашій історії. Вони виникли в глибокій давнині, проіснували не одне століття, а деякі дійшли до нашого часу в первинній красі. Протягом всього свого існування вони служили людині як місце проживання, як підземні манастирі і як цвинтарі.

Далеко не всі печери Києва в даний час вивчені. Сьогоднішнім дослідникам доведеться провести величезну роботу, щоб повернути місту ці пам’ятки, які є частиною культурної спадщини нашого народу.

[1] Сборник материалов для исторической топографии Києва и его окресностей. Киев, 1974, раздел 7, с. 12.

[2] Там же, раздел 9, с. 19.

[3] Боплян. Описаніе Украйны, СПб, 1832, с. 12-13.

[4] В. Б. Антонович. Археологические находки и раскопки в Киевской губернии. 1876 г. Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца, кн. 1, Киев, 1879, с. 246.

[5] И. Каманин. Зверинецкие пещеры в Киеве. Киев, 1914, с. 129.

[6] Місто Любеч розташоване неподалік від Чернігова.

[7] Студійський статут — правила, запозичені в одному з грецьких манастирів, укладені візантійським церковним діячем Ф. Студитом.

[8] Канонизация Святых. Поместный Собор Русской Православной Церкви, посвященный юбилею 1000-летия Крещения Руси. Троице-Сергиева Лавра, 1988, с. 23.

[9] С. А. Высоцкий. Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв. Киев, 1985, с. 63-64.

[10] Д. Абрамович. Киево-Печерский патерик. Киев, 1980, с. 129-130.

[11] Н. М. Сементовский. Киев и его святыни, древности, достопримечательности. Киев, 1900, с. 191.

[12] Б. А. Рыбаков. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». М., 1972, с. 36-56.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>