Per aspera ad astra

(Тернистим шляхом до зірок)

Таким шляхом ішов в’язень Христа Ради Володимир Стернюк.

Мені здається, що ці прекрасні слова з патріяршого гербу св. п. Патріярха Йосифа найповніше віддзеркалюють все життя монаха і аскета, а також митрополита яким був для нас і залишився Володимир Стернюк. Ці слова говорять також про його любов до Христа, любов до св. Церкви, що є Його Таїнственним Тілом, любов до рідної своєї Української Греко-Католицької Церкви, яка є повноцінною частиною вселенської християнської спільноти і врешті-решт любов до рідного українського народу, з його духовними і матеріяльними скарбами вселюдського значення. Словом ці слова говорять про велику любов, що визначувала його життєве «Credo», його життєвий трудолюбивий шлях, його думання і працю на волі і в неволі.

І так в історію увійшов Владика Володимир, як людина неподоланої віри, свідок геройської вірності, визначна особистість у нашій «Ecclesiae sui iuris». І в кінці у історію увійшов також, як ісповідник віри і locum tenens спершу Патріярха Йосифа, а згодом Патріярха Мирослава-Івана, яких був вірним послідовником і від яких зберіг славну древню спадщину, і яку не віддав у руки лукавих людей. І так за словами «Завіщання…» першого нашого Патріярха можна сміливо сказати, що цю славну традицію: богословську, літургічну та дисциплінарну не «сплямив її чужиною!» Переніс її після воплочення нашої візії у вільну нашу Церкву, у вільну нашу Україну.

В ньому також Боже Провидіння послало нам святу постать Мойсея, підпільної УГКЦ. Це другий Андрей Шептицький, це другий Йосиф Сліпий. Його довге архиєрейське служіння припало якраз на час небувалих і найтяжчих випробувань супроти тодішної «Мовчазної Церкви». Без сумніву, ще за життя став живою легендою, людиною, яка творила найновішу історію своєї Церкви страждальниці і свого поневоленого народу.

Пам’ятаю, що будучи ще студентом на Люблінському Католицькому Університеті, як молодий семінарист мав змогу бачити його не раз і не два. Чув з його уст захоплюючі розповіді, поради і науки. Можу сказати, що так само, як моїх однокурсників, так і мене він уводив у інший світ, немов нас гіпнотизував і був для нас зразком для наслідування, ідеалом любови Бога і своєї Церкви. Як той, що свідчив Христові, відчув на собі це «благе ярмо Христове» і з насолодою ніс тягар, покладений на нього. Довелось йому зазнати з цього приводу труднощі і переслідування від чужих і своїх. У цьому всьому не бракувало йому Христової потіхи у якій знаходив силу витривалости. Всі його переживання з цього приводу, всякого роду зневаги, душевні рани, коротко кажучи, всі оці «стріли лукавого» нам відомі. Якраз так склалося, Триєдиний Бог у своїм незбагненім промислі дав і мені ще в останнє бачити цю постать, цю — Persona Grata. Було це 12 липня 1997 р. у Рудному, що біля Львова, у день верховних апостолів Петра і Павла, на святі 30-ліття, ієрейського служіння місцевого католицького настоятеля храму о. Романа Каспришина, якого рукоположив попередник владики Володимира, також вийняткова постать УГК Церкви Владика Василь Величковський. Це була остання архиєрейська св. Літургія в житті Митрополита Володимира. Натомість на храмовому святі парафії селища Рудно, Хрестовоздвиженському празнику всі ми присутні ієреї почули з уст його сповідника, що Владика Володимир вже на смертній постелі. А два дні пізніше, 29 вересня 1997 р. зранку ми почули, що Владика Володимир упокоївся у Господі Бозі на 91 році життя.

Виявом маніфестації любові і солідарності до Владики Володимира був величавий похорон, що відбувся 2 жовтня 1997 р. у Львові, на який прибуло його духовне стадо — духовні діти. Мав я також цього дня змогу з іншими ієреями нести на своїх плечах домовину цього велетня духа. Спочив Покійний у соборі св. Юра, у крипті біля гробниці Слуги Божого Андрея і Патріярха Йосифа.

І бачачи це всенародне останнє цілування з Великим Владикою, і бачачи цей плач всіх нас, мимоволі, подумавши і зі сльозами згадав слова теперішнього глави нашої Церкви, який сказав на адресу того, з яким прощався весь український народ у княжому городі Львові:

«Ми вдячні Вам, Високопреосвященний і Дорогий Владико-Брате Володимире, що прийняв духовну спадщину своїх попередників, страдника Слуги Божого Андрея і В’язня Христа Ради Блаженнішого Патріярха Йосифа, оглавили нашу Церкву — Матір, ув’язнену, недобиту, будучи самі в’язнем Христа Ради! Ми вдячні Вам, Дорогий брате і співслужителю Володимире, що зберегли ієрархічну єдність і апостольське наслідство в нашій Українській Церкві».

о. Іван Ференц,
Священослужитель УГКЦ м. Тернопіль