Перед нами неповторне 1000-ліття християнства Руси-України, а ми все ще дискутуємо

Подавляюча більшість української громади у діяспорі правильно зрозуміла вагомість неповторної події в історії українського народу — тисячоліття хрещення Руси України і прийняла такі пляни відзначення, що їх було запропоновано. Про розвиток підготовки і намічення плянів гідного відзначення цієї важливої дати в історії нашої Церкви й українського народу не доводиться мені тут писати, бо це було зроблено у попередніх числах журнала «Патріярхат» за липень-серпень та вересень у статті о. І. Музички «Українські наукові інституції у підготовці до ювілею 1000-ліття».

У статті було показано, як постала ініціятива ще задовго перед святкуванням, що її висунув світлої пам’яти Патріярх Йосиф, як згодом вона розвивалася і остаточно оформлювалася у конкретні пляни. У статті на продовження о. Івана Музички дуже виразно виявлено всі етапи розвитку цих проектів і плянів. (До речі, редакція одержала усні і листовні признання за надрукування статті о. І. Музички. Звичайно, признання у першу чергу належать о. І. Музичці, як авторові статті.).

З статті о. І. Музички наглядно видно, які саме фази плянів проходили у підготовці до утворення вже сьогодні існуючих конкретних проектів. Серед них слід назвати широкий Гарвардський проект відзначення хрещення Руси-України на чолі з проф. Омеляном Пріцаком й Український науковий сектор на чолі з проф. Володимиром Яневим. Як випливає з праці о. Івана Музички, обидва ці проекти виросли на базі перших плянів і починів св.п. Патріярха Йосифа. Правда, в деяких випадках цей факт промовчується, і навіть не згадується, але це справді незаперечний факт. Патріярх Йосиф мав широку візію не тільки самого відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України, але до цього слід додати, що ця візія була з певним незаперечним спрямуванням на майбутнє, себто на друге тисячоліття.

Поза тими плянами і проектами, що названі вгорі, фактично інших не було. Ніхто не давав іншої альтернативи, бо практично у світлі запроектованого важко було дати щось іншого, яке було б заохотою для громади, яка мала б це морально і матеріяльно піддержати. Останньо десь в половині ц.р. виринула ще одна ініціятива заходами Українського освітнього інституту в Мюнхені видати збірник праць англійською мовою до питання 1000-ліття хрещення України. Здається мені, що всі три названі проекти себе не виключають і не заперечують. Для самого відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України буде корисно, як всі ці запляновані праці трьох різних формацій появляться друком. В такій ситуації українська громада має можливість піддержувати такий проект морально й матеріяльно, який їй найбільше подобається без того, щоб когось поборювати. Чи буде в цьому якесь повторення, це вже інше питання.

Буде корисно для нашої Української Церкви, як також в загальному для українського народу, коли згадані формації українського наукового світу залишать цінні на науковому рівні праці, що будуть голосити українську правду, такою, як вона була у той час на наших прадідних землях.

Можна сказати, що в загальному пляни, хоч може трохи пізно, але зроблено, і підготовка до їх здійснення систематично проходить. Коли ж ідеться про український церковно-громадський форум, то в останньому часі він також зорганізувався і вже проводить жваву працю. Звичайно, громадсько-церковний сектор проведе відповідні святочні відзначення в час і пору, але коли ж ідеться про здійснення пляну Українського Гарвардського проекту, то не може бути мови, щоб вони могли до 1988 року видати запляноване. Вданому випадку не є суттєвим, що всі ці праці не з’являться на означений час, важне, щоб вони появились і опинились на полицях різних бібліотек.

Для прикладу можна згадати видання, запляноване Українським науковим інститутом Гарвардського університету про голод в Україні 1932-33 pp. Говорилось про те, чи варто видавати таку працю, коли 50-ліття вже проминуло. Ми є сьогодні безпосередніми свідками, що таки варто було видавати, навіть тоді, коли праця не появилась точно у п’ятдесятьліття. Як знаємо, праця Конквеста вже зробила своє. Отже, не турбуймось, що запляновані праці не появляться точно у тисячоліття, важне, щоб вони взагалі появились. Звичайно, що було б гарно, якби це могло з’явитись у час, але для цього немає фізичних спроможностей це здійснити. В одній із статтей я писав, коли ще не було інших проектів, коли з Гарвардського проекту вдасться здійснити одну четверту заплянованого, то це буде велике наше досягнення, і це справді буде досягнення. Цим я не хочу сказати, що Гарвардський проект в тому відношенні є ідеальний, напевно він таким не є, але дотепер ніхто не висунув кращого. Це є також незаперечний факт.

З цією дійсністю в загальному погодилась українська громада. Важча справа є з тими приватними «науковцями», які де треба і де не треба говорять про науку, науковість і у першу чергу самі себе представляють за науковців. Вони все критикують існуючі пляни, зокрема Гарвардський проект, а самі не є спроможні висунути свого пляну. Вони безперебійно турбуються тим, що вищезгадані проекти одержують підтримку моральну й матеріяльну від української громади. Те, що не раз ці приватні «науковці» говорять у матерії 1000-річчя, не має нічого спільного з наукою і науковістю, а радше можна назвати антинауковістю.

Цікаво, що т.зв. критики Гарвардського проекту говорять, що там іде тільки мова про перевидання досекулярної літератури, а зовсім промовчується про тритомник Тисячоліття Українського Християнства, кожен по 525 стор., який буде включати всю історію з картами, ілюстраціями і портретами. Цей тритомник має бути надрукований в українській, англійській, еспанській, французькій, польській, німецькій і російській мовах. Це вже сам по собі великий проект без видань досекулярної літератури. Це слід мати також на увазі й не зменшувати ваги Гарвардського проекту.

Говорити нам, які то росіяни, чи, пак, «москалі», є погані, що обкрадають нашу історію і т.д., — в цьому нас не треба переконувати. Можна вірити, що кожний українець знає, чим є для нас імперіялістична Росія і шовіністичні росіяни. Для цього не потрібно фраз і образ, але треба показати фактами, як вони спритно діють, щоб тільки при цій нагоді, відзначення тисячоліття, привласнити собі всі надбання українського-київського християнства.

Треба показати, як проходить в тому напрямі синхронізована співпраця «білих» росіян по цей бік і «червоних» по той бік Залізної завіси. В цьому напрямі вже появились на заході відповідні праці. Цього не можуть виявити наші брати в Україні, мало того, деякі з них допомагають в цьому російським червоним імперіялістам з Кремля. Треба б показати, як російські атеїсти, для яких релігія — це «опіюм народа», сьогодні займаються християнськими питаннями, намагаючись київське християнство привласнити собі. Для цього вони мають свого відпоручника, який докладно виконує кремлівські завдання, патріярха Пімена. Останній робить різні «миросні» ходи для утвердження, щоб Москва стала третім Римом.

Звичайно, у площині, що саме конкретно роблять наші вороги, є важче говорити, бо тут треба називати речі їх власними іменами. Займатись фразеологією і покритикувати інші проекти чи полаяти Пріцака куди легше, але чи корисно? А якщо так, то для кого? З одної сторони турбуються, що до 1988 року Гарвардський проект не справиться з виданнями, але з другої критики не дають своїх плянів. Забувається при тому, що коли б такий плян був тепер висунений, то неможливо було б його у жодному випадку здійснити до 1988 року.

На мою скромну думку тепер вже не час на дискусію, але на конкретну дію. Те, що з’явиться друком, залишиться і буде мати тривалу вартість. Тому ми повинні піддержати висунені проекти. Кожний має можливість вибрати такий проект, кому який найбільше підходить. Не пожаліймо для здійснення цих плянів нашої кишені. Мабуть, серед нас немає таких бідних, щоб не могли спромогтись на значніший видаток на цю ціль. Без нашої спільної і жертвенної піддержки жодний, навіть найбільше ідеальний, святий плян не зможе зробити жодного чуда, здійснення його потребує наших спільних зусиль. Тому ми не можемо бути в цій справі байдужими.

Ми повинні бути свідомі того, що ми є сучасниками, належимо до тієї генерації, що має щастя бути безпосередніми свідками і творцями, коли буде офіційно звершуватись тисяча років християнства на Русі-Україні. А поруч з цим на нас спадає великий обов’язок бути гідними виразниками української незаперечної правди у вільному світі. Цього не можуть сказати наші брати і сестри на батьківщині. Це залишається сказати нам у своєму й їхньому імені. Наш вислів повинен бути записаний у томах ще ненаписаних праць. Відзначення 1000-ліття — це під сучасну пору перше чергове наше завдання. Не забуваймо про це.

Микола Галів

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt