Звичайно, нинішнє сакральне мистецтво доволі обмежено опрацьовує нові мистецькі форми (інсталяція, перформанс, відео), рідко звертається до вже класичних постмодерних тем (палімпсестність, гротеск, епатаж). А проте воно залишається виразником ідей, котрі хочуть бачити глядачі в сучасному мистецтві: індивідуальний підхід до духовних тем, щирість особистого пережиття, глибокі роздуми над сучасними світовими трагедіями. Маю велику надію, що це мистецтво розвиватиметься далі.
Мабуть, найбільшою небезпекою для цього мистецтва, як і для будь-якого сучасного мистецького процесу, залишається слабка роль мистецької критики. Бо якщо для оцінки якості церковного мистецтва останнє слово мають представники Церкви, то оцінка сучасного мистецтва часто формується мистецькими галереями. На жаль, часто бракує вдумливого глядача, котрий в стані пояснити та обґрунтувати власні естетичні переконання. Це стосується не лише українського мистецького середовища. Нерідко відвідувача визначних мистецьких подій ставлять перед фактом визначності/геніальності того чи іншого художника без особливих подальших теоретичних обґрунтувань. Відомість/популярність стає основною категорією, все інше – майстерність, щирість, глибина – відступає на задній план. Такий стан справ аж ніяк не сприяє здоровому розвитку мистецтва.
Однак незважаючи на згадані проблеми та небезпеки для майбутнього розвитку церковного і сакрального мистецтва, присутність великої кількості вдумливих, глибоких художників дає надію на те, що нас очікують чимало нових і цікавих творів, які в стані зворушити глядача, змінити світонастанову, а відтак і світ, що нас оточує.
Повністю статтю читайте у друкованому номері журналу.
