Перегорнено сторінку…

Двом предстоятелям нашої Церкви – Мирославу-Іванові Любачівському і Любомирові Гузару – довелося діяти в добу Великого цивілізаційного Зламу. Завалилася комуністична Вавилонська вежа, вийшла з підпілля Церква-мучениця, воскресла з мертвих Українська держава. Мирославу-Іванові було даровано Богом стати Патріархом тисячоріччя Хрещення Руси-України і ввести нашу Церкву в третє тисячоріччя глобального християнства. Він також повернув осідок глави Церкви з римського вигнання до рідної львівської домівки.

Це історичне повернення потребувало титанічної праці та зусиль. Блаженніший Мирослав-Іван щиро визнавав свої страхи перед тим, що чекатиме його в Україні, чи приймуть його люди. Але долав ці страхи і прямував у майбутнє разом із Церквою та своїм народом.

Хресна хода Церкви не закінчилася після її виходу з підпілля. Як не дивно, припинення переслідувань не всіх потішило, у тому числі й не всіх християн. Наприклад, деяким учасникам офіційного православно-католицького екуменічного діалогу це додало багато «зайвих» клопотів.

Згідно з їхніми баченнями, нашій Церкві краще було б не існувати, аби не «заважати» об’єднанню Церков. Отаке цинічне «братолюбіє». Відгомін цих настроїв знайшов своє місце в документі про проблему уніятства Змішаної католицько-православної богословської комісії. Цей документ був прийнятий на її засіданні в ліванському місті Баламанд 1993 року.

Повністю статтю читайте у паперовому варіанті.

Також можна придбати електронну версію часопису.

Свіжий номер

4 (491) 2022 OBKLADYNKA_sajt