Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Перегорнено сторінку…

Двом предстоятелям нашої Церкви – Мирославу-Іванові Любачівському і Любомирові Гузару – довелося діяти в добу Великого цивілізаційного Зламу. Завалилася комуністична Вавилонська вежа, вийшла з підпілля Церква-мучениця, воскресла з мертвих Українська держава.

Мирославу-Іванові було даровано Богом стати Патріархом тисячоріччя Хрещення Руси-України і ввести нашу Церкву в третє тисячоріччя глобального християнства. Він також повернув осідок глави Церкви з римського вигнання до рідної львівської домівки.

Це історичне повернення потребувало титанічної праці та зусиль. Блаженніший Мирослав-Іван щиро визнавав свої страхи перед тим, що чекатиме його в Україні, чи приймуть його люди. Але долав ці страхи і прямував у майбутнє разом із Церквою та своїм народом.

Хресна хода Церкви не закінчилася після її виходу з підпілля. Як не дивно, припинення переслідувань не всіх потішило, у тому числі й не всіх християн. Наприклад, деяким учасникам офіційного православно-католицького екуменічного діалогу це додало багато «зайвих» клопотів.

Згідно з їхніми баченнями, нашій Церкві краще було б не існувати, аби не «заважати» об’єднанню Церков. Отаке цинічне «братолюбіє». Відгомін цих настроїв знайшов своє місце в документі про проблему уніятства Змішаної католицько-православної богословської комісії. Цей документ був прийнятий на її засіданні в ліванському місті Баламанді 1993 року.

Блаженніший Мирослав-Іван наступного року відгукнувся на цей документ посланням «Про єдність святих Божих Церков». Дух послання позначений миром та оптимізмом. Головна думка: Східні Католицькі Церкви є, існують – і нема на то ради. Хто прийме цю реальність, той додасть собі й миру, й оптимізму. Хто не прийме, той лише поглибить свій конфлікт із реальністю.

Інша думка – потрібно в уніятстві, що його чомусь пов’язують тільки зі Східними Католицькими Церквами, відрізнити метод досягнення єдності Церков від моделі функціонування цієї єдності. І якщо «уніятський» метод привернення єдності, який застосовували в минулому, вже не змінити, то можливо змінити наявну сучасну модель – відмовитися від нерівноправності Церков-учасниць єдності та зробити їх Церквами-партнерками.

У листі до кардинала Кесіді, тодішнього голови Секретаріату у справах єдності християн, Блаженніший таким чином конкретизував свою тезу про зміну моделі: «Східну Католицьку Церкву повинні розглядати як Церкву-Сестру у відношенні як до місцевої Православної Церкви, так і до Церкви Риму. Інакше можна було б ствердити, що коли осягається повна спільність між Церквами, вони перестають бути Сестрами»1.

Підхід Блаженнішого Мирослава-Івана будується на еклезіології отців Другого Ватиканського Собору. Згідно з нею, «Католицька Церква є (існує) сопричастям помісних Церков»2. Це означає, що помісність притаманна кожній Церкві, а не лише деяким. Це також означає, що сопричастя є партнерською спільністю помісно рівноправних Церков-Сестер.

Тим самим виключається монархічно-уніятська модель римо-католицького домінування – греко-католицького підлягання, притаманна дособоровій Католицькій Церкві. В ній уніятство підлеглих було зворотним боком монархізму пануючих; вони були злучені між собою, як нитка і голка. Називаючи перешкоди для екуменічного діалогу, неможливо згадувати лише уніятство, відриваючи його від монархічної його причини.

Маргіналізація Східних Католицьких Церков як «непомісних» і взагалі «недоцерков» є «дітищем» монархізму як Римо-Католицької Церкви, так і Православних Церков. Крім того, якщо Римо-Католицька Церква вважає себе ексклюзивно «усією Католицькою Церквою», а Царгородська – представницею «всього православ’я», то для чого тоді й до чого їм екуменізм? Що екуменізм може додати до їхньої «повноти»?

Звичайно, такому екуменізмові йдеться не так про об’єднання Церков, як про уніятське за характером навернення некатоликів чи неправославних до самодостатньої чи то Католицької, чи то Православної Церков. Зайве мовити, що саме такий підхід і прирікає на провал католицько-православний діалог. На актуальну його кризу Східні Католицькі Церкви не мають жодного впливу, тим паче що вони були марґіналізовані як з католицького, так і з православного боків. Яскравим прикладом розбіжності між задекларованим «сопричастям помісних» та реальним монархізмом і католицького Заходу, і православного Сходу стала реакція на працю «Студійної групи Київської Церкви», утвореної в 1990-ті роки українськими греко-католиками і православними. Метою їхнього спільного пошуку єдності було відновити католицько-православну помісність Київської Церкви її сопричастям як із наступниками апостола Петра, так і з Царгородською Церквою-Матір’ю.

Успіх цього неуніятського шляху до єдності реалізував би на прикладі конкретної Церкви згадану отцями Собору тезу про сопричастя (взаємне непідлягання) католиків і православних у майбутній єдиній Церкві. Відтак сопричасно об’єднана помісна Київська Церква подолала б підлягання іншим Церквам. Вона започаткувала б сопричастя помісних Римської та Царгородських Церков як із нею (Київською Церквою), так і між собою.

Підсумок цього пошуку, однак, був суто монархічний: єпископ Калістос Веер, представник Царгородської Церкви, передумовою її сопричастя з УГКЦ (не з Київською Церквою в сопричасті УГКЦ з Українськими Православними Церквами!) назвав розірвання її сопричастя з наступниками апостола Петра. «Розірвання» це розумілося як зміна уніятського римського «підлягання» УГКЦ на уніятське царгородське. Коло замкнулося, знову виявивши цього разу царгородське розуміння єдності у формі підлягання, а не сопричастя…

Патріарх Любомир продовжив розвиток започаткованих Патріархом Мирославом-Іваном сопричасно-помісних альтернатив до скомпрометованого монархізмом та уніятством офіційного діалогу. Повертаючи 2005 року осідок глави УГКЦ до Києва, Блаженніший Любомир привіз зі собою «подарунок» – послання під назвою «Один Божий народ у краї на Київських горах».

У ньому він накреслив шлях до сопричасного відновлення православно-католицької єдності в помісній Київській Церкві (у ХVІІ ст. цей шлях називався «поєднанням Руси з Руссю»). Згідно з посланням, на шляху до осягнення єдності жодна з Церков київської традиції не потребувала б відмови від дотеперішніх освячених часом зв’язків із Римською, Царгородською і Московською Церквами. Ба більше, ті зв’язки мали б розвинутися від уніятських до сопричасних, з чого виграли б усі Церкви-учасниці.

Одним із благословенних наслідків сопричасного відновлення єдності Київської Церкви стане зростання можливостей до подолання розколу 1054 року між помісними Римською і Царгородською Церквами (назване в цьому ж ХVІІ ст. «універсальною унією»). Адже інші помісні Церкви не вважали цей розкол між Церквами поділом усієї Христової Церкви (згадати хоча б послання тодішнього Антіохійського патріарха Петра до предстоятелів обох розділених Церков).

Патріарх Любомир при цьому розрізняє сопричастя із наступниками апостола Петра та уніятське підлягання главі помісної Римської Церкви. І робить це, даючи східно-католицьке трактування афористичної фрази cum Petro et sub Petro («з Петром і під Петром»). Отож наша Церква перебуває в сопричасті cum Petro. Водночас, на відміну від римо-католиків, вона не перебуває sub Petro. Для Східних Церков sub Petro і є монархічно-уніятською дособоровою, до того ж латинізаційною формулою.

Отці Другого Ватиканського Собору намагалися подолати спадщину міжцерковного розколу, зокрема шляхом покаяння. Вони звернули увагу на спільну відповідальність за католицько-православний розкол і вибачилися за гріх розділення в тому, де він був спричинений католиками. Це промовистий жест задля зцілення ран минулого. Відтоді минуло майже 60 років.

Багато було зроблено й подальших кроків, аби католицько-православна «крига» скресла. У певний момент діалогу сторони усунули легші перешкоди і наблизилися до самих джерел гріха розділення. Ними була і залишається людська неміч, виявлена в обопільній пристрасті не так сопричасно послужити, як монархічно управляти в Христовій Церкві. Ця й досі не подолана пристрасть занурила діалог у кризу.

Сторони діалогу не те що прагнуть відмовитися від монархізму в мисленні, а навіть не відважуються озвучити наявність цієї проблеми. Шляхом утечі від проблеми є регулярно повторювані спроби звинувачувати у неефективності діалогу когось третього, а конкретно – східних католиків. Тут думки поділених греків і латинян дивним чином збігаються.

Розглянуті нами пропозиції двох предстоятелів нашої Церкви є спробами перетворити Східні Католицькі Церкви з «каменя спотикання» на «камінь наріжний» єдності Христової Церкви. Досі маючи їх за перешкоду, їх відсували на маргінес діалогу. Проте ігнорування ніколи не є доброю розв’язкою.

Великим кроком уперед стане «переміна мислення». Згідно з ним саме сопричастя зі Східними Католицькими Церквами як Римо-Католицької, так і Православних Церков виведе діалог із кризи, очищаючи наміри всіх учасників від політичних чи геополітичних до церковних. Адже екуменізм, що за визначенням є інклюзивним процесом, був ексклюзивно звужений до обмеженого кола учасників. Новий формат екуменізму полягає в розвитку сопричастя між помісними Церквами, який органічно та природно випливає з розвитку їхньої помісності.

Звичайно, пропозиції «когось третього» інерційно не відразу сприймаються «тільки двома», для яких діалог став своєрідною «річчю в собі», а учасники діалогу – закритим товариством. Утім думки наших предстоятелів справді чесно засіяні на ниві екуменізму євангельськими зернами, і потрібен час для «проростання» цих зерен. Але тривалість цього часу знає один лиш Бог.

Проте для нас важливо, що наша Церква не спостерігає пасивно, як об’єднаються «вони», аби механічно вважати об’єднаними й «нас». Саме така поведінка свідчила б про тривання уніятських комплексів. Проте з досі проведеного, далеко не повного аналізу видно, що ми вже давно не одіозні «уніяти», які мали б соромитися та вибачатися за «свою» єдність.

«Знаком часу» ХХІ сторіччя стає те, що ми більше не об’єкт дії та впливу інших, а помісна Церква з власним баченням церковної єдності. Ми дозріли до того, аби ставати суб’єктом своїх дій та активно робити сопричасний внесок у «єдність Святих Божих Церков» Соборної Христової Церкви.

Ця стаття написана на основі доповіді, виголошеної під час наукового симпозіюму «Берестейське поєднання 1596 року в контексті унійних процесів минулого та пошуку сучасних моделей церковної єдности», проведеного Інститутом історії Церкви УКУ та Київським Центром УКУ у Києві 28 жовтня 2021 року

о. д-р Мирон Бендик, ректор Дрогобицької духовної семінарії

  1. Лист до кардинала Кесіді від 03. 08. 1993 р.
  2. Світло народів, 23.
Поділитися:

Популярні статті