Перемишльська Православна Єпархія в роках 1596-1681

Під такою назвою появилась друком у польській мові наукова праця Маріяна Бендзи:

Marian Bendza, Prawostawna Diecezja Przemyska w latach 1596-1681, Studium historyczno-kanoniczne, Chrzescijanska Akademia Teologiczna, Warszawa, 1982.

Автор використав для своєї праці багато джерельної літератури й архіви, не тільки польські, але також українські й російські, подаючи на вступі їх детальний перелік, з якого випливає, що він мав доступ до багатьох архівних матеріялів. З поданого бібліографічного списку випливає, що Маріян Бендза був знайомий з працею Миколи Чубатого «Історія християнства на Русі-Україні», в якій, як підкреслює Бендза, питання унії є потрактовано маргінесово. Автор згадує працю Владики Мирослава Марусина у німецькій мові й праці о. Атаназія Великого, у яких була заторкнена дотична проблематика. Автор використав збірку архівних документів з ватиканських архівів, видану митрополитом Андреєм Шептицьким. Крім цього, для нього був доступний історичний архів самої Перемишльської єпархії.

З цього випливає, що праця М. Бендзи сперта на багатьох джерельних матеріялах, з науковим підкладом, а звідси повинна бути об’єктивною. Автор пробував подати всесторонню й об’єктивну картину Перемишльської єпархії, її боротьби за вдержання православ’я проти наступаючого польського римо-католицтва.

Але вдумливий читач напевно зверне увагу на відсутність немаловажного впливу перед і після унії у Бересті зростаючого московського православ’я. На це може бути для багатьох читачів відповідь у статті від видавця, який у вступній статті стверджує: «Праця являється черговою бібліографічною позицією — тим разом історично-графічною, що постала у середовищі православної Церкви у Польщі, зокрема в його наукових колах, що скупчується навколо секції Православної Християнської Богословської Академії. Звичайно, повище ствердження має своє значення, на що слід звернути особливу увагу.

У розділі «Перемишльська єпархія у ранньому середньовіччі» автор підкреслює, що вона була пов’язана з місією апостолів-слов’ян Кирила і Методія тоді, коли Перемишль належав до Велико-Моравської держави. В той час Перемишльська єпархія сягала на сході до річки Буг і Стир. До неї належав Краків з провінцією Ваг, що її землі містились на південній стороні Татрів. Перемишльська єпархія постала наприкінці IX або на початку X століть. Автор накреслив широку панораму Перемишльської єпархії, яка напевно постала скоріше за митрополію у Галичі. М. Бендза подає подивугідну аналізу постання і розвитку Перемишльської єпархії. Підкреслює, що хоч Перемишльська єпархія була вперше згадана в літописі у 1220 році, коли новгородський єпископ Антін Добриня Ядренкович був перенесений до Перемишля, але це не була нова єпархія, вона вже раніше існувала. Автор подає докладний історичний нарис, як Перемишль переходив з одних рук у другі.

Друга частина праці присвячена Берестейській унії. Напередодні унії перемишльський римо-католицький єпископ Вавжинєць Ґоліцкі (1591-1601) довершив урочистим актом будову нових костьолів з колишніх православних церков в Іздебках, Глуднові, Бахожі, Лубнях, Варах і на передмісті Динови. Це був наслідок 11-літньої праці Катерини Ваповскей над наверненням «схизматиків» на «правдиву» віру з вимогою не тільки прийняти католицькі догми і визнання юрисдикції папи, але й — латинський обряд. Проти діяльности Ваповськей перед святами Непорочного Зачаття Пресвятої Марії Богородиці запротестували у імені православного єпископа Перемишля священики, але цей протест нічого не змінив. Єпископ Копистинський не тільки що не пристав до тих, що перейшли на лоно католицького костьола, але водночас з єп. Балабаном став підпорою православ’я, поширюючи свою діяльність на терен єпархій уніятських єпископів.

Згадуючи про Берестейську унію, автор праці підкреслює, що перед тим була інша унійна спроба — Фльорентійська унія (1439 p.), у якій взяв участь київський митрополит Ізидор, якого цар Василь III арештував, але митрополит Ізидор втік до Риму. Не зважаючи на проблеми, що виникли з приводу Берестейської унії, папа не переставав робити заходи, щоб нав’язати наново стосунки з царатом і тут автор наводить лист папського легата о. Посевіно до царя Івана ІV (Грозного).

Після своєї невдалої місії Посевіно писав до папи Григорія XIII і кардинала ді Комо: «… тому, що Москва у релігійних справах звикла бути залежною від Русі, підлеглої польським королям, бо донедавна київський митрополит затверджував московських владик, через це було б не малої ваги для навернення Москви, якщо б єпископи чи владики польської Руси прилучились до католицької Церкви» (стор. 77).

Бендза правильно підкреслює, що важливим чинником, який приспішив Берестейську унію, було створення московського патріярхату в 1589 р. Без сумніву, на Берестейську унію з Римом мало вплив багато чинників. Проти унії гостро поставився Константин Острозький, якому, як підкреслює Бендза, не сподобався спосіб її переведення владиками.

Крім цього, князь Острозький у той час шукав порозуміння з польським протестантизмом. Дивлячись сьогодні на події того часу і поставу Острозького, слід підкреслити, що він у цій справі багато наколотив, але фактично для української справи, а зокрема для Української Церкви, нічого не дав. Це незаперечний факт.

Унія відбулась 23 грудня 1595 р. у резиденції папи, у залі Константина, а 14 червня 1596 р. король оголосив зарядження до духовенства і руського народу про урочисте затвердження унії на день 8 жовтня 1596 р. у Бересті Литовськім. На синоді у Бересті учасники поділились. З вищої православної ієрархії унії не прийняли владика Михайло Копистинський, єпископ Перемишля, і владика Ґедеон Балабан, єпископ Львівський.

М. Бендза пише: «Методи, якими була довершена унія, ще більше зміцнили прив’язання народу до «старої» віри» (стор. 87). Але, властиво, у книжці нічого не говориться про ці «методи». Тоді цікаво, чому через сто років ці єпархії відмовились від тієї «старої віри»? Поруч слід також поставити питання, а чи прийняття унії з Римом наші владики, священики й вірні зрікались «старої віри»? Як нам відомо, цього не вимагали у Римі. Якщо таке бажання було в поляків, то це зовсім інше питання, бо вони сподівались, що після унії наша Церква злучиться з польською і прийме латинський обряд, а так не сталось, і тому польська сторона була не менше розчарована за Москву.

Автор поставив твердження, що унія відбулась не з релігійних потреб народу, а тільки з політичних інтересів Зигмунда III, який закордонну політику провадив згідно з інтересами Риму. Це твердження історичного опертя незалежно від того, що автор покликається на джерело — «Історію Польщі» з 1858 р. не є доведена.

Бендза зробив твердження: «Берестейська унія, як про це вже була мова, поділила православну спільноту на два нерівні табори, з яких перший, православний, мав за собою широкі прошарки вірних, напівзаможну шляхту з духовенством, другий — повагу короля, златинізованих православних магнатів, сойм і підтримку латинської ієрархії» (стор. 91). Чи справді уніятський табір мав підтримку від латинської ієрархії, себто польської, яка від унії сподівалась чогось іншого — прийняття латинського обряду?

Автор накреслив кордони Перемишльської єпархії та сконцентрував свою увагу на боротьбу православних єпископів за своє право існування у межах польської держави. Після унії єпископи Копистинський і Балабан не були визнавані державою, хоч залишились на своїх становищах, затримавши свої катедри і все майно. Вони не тільки обслуговували свої єпархії, але також залишених православних у Київській митрополії. Вказав, як проходила боротьба за Перемишльську єпархію, як підбурювано мирян проти єпископів.

Проводилась «під’їздова війна» уніятів з православними. Ситуація дещо змінилась після смерти єп. Михайла Копистинського. Не підлягає сумніву, що цю ситуацію спритно розігравав польський король.

Номінацію і поставлення на перемишльського єп. Атаназія Крупецького викликала цілу хвилю акцій з боку православних. Автор підкреслює, що критичний стан православних у Перемишльській єпархії використовували не тільки уніяти, але також римо-католицькі ієрархи. При цьому нічого не згадує про ще один чинник — Москву. Православ’я на початку 17 ст. одержало допомогу від української козацької формації.

В 1650 р. Антін Винницький став православним єпископом у Перемишлі. До речі, А. Винницький титулував себе «архиєпископом-митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси, екзархом константинопольського престолу» (стор. 204). Вже тоді уніятські владики у листі до папи з 12 серпня 1679 р. писали: «В інтересі святої унії було б дуже корисно, щоб на Русі був покликаний до життя Патріярхат. Покликання до життя такого патріярхату запобігло б тому, що русини не звертались би до Константинополя і це дуже причинилось би до закріплення унії» (стор. 203).

Ситуація на церковному відтинку почала мінятись після того, коли церковні питання пересунулись з Константинополя до Москви, себто, коли Москва стала «оборонцем» православ’я, домагаючись від Річи-Посполитої повної свободи для православних. Коли московські посли прибули до Польщі, щоб домагатись свободи для православних, утворилась дуже незручна ситуація: «Належить добре запам’ятати, що тих послів дня 23 лютого 1679 р. присутні на сеймі представники православної ієрархії, а саме Антін Винницький православний митрополит, Ґідеон Четвертинський, єп. Луцький, а також архимандрит унівський, Варлаам Шептицький, просили про евентуальну інтервенцію на випадок реалізації загальної унійної концепції у Річи-Посполитій» (стор. 209). Звичайно, Москва добре знала, чого її шукати на польському сеймі, і вона свою карту краще не могла заграти.

Трактат з 6 лютого 1679 р. розв’язував руки польському королеві. Тут вже почались змагання Варшави з Москвою, а наші православні були тільки м’ячиком у їхній грі. Гра була неперебірлива. Ішлось в першу чергу не про релігійно-церковні питання, але про політичні, про домінацію і впливи. Поляки намагались встановити, щоб їхні громадяни православного віровизнання не мали жодного пов’язання поза межами Польщі з Москвою.

Обставини Перемишльської єпархії змінились, коли на місце Антона Винницького прийшов його братанок Іван Винницький. Це сталось на прохання Антона Винницького, коли йому сповнилось 80 років, він написав листа до короля, щоб він на це місце затвердив його братанка. Король здійснив його прохання.

При цьому автор праці подає цікаву деталь — «Вибір Івана Винницького на єпископа-коадьютора, однак, був попереджений зложенням перед королем, у таємниці визнання римо-католицької-віри» (стор. 213). «Вибір Івана Винницького на перемишльського єпископа відбувся на початку жовтня 1679 р. у Перемишльській катедрі, у присутності духовенства і вірних. Відмічуємо, що в очах духовенства і вірних виходив на православного єпископа-електа, але його вже в’язала присяга з римським католицизмом, складена перед королем, тоді, коли завдяки цій присязі був можливий вибір, про що духовенство й вірні, річ ясна, не могли бути поінформовані» (стор. 213).

Звичайно, можна робити таке припущення, але М. Бендза не підкріпив цього твердження жодними фактами. Покликатись, що таке сталось в іншому місці, на Білорусі, це ще не значить, що це саме було застосовано і в нашому випадку. Тим більше, що його кандидатуру висунув його дядько, великий оборонець православ’я, владика Антон Винницький. Зрештою, виступ єп. Івана Винницького на з’їзді православних ієрархів й Люблині в обороні православ’я говорить сам за себе.

Цей факт заперечується також, бо, мовляв, він мусів так виступати, щоб не втратити популярности серед вірних. Навіть якщо це мало бути правдою, то він міг взагалі не виступати і зайняти невтральну позицію. Навколо Івана Винницького і його свячень відбулась ціла афера. Проти його свячень був польський нунцій. Але нарешті король дав свою особисту згоду на єпископські свячення. Свячення довершив 21 листопада 1680 року владика Йосиф Шумлянський, а співсвятителем був владика Йосиф Волошиновський, єпископ Мукачівський.

У праці Маріяна Бендзи ціла історія переходу православних владик на злуку з Римом виходить на велику аферу, яка випливала з різних калькуляцій, але чомусь не бралось до уваги особистих і глибоко внутрішніх переконань. Чи можна сказати, що таких переконань не було?

Чомусь ми часто не стараємось пояснити собі або хоч поставити перед собою питання, як це сталось, що західні єпархії України після унії Української Церкви з Римом залишились ще сто років після унії православними, а східні були уніятами, себто у злуці з Римом. Що сталось, що з часом стався відворотній процес, себто Українська Церква у злуці з Римом стала православною, а православні західні українські єпархії, і в тому перемишльська, перейшли на злуку з римською Церквою? Чи це сталось під впливом добровільного процесу, без втручання зовнішніх чинників, чи діяла сила насильства? Для цього варто б запізнатись із працею І. С. Мухина «За віру батьків».

Такого питання перед собою також не поставив Маріян Бендза. Він прийшов до висновку, що перехід Перемишльської єпархії на злуку з Римом стався під тиском з польської сторони. Якщо справді так, то до того часу можна було вже не раз, добровільно, без вживання сили, як це сталось у Київській митрополії, під натиском Москви, перейти знову на православ’я. М. Бендза також не унагляднив, як це сталось, що західні єпархії, які мали таку міцну підпору, якою була Козаччина, сто років після унії, залишаючись бути Церквою східньо-українського обряду, визнала Папу Римського як голову Христової Церкви.

Всі добре знають, що сьогодні немає на Україні Української Православної Церкви, така Церква офіційно давно зліквідована. Знаємо також, що у сучасній Польщі немає також Української Православної Церкви, але офіційно існує тільки Польська автокефальна православна Церква, у якій процент поляків дуже малий, а складається вона в більшості з українців і білорусинів. Відомо ж, що «Польські автокефалічні православні костьоли ієрархічно не підлягають московському патріярхові Піменові. Хоч у Польщі існує порівняльно більше релігійної свободи, як у Радянському Союзі і будь-якій іншій сателітній державі, але можна зробити зовсім певне припущення, що польська православна Церква не робить жодного кроку без апробати московського патріярха.

Самозрозуміло, у праці М. Бендзи не могло нічого появитись, що не пасує до загального контексту Москви. Вже сам факт, що наприкінці книжки є коротке резюме у англійській і російській мовах, також говорить сам за себе. Хіба тут більше було б пасувало дати резюме у тій мові, якою колись і ще досьогодні говорить Перемишльська дієцезія.

Належить підкреслити, що праця Маріяна Бендзи, незалежно від того, що у ній зроблена данина «старшому братові», заслуговує на увагу і варто з нею ближче запізнатись, а зокрема дослідникам цього питання.

Микола Галів

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>