Декілька разів у пресі було друковане заохочення до влаштування 22 січня кожного року всенародного свята проголошення незалежности України. Пропозиція сталого щорічного свята включала повторювання стейтових і міських урядових проклямацій, вивішування синьо-жовтих прапорів на вежах урядових будинків, влаштовування ширших академій і концертів та крім того поглиблення зовнішнього ефекту таких святкувань здержанням себе на цей день від професійної праці, вдекорування домів національними прапорцями, та замкненням на цей день українських шкіл, задержавши дітей вдома.
Такій високо патріотичній пропозиції тяжко опонувати. Авторам її заслужено належить признання за вірне й докладне відображення народних почувань в стосунку до рівня його політичної свідомости в сучасній ситуації. Мотиви внескодавців безперечно щирі. Бракує лиш глибшого політичного «осмислення» цієї думки.
Пропозиція лежить у площині людських почувань, емоцій і культурного церемоніялу, далекій від конкретних політичних вимог дійсности. Як до пропозиції духового визначення, (а вона такою є), то слід було б подбати про її релігійне встаткування, яке традиційно завжди у подібних національних святах і маніфестаціях нашого народу (у відміну від большевицьких) було. Послідовно, треба було б поконсультуватися у єпископату українських церков і подбати про ролю священства в такі урочисті дні, не конечно зараз у (традиційно) панахидній формі. їх (єпископати) покликують нераз у нас для декорації вивершених суто політичних імпрез, а забувають про них там, де для сповнення духовного обов’язку супроти власного народу вони необхідні.
Роздумуючи глибше над патріотичною пропозицією більшого свята не можна рівночасно не добачити трагічного положення релігійних свят нашого народу. У зматеріялізованій і зіндустріялізованій добі релігійні свята відходять на другий плян. Офіційно менше святкується тепер релігійних свят, як політичних й історичних, питоменних цій країні. Підмінюючи наш традиційний церковний календар латинським церковні власті схаотизували весь процес богопочитання і підірвали глибоке духове вкорінення вірних у багатій тисячолітній церковній культурі. Найбільш ударним і поширеним серед вірних умотивуванням цього кроку, як пригадуємо, були труднощі у відмові одного дня професійної праці (на Різдво) і здержання дітей від науки у цей день. Тіснішим прив’язанням вірних (або ієрархії) до одного робочого дня у році як до власної національної і релігійної ідентичности у формі культивування уже внедовзі тисячолітніх окремішних практик — ми як органічна національна спільнота виявили повну іґноранцію в стосунку до тих вартостей, на яких ми виросли. Іспиту ми не здали й не виглядає чи ми до нього приготовані, коли б історія нас до нового іспиту допустила. Бо не було благородних внескодавців, (ані газет), які жертвенно відступили б один робочий день в році для збереження українського Різдва, так як вони знайшлися сьогодні, на це, щоб жертвою цього дня і відтягненням дітей від школи творити для нас інше свято. Що ми на підміненні одних свят другими зискаємо для майбутнього — не тяжко сказати. Немає ж бо сумніву в тому, що нацією, навіть такого розвиткового рівня якою ми зараз існуємо, ми стали завдяки визнанні і святкуванні свят від княгині Ольги почавши, а не від 22 січня 1918 року.
Релігійний патріотизм із суто моральної і духової вартости став об’єктом бизнесового обрахунку — іти на Різдво до праці, чи ні; святкувати окремо — чи разом з більшістю християн. Не будемо дивуватися, коли такі ж перепатріотичені міркування виявляться і в стосунку до національного свята: святкувати окремо, 22 січня, чи разом з більшістю, 4 липня, коли до праці не треба іти, звільнення від школи є, й коли день незалежности святкують другі…
