Перша промова Митрополита Йосифа на II Ватиканському Соборі

11 жовтня 1963 р.

(Нижче подаємо неофіційний переклад з латинської мови промови,
що її виголосив 20 років тому Блаженніший Патріярх Йосиф
на Ватиканському Соборі. Це переклад, виготовлений д-ром Мирославом Борисюком із заввагами о. Севастіяна Сабола, ЧСВВ.
Латинський текст появився в XII томі
«Творів Патріярха і Кардинала Йосифа», Рим 1981. — Ред.)

Вельмидостойні Отці Собору!

  1. Найперше, поки тут відкрию свої уста, благословенний хай буде Бог у Пресвятій Тройці разом із Присноблаженною Дівою Марією та зо всіма Святими в подяці за чудодійну змогу, дану мені взяти участь у цьому величному Священному Соборі. Складаю одночасно подяку Його Святості разом з його найближчими співробітниками за довершені зусилля і Вам, Достойні Отці, разом з духовенством і мирянами за численні молитви, жертвувані за нашу Церкву.

Участь у цьому Екуменічному Соборі являється здійсненням вікового бажання всіх, і я в глибині свого серця переконаний, що цей Собор є найбільшим Божим добродійством наших часів, та що він скликаний Папою, щоб забезпечити Церкву перед зовнішніми ворогами і скріпити її у внутрішній побудові, а також щоб утвердити єдність серед усіх визнавців Христа або щоб, принаймні, приготовити її.

Достойні Отці Собору, виступаючи перед Вами у всій моїй скромності, мушу признатися, що це справді мій перший виступ, одначе не як нової людини, бо ж мене поручають мої світлі попередники, що брали участь у перших Екуменічних Соборах, а яких слідами я вірно ступаю. З наших українських земель Київської Руси-України вже в Першому Нікейському Соборі брали участь єпископ ґотів Теофіль та Кадмей, єпископ Босфорського Царства Південної України, в якому не тільки грецькі поселенці були християнами, але також численні скити, наші предки. Бо ж у всьому Босфорському Царстві панувала свобода християнської віри ще до Медіолянського Едикту.

На Собор до Константинополя прибув єпископ з міста Херсонесу в Криму, і так теж опісля були єпископи наші на соборах в Ефесі, Халькедоні та Константинополі. На Соборі в Ліоні заступав нашу Церкву митрополит Петро Акерович, що склав визнання католицької віри і передав сумні вісті про монгольську навалу. Бо тоді дуже поважна небезпека зруйнування всієї Европи загрожувала з боку монгольської навали. І справді, під впливом Митрополита Петра та за почином Папи Інокентія IV, всі вірні серед злиднів у щирих молитвах благали: «Від татарської люті охорони нас, Господи!»

На Соборі в Констанці Київський митрополит Григорій Цамвлак підготовляв поєднання із Святою Столицею, яке відтак підписав його наслідник Митрополит Ісидор на соборі у Фльоренції. З уваги на політичні обставини наші митрополити були перешкоджені взяти участь у Тридентському і І Ватиканському Соборах, одначе тоді Митрополит Литвинович висловив Папі Пієві IX свій синівський послух, а цей Папа наділив його різними відзначеннями.

  1. Ось тут в імені всієї нашої Української Церкви, в числі двадцяти приявних та багатьох неприявних ієрархів, із усіма Отцями Собору ми склали визнання віри, а разом із глибини нашого серця складаємо подяку Вселенським Архиєреям, наслідникам св. Петра, як і всій Католицькій Церкві, за всі благодійства, що їх ми у попередніх століттях одержали. Ми лучимося з діючим тепер Собором і підпорядковуємося всім його рішенням та канонам. Сподіваємося, що цей Екуменічний Собор висвітлить усю красу католицького вчення проти атеїзму, зокрема те, що відноситься до суспільного устрою, визначуючи для апостоляту більше придатні та більш успішні шляхи так, як це вимагає наша доба. А разом повинен звернути увагу на небезпеки, що можуть стати перешкодою в досягненні правдивих духових та матеріяльних благ для людської християнської спільноти.
  2. Достойні Отці! Кілька разів деякі Отці пригадували слова Папи Івана XXIII про покликання в першу чергу убогих перед багатими до Церкви, бо ж Христос прийшов «принести благовість убогим», а особливо слова про діла любови і милосердя супроти убогих, бо ж у символічний спосіб усіх нас запитуватимуть на Страшному Суді про це: «щонебудь ви вчинили… Мені ви вчинили», «А убогі будуть вивищені!» Цей особливий поклик характеризує наші часи. Немає сумніву, що ми йдемо стомилевими кроками назустріч змінам та перемінам матеріяльного життя, а особливо суспільного.

Церква, що завжди найрозумніше керувала життям людства, має бути готовою подавати помічну руку в усіх виринаючих потребах. Тому духовенство в своїй особистій діяльності повинно відповідно зайнятися вірними та своїм життям стати для всіх живим взором Христової скромности. Ради її становище єпископа сьогодні повинно бути подібним до того, яким воно було в перших віках християнства. Він справді повинен бути головою свого стада, зосереджуючи все своє життя для забезпечення своїм вірним вічного життя і будучи завжди готовим переносити також усі браки й недостатки. Що більше, все піклування про людські душі таким чином повинно бути примінене й поставлене понад усе інше, згідно з думкою II Ватиканського Собору, як Собору Пасторального.

  1. З черги подам певну думку відносно колегії єпископів, тому що в цій справі Отці Собору підносили дуже розумні сумніви й подавали свої розв’язки. Стисло кажучи, єпископи не становлять «колегії», тому що «колегія» спирається на юридичній та моральній правосильності. Людство не є колегією, що помножується потомством своїх членів. Подібно й єпископи: єпископ стає єпископом Церкви через Тайну, отже через щось фізичне (видимий знак і ласка в душі, що очевидно являється чимось фізичним і реальним), а рівночасно через щось містичне так, як містичною є єдність Церкви. Таким чином, і Папа являється єпископом Церкви (медіолянської, римської і т.д.) подібно, як і другі єпископи своїх окремих престолів, що мають повноту єпископської влади. Через вибір Папа одержує спеціяльне післанництво і в дійсності найвище у відношенні до всієї Церкви, а ця універсальність вимагає також непомильности. З того приводу Христова Церква, до якої відноситься особливе післанництво Папи, не може стати предметом ошуканства й помилки, тому й вимагається непомильного навчального уряду. А це й довершив безпосередньо сам Христос, бо ж уже Петро, як апостол, одержав спеціяльне післанництво: утверджувати братів, пасти вівці й ягнята. З уваги на це Папа одержує своє верховне післанництво, свою владу не від «колегії», як деякі думали, не від колегії єпископів, але безпосередньо від Христа.

З другого боку, єпископи посідають повноту Тайни священства й, відносно цього, як було сказано, Папа є єпископом так, як другі єпископи. Єпископи, як сказано, одержують владу через Тайну висвячення для помісних Церков, але одночасно ця влада до певної міри відноситься до Вселенської Церкви. Єпископ являється помісним пастирем у відношенні до всієї Церкви. Як помісний пастир він не має дару непомильности, одначе всі разом єпископи, разом узяті, мають пряме відношення до Вселенської Церкви, і через це вони непомильні. Визначні богослови під цю пору обстоюють такий погляд. Сам бо Христос сказав: «Ідіть і навчайте всі народи…» А Церква є Містичним Тілом, певного роду органічною цілістю, і наскільки вони творять цілість чи наскільки творять Вселенську Католицьку Церкву, їх навчання не може бути хибне, але є непомильне. Тим то, коли промовляють до всієї Церкви разом із Папою, вони є учасниками непомильности. Цю непомильність надав єпископам не Папа, а Христос. Через це не можна її обмежити, ані забрати від Папи. Належить пам’ятати, що цей непомильний навчальний уряд є того самого роду та походження у відношенні до віри й моралі, і як у Папи, так і в єпископів основується на єпископській владі. Та й також ця непомильність основується на вселенськості Церкви і є конечна для неї. Бо не може ціла Церква вірити й визнавати неправду. У висліді чого Собор не складається з Папи та єпископів, як якогось третього тіла, як певного роду моральної збірноти, як дехто думає, але Церква так побудована, як тіло, себто сама Церква є установлена з (даним їй) даром непомильности Святого Духа, якого повність є та сама, як у Папи, так і в єпископів. Різниться Собор тільки тим, що Папа своє післанництво управління Вселенською Церквою одержує через особливу, окрему та виразну обітницю Христа; це саме післанництво було дане також всім апостолам і їх наслідникам, значить Петрові й апостолам, Папі та єпископам. Від того окреслення, що таке Собор, не може бути відклику. Отже, ясно, що влада Папи та всіх єпископів збігається в Соборі.

  1. Крім цього, відносно дев’ятнадцятого числа на тридцятій сторінці, 23-ий рядок: «Римського Архиєрея» і т.д. докази хай будуть краще вистилізовані.
  2. З черги, коли дехто запитував мене подати свою думку і відносно дияконату, то щиро виявлю свій погляд на спонуки, що їх тут Отці, мої передбесідники, навели відносно потреби дияконату. Найперше треба взяти до уваги дві речі: перша, що її підніс, якщо не помиляюся, кард. Свененс, що дияконат — це наче суспільний поміст між громадою вірних і духовенством. Це незвичайно глибока думка. А друга річ, що її подав архиєпископ Шепер із Загребу, що не йде тут про одну чи другу єпархію чи про одну державу, але про певні потреби в цілій Церкві.

а) Отже, не йде тут про впровадження до Церкви чогось нового. Бо на Сході й досі існує практика висвячувати жонатих дияконів. Ця практика процвітала теж і на Заході.

б) Не йде тут про загальний обов’язок відновити його в кожній єпархії, але про дозвіл впровадити давню практику, відповідно до потреб деяких єпархій. Конкретно, цю справу належить повірити второпності єпископа й пароха або єпископській конференції.

в) Не треба забувати, що тут може бути мова про вдівців, бездітних батьків, які зрештою дуже віддані та вельми досвідчені у дбайливості про душі Церкви та в католицькій акції.

г) Очевидно у кожній справі, хоча б найкращій, можуть заіснувати надужиття, а в цьому випадку теж і в зберіганні целібату, вже ж через це дияконські служіння ще не стається позбавленим свого призначення в чині священослужіння Церкви, як його установили апостоли.

  1. До того одна загальна заввага. Не належить поминути дидактичної методи у формуванні канонів. Примітки під текстом, що вияснюють доктрину, так бувають перевантажені й заплутані цитатами, текстами, уривками та різного роду термінами, що під їх накопиченням губиться основний сенс і затемнюється ясне розуміння. Сам текст не повинен бути занадто перериваний, бо ж і так не можна в одному каноні докладно виложити всієї католицької доктрини. Також неможливо в одному розділі навести всіх доказів та все охопити. Тому редактори, що будуть упорядковувати весь матеріял, хай мають перед очима, що канони й дефінії повинні бути так вистилізовані, щоб можна було уживати їх у школах і на проповідальниці. Інакше, канон станеться плутаниною слів.

Ми з повним довір’ям сподіваємось від Собору великого заспокоєння та сильної підтримки, тому що, як сказано, сам факт Собору підносить Католицьку Церкву в очах цілого світу, і немає сумніву, що й на Сході у великій мірі у деяких державах причиниться до зміни оплаканого стану.

Для заманіфестування цього благодійного впливу, я в імені всієї нашої Церкви гаряче прошу, щоб цей Священний Собор зволив піднести наш головний Києво-Галицький Митрополичий Престол до патріярхальної гідности і нарешті завершив великі намагання Вселенських Архиєреїв Урбана VІІІ, Григорія ХVІ, Пія IX та Лева XIII за створення цього патріярхату. Це причиниться у великій мірі до зміцнення Католицької Церкви на Сході, не тільки серед католиків, але також серед православних.

Такою прихильністю Собор з’єднає собі велику пошану й дуже щиру вдячність у східніх вірних і причиниться до великого поступу в закріпленні католицької віри на Сході.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>