Перше (Аскольдове) хрещення Руси 860 року*

МИХАЙЛО ЮЛІЯНОВИЧ БРАЙЧЕВСЬКИЙ — кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту археології АН УРСР.

Народився 1924 року в Києві. 1948 року закінчив історичний факультет Київського державного університету імени Т. Г. Шевченка. В 1955 році захистив дисертацію «Римська монета на Україні». У колі його наукових інтересів — історія та археологія ранніх слов’ян і Руси.

Донині користується великою популярністю так звана «Володимирова легенда», в основу якої покладено клерикальну концепцію хрещення Руси. Відповідно до неї Русь залишилася язичеською до кінця X століття, християнізація її була здійснена волею Володимира Святославича, за що його возведено у ранг святих і «рівноапостольних». Євангельська легенда розповідає про зішестя Святого Духа до апостолів на п’ятдесятий день після воскресіння Христа; то було прилучення Христових учнів до Божественної благодаті. «Володимирова легенда» стверджувала аналогічне озаріння київського князя, що мало поставити його на один щабель з апостолами.

Насправді ж, утверджувалось християнство у східніх слов’ян набагато складніше. Процес цей тривав майже тисячоліття і пройшов ряд стадій, часом досить драматичних.

Сто років тому у зв’язку з 900-річчям хрещення Руси Ф. Фортинський здійснив спеціяльне дослідження, відшукуючи відомості про акт 988 року в іноземних джерелах. Виявилось: в жодну хроніку, в жоден документ не вписано і рядка про хрещення Руси за Володимира Святославича. Деякі автори (Титмар Мерзебурзький) згадують особисте хрещення київського князя, але про навернення його країни в лоно Христової віри — ані слова.

Єдиний виняток — хроніка арабського християнського письменника Ях’ї Олександрійського. Його повідомлення — дуже лаконічне (буквально одним реченням), що живовидячки відбиває київську тенденцію 30-х і 40-х років XI століття, коли й формувалась «Володимирова легенда».

В чому ж справа? Як пояснити цю дивовижну «змову мовчання»? Дуже просто: справжнє навернення Руси (країни і держави) відбулося задовго до Володимира, і сенс акту 988 року полягав у поверненні християнству функції державної релігії Київської Руси. В очах тогочасної ойкумени Русь була християнською країною від 860 року.

Процес утвердження християнства у східніх слов’ян був довгим і складним. Нова віра почала поширюватися серед населення Східньої Европи ще в перших століттях нашої доби. Про це знаходимо відомості в численних пізньоантичних джерелах — у Тертуліяна, Афанасія Олександрійського, Епіфанія Констанцького, Іоана Златоуста, Євсевія Ієронима, Теодорита, Гермія Созомена. У першій половині ІV століття християнство здобуло визнання і почало посідати панівне становище в Римській імперії. Імперія з ворога і гнобителя нової віри перетворилася на її могутній оплот.

Саме в ІV столітті, як свідчать археологічні дослідження, в Черняхівській культурі змінюється поховальний обряд (тілопокладення в ямах, орієнтовані головою на захід). Дослідники (Е. Симонович) закономірно пов’язують це з поширенням християнських ідей. Знайдена в одному з черняхівських поселень формочка для відливки натільних хрестиків не залишає сумніву, що серед носіїв тієї культури в першій половині І тисячоліття н.д. вже існував численний християнський прошарок.

Процес спонтанного проникнення християнської віри в східньоевропейське (в тому числі і східньослов’янське) середовище діяв протягом 1 тисячоліття н.д. з великою інтенсивністю. Бурхлива доба великого переселення народів провокувала карколомні зміни і повороти в становищі європейських країн і народів. Падіння Римської імперії під тиском варварів, звичайно, підважило авторитет нової релігії, але не могло перетнути шлях її переможній ході.

Внутрішній зміст процесу мав соціяльно-економічну природу. То була епоха остаточного краху античного рабовласництва і формування нових, прогресивніших, феодальних відносин. Східні слов’яни опинилися у центрі глибоких змін і потрясень. Особливо швидкими темпами формувався новий соціяльний лад у другій половині тисячоліття. У провідних европейських країнах (в тому числі й на Русі) цей процес завершився в середині IX століття.

Формування феодальних відносин у східніх слов’ян розтягнулось від II до IX століття і завершилось в роки правління Аскольда — останнього представника династії Києвичів на київському престолі і одного з найвизначніших політичних діячів свого часу.

Нова феодальна база потребувала і нової надбудови, у тім числі — ідеологічної. Нею і стало християнство. Зубожіле давньоруське поганство вже відслужило свій вік. Воно не відповідало вимогам доби і мусило відступити.

Наприкінці VIIІ — на початку IX століття окремі слов’янські володарі запроваджували у своїх володіннях християнську віру, оцінивши її переваги та перспективність: Зокрема, ми знаємо руського зверхника Бравліна, який хрестився на переламі цих століть, після здобуття таврійського міста Сурожа (нині Судак). Подібні льокальні акти готували грунт для тотальної християнізації, що й сталося за Аскольда.

Часи правління того зверхника, що прийняв імператорський титул кагана, були добою нечуваного піднесення молодої Київської держави. Русь впевнено виходить на міжнародню арену і здобуває визнання найсильніших держав ойкумени. Найвидатнішим досягненням була серія походів на Візантію та укладання вигідних для Руси договорів з греками. Зокрема, гучною перемогою увінчався похід Аскольда на Константинополь 860 року, одним з наслідків якого і стало перше запровадження християнства в Київській Русі. Про цей акт (на відміну від акту 988 року) маємо числені повідомлення в джерелах як вітчизняного, так і чужоземного походження.

Головним і найавторитетнішим документом вважаємо енцикліку (окружне посланіє) константинопольського патріярха Фотія, який здійснив обряд хрещення Аскольда та його наближених.

Фотій писав: «Не тільки болгари навернулися до християнства, а й той народ, про якого багато й часто говориться і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши інші народи і через те надто запишавшись, вони підняли руки на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відданих нам друзів, хоча коротко перед тим грабували нас і виявляли нестриману зухвалість. І в них запала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди».

Важливим є й свідчення Константина Багрянородного, що займав імператорський престол з 913 по 959 роки. Цей автор писав ретроспективно, але користуючись надійними джерелами. Крім того, відомості про перше хрещення Руси знаходимо і у візантійських хроністів XI століття: Скилиці, Зонари, Михайла Гліки, у Продовжувача Феофана, у Продовжувача Амартола та інших. Як бачимо, акт цей широко відзначений і зафіксований в грецькій історіографії.

Дуже важливі свідчення знаходимо і у східніх авторів — у Ібн-Хордадбега, ал-Марвазі, ал-Масуді. Вони теж повідомляють про запровадження християнства на Русі задовго до Володимира, хоча й не називають твердої дати, ані конкретних імен.

Але найважливіші для нас — повідомлення вітчизняних джерел. Тут, однак, ми стикаємося з несподіваними труднощами. «Володимирова легенда», що прагнула приписати справу християнізації Руси одному Володимиру Святославичу, фатально відбилася на літопис­ній традиції. Всі тексти, що містили опис акту 860 року, як довели найновіші текстологічні дослідження, дуже докладні й емоційні, були рішуче вилучені з літописних зведень і використані в епізодах, присвячених Володимировому хрещенню 988 року.

Але, на щастя, виразні сліди первинної традиції лишилися. Так, в Никонівському зведенні знаходимо спеціяльний розділ «Про князя руського Аскольда», де подано скорочений виклад оповідки про хрещення названого зверхника. В цьому епізоді давньо-руську традицію було доповнено відомостями, запозиченими з грецьких хронік (Константина Багрянородного та його наслідувачів).

Хрещення Руси за Аскольда відзначено ще в ряді творів — в Густинському літописі, в київському «Синопсисі», а особливо — у В. Татіщева. Як відомо, цей автор, що жив і писав у першій половині ХУШ століття, користувався численними джерелами, що не дійшли до нас. Серед них і знаменитий Іоакимівський літопис, що породив стільки суперечок в пізнішій історіографії. В цьому творі теж містилися відомості про Аскольдове хрещення Руси, які дали підстави В. Татіщеву проголосити Аскольда «першим руським мучеником», тобто особою, канонізованою Православною Церквою, — «а що в Святці не внесений, то від забвенія історії».

Таким чином, не підлягає сумніву, що найдавніше київське літописання містило належні відомості про першу християнізацію Руси, які пізніше (в часи Ярослава Мудрого) зазнали істотної деформації і прямого нищення. Це було зв’язано з підготовкою канонізації Володимира Святославича, батька Ярослава, як одноосібного просвітника Руси.

Коли ж конкретно відбувся акт першого хрещення Київської держави? З приводу цього в літературі точилася досить гостра полеміка. Дослідники вбачали протиріччя у свідченнях візантійських джерел — найбільш достовірних і авторитетних.

Енцикліка Фотія не має твердої дати, але не могла з’явитися пізніше 867 року: того літа в Константинополі стався двірцевий переворот. Імператора Михайла III було вбито. На престол ступив його вбивця Василь І Македонин, засновник нової македонської династії на візантійському столі. Патріярха Фотія було усунуто з катедри, яку зайняв його противник і суперник Ігнатій.

Але при визначенні дати треба враховувати деякий хронологічний інтервал між хрещенням Руси і написанням енцикліки: патріярх пише не лише про акт навернення, а й про його далекосяжні наслідки. Отже, можна говорити лише про першу половину 60-х років IX століття. Але Константин Багрянородний твердить, що хрещення Руси відбулося за врядування Василя І, тобто після 867 року. «І народ росів, войовничий і найбезбожніший, за посередництвом щедрих дарунків, золота й срібла, і шовкових строїв він (імператор Василь — М. Б.) схилив до перетрактацій і, уклавши з ним мирну угоду, переконав зробитися учасниками Божественного хрещення, і влаштував так, що вони прийняли архиєпископа, який дістав рукопокладення від Патріярха Ігнатія».

Таким чином, маючи перед собою дві версії, дослідники розійшлися у поглядах. Частина з них приймала ранню дату, базовану на свідченні Фотія, інші — пізнішу, стверджену Константаном. Але в дійсності протиріччя в цих повідомленнях — удаване. Звісно, свідчення Фотія здається непохитним, бо патріярх не міг писати в середині 60-х років про події, які відбулися пізніше. Але і твердження Порфірогенета не слід відкидати категорично.

Імператор Василь і справді уклав з давньоруським каганом договір. Відомості про це знаходимо не тільки в Константина, а й давньоруських джерелах, зокрема в уже згадуваній статті Никонівського літопису «Про руського князя Аскольда». Так само не підлягає сумніву і рукопокладення архиєрея на Русь. Але надсилати пастиря міг і Фотій на початку 60-х років, і його наступник Ігнатій після перевороту 867 року.

Б. Меліоранський висловив навіть гіпотезу, що призначення нового ієрарха на Русь було безпосередньо пов’язане з тим переворотом. Ігнатій усував прибічників скинутого патріярха і заміняв їх своїми ставлениками. Константин Багрянородний, який писав через вісім десятиліть після описуваних ним подій, припустив деяку вільність в інтерпретації, пов’язавши адміністративний, по суті, акт висвячення архиєрея з незрівняно важливішим і далекосяжнішим актом навернення київського володаря та його країни. Мабуть, не останню ролю в цьому відіграло й прагнення якомога сильніше підкреслити заслуги свого діда, Василя І.

Таким чином, не може бути сумніву, що Аскольдове хрещення відбулося за деякий (досить тривалий) час до 867 року. Але коли точніше? Фотій підкреслював, що перед наверненням до християнства Русь громила греків, завдаючи дошкульної шкоди імперії. Тут мається на увазі один з походів Аскольда на Константинополь, що відбувся або 860 року, або 866. Знову бачимо можливість дилеми, чим не забарилися скористатися коментатори, що поділили свої голоси між запропонованими двома варіянтами.

Однак більш рання дата — 860 рік — по всіх показниках здається переконливішою та обґрунтованішою. Фотій в енцикліці пише про надіслання на Русь архиєрея, про його прибуття на місце і успішну діяльність, про міцне утвердження християнської віри в країні, про ентузіязм населення тощо. Навряд чи все це могло статися протягом одного неповного року. Навпаки, маємо підстави твердити, що першого архиєрея на Русь (разом з шістьма підлеглими йому єпископами) було призначено лише на третій рік після самого хрещення.

Окрім того, наслідки походу 866 року були несприятливі для Руси: несподівана буря розкидала флот Аскольда, і київському князеві довелося повертатися додому ні з чим, і в Києві, за твердженням того ж таки Никонівського літопису, був «плач велій». Тут, як то кажуть, не до хрещення. Навпаки, похід 860 року, що увінчався славною перемогою, найвірогідніше збігається з повідомленням Фотія.

Є й більш конкретні аргументи на користь ранньої дати. Поперше, повідомлення Житія св. Кирила про руські книги — Євангеліє і Псалтир, «руськими письменами писані», — бачені великим просвітником взимку 860-861 років у Херсонесі на шляху до Хозарії. З цього повідомлення випливає, що на той час (тобто через якісь півроку після навернення) Русь уже почала створювати власну церковну літературу.

Подруге, так звана «руська доба» (реальність якої доведена академіком Б.Рибаковим), створена на Русі особлива система літочислення, що починала відлік від 860 року. За хронологічний репер, відповідно до середньовічного світогляду, було взято, звичайно, акт запровадження християнства, тобто прилучення Руси до християнської ойкумени.

Аскольдове хрещення в розумінні достовірности самого факту ніколи не викликало сумнівів чи заперечення в літературі. Обговорення і полеміка йшли довкола питання про місце цієї події в процесі історичного розвитку Руси. В дореволюційній історіографії, що базувалася на беззастережному прийнятті «Володимирової легенди», знайшов поширення погляд, за яким 860 року хрестилася не слов’янська (Дніпровська) Русь, а Надчорноморська або Надазовська (майбутня Тьмуторокань). Ця думка переконливо заперечена в радянській історіографії; не підлягає сумніву, що йдеться про ту Русь, що 860 літа здійснила успішний похід на Константинополь і уклала угоду з імператором Михайлом, тобто Русь Аскольдову, що мала Київ за свою столицю.

Натомість визнання здобула інша теорія, відповідно до якої в 60-ті роки хрестилася не вся країна, не народ, а соціяльна еліта, порівняно вузьке коло осіб з числа найближчого оточення кагана. Основна частина населення Руси залишалася поганами, нова віра ще не могла стати офіційно визнаною державною релігією.

Така версія давала можливість, не заперечу­ючи показання численних джерел про Аскольдове хрещення, в той же час зберегти принаймні основу «Володимирової легенди». Але й вона не може бути прийнятою.

Усі джерела одностайно підкреслюють, що 860 року була навернена (звичайно, формально) саме вся країна, що вона відмовилася від «еллінської» (тобто поганської) віри і прийняла віру Христову. Таку інтерпретацію містять і енцикліка Фотія, і твір Порфірогенета, і східні джерела… Та інакше й бути не могло. Рішення вищого володаря мало силу закону. Якщо він сам прийняв християнство як істину, то не міг не подумати і не подбати за душі своїх підданців. Інша річ, що далеко не всі вони реально стали християнами.

Але ж ми знаємо, що й релігійна реформа Володимира не спричинилася до суцільної християнізації населення країни, що багато її громадян і після 988 року продовжувало сповідувати поганство — почасти таємно, а в ряді випадків і відкрито. Поганство проіснувало подекуди аж до початку нашого століття. Звичайно, Аскольд 860 року не міг передбачити перевороту 882 року, що віддасть владу поганинові Олегу. Становище кагана здавалося міцним і непохитним; боятися активного опору офіційній християнізації не було підстав.

Перше запровадження християнства на Русі за Аскольда поставило питання про створення тут церковної організації, здатної забезпечити реалізацію акту, впровадження його в життя. Русь потребувала кадрів священнослужителів, які мали не тільки практично здійснювати обряди нового культу, а й вести постійну й активну пропаганду «грецької віри», долаючи (не без труднощів) рештки поганської традиції. Ця складна й багатогранна діяльність в свою чергу вимагала досить міцної організаційної основи. Нею стала новоутворена Руська єпархія. Згадують про неї практично всі наявні джерела. Вони повідомляють про висвячення на Русь архиєрея в ранзі архиєпископа (грецькі хроніки) або митрополита (давньоруські документи). Нам відоме й ім’я першого руського ієрарха — Михайла Сирина. Знаємо також, що разом з ним на Русь прибули шість підпорядкованих йому єпископів, що утворили середню ланку створюваної ієрархії. Та й нижній ярус — пресвітери — на перших порах вербувалися теж, мабуть, переважно у візантійських володіннях, де було чимало священиків слов’янського походження, що добре знали слов’янську мову і могли вільно спілкуватися з широким загалом давньоруської пастви.

Водночас Михайло Сирин разом з Аскольдом подбав і про підготовку на Русі власних церковних кадрів з місцевого населення. Для цього було засновано училище, куди брали дітей суспільної верхівки для «навчання книжного».

882 року в Києві відбувся державний переворот. Аскольда було вбито, а на його престол сів авантурник Олег, який, не будучи ані князем, ані роду княжого, врядував іменем малолітнього Ігоря Рюриковича. Яким же було історичне тло того перевороту?

У середині IX століття арабські джерела засвідчують існування трьох політичних утворень східніх слов’ян: Куявії, Славії та Арсанії. Перша з них — Київська Русь (держава Аскольда). Друга — північне об’єднання словінів (звідси назва — Славія) та деяких неслов’янських племен з центром у Ладозі — майбутня Новгородська Русь. Третя — Надчорноморська чи Надазовська Русь, майбутня Тьмуторокань, що досить швидко попала під вплив Київської держави.

Близько 870 року в Славії виникла внутрішня міжусібна боротьба, яка завершилася запро­шенням на ладозький престол скандінавського конунга Рюрика. Це був небезпечний крок: новоявлений князь одразу ж став виявляти автократичні замашки, справа дійшла до відкритого виступу славійських можновладців, очолених Вадимом Хоробрим. Цей виступ, однак, був придушений силою. Рюрик помер 87S року, залишивши престол своєму малолітньому сину Ігорю (народився 873 року). Регентом став Олег, прозваний Віщим, — людина спритна і нерозбірлива в засобах. 882 року він організував похід на Київ і, переступивши через труп законного київського володаря Аскольда, захопив владу в Київській державі.

Не підлягає сумніву, що власними силами Олег не спромігся б захопити Київ. Русь була набагато сильніша за Славію. Отож узурпатор, напевно, мав підтримку на півдні, і ще В. Татіщев з повною підставою твердив, що переворот 882 року було здійснено насамперед антихристиянським угрупованням київської февдальної еліти. Враховуючи місце, яке релігія посідала в системі середньовічної ідеології, цю думку вважаємо за безсумнівну: справді, всі соціяльні рухи за доби февдалізму так чи інакше були одягнуті в релігійні шати.

Із вступом на престол поганина Олега на Русі розпочалася язичеська реакція. Але нова релігія не була викорінена; християнська община лишилася і значною мірою зберегла свій вплив. Не була ліквідована і створена за Аскольда єпархія. В списку катедр, підлеглих константи­нопольській патріярхії, укладеному за врядування імператора Льва VI Філософа (886-912 роки), руська єпархія значиться під № 61, а в аналогічному списку середини X століття — часів імператора Константина Багрянородного (913-959 роки) — під № 60.

Упродовж цілого століття (882-988) точилася вперта боротьба між двома релігійними системами. Вона ішла з перемінним успіхом: спалахи антихристиянського терору (за Олега, за Святослава та на початку врядування Володимира Святославича) чергувалися з періодами конфесіональної толерантности (за Ігоря) або й переважання християнської партії (за Ольги та за Ярополка).

Нова віра поступово і наполегливо зміцнювала свої позиції і наприкінці X століття здобула (принаймні юридично) остаточну перемогу.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>