Перші кроки до єдності чи передювілейна парадність?*

Наближається 2000-ліття християнства — великий ювілей загальнолюдського значення, подібного якому досі не було в історії. Чим ближче до ювілею, тим активніше приготування до нього, які розгортаються під закликом поглиблення євангелізації та єднання християнського світу.

Обидві ці ідеї вельми пасують до церковних реалій нашої країни, де православна спільнота роздроблена на ворогуючі між собою церкви. І хоча зараз православні ієрархи невтомно кличуть до єдності, поки що ніхто не робить жодного конкретного кроку назустріч один одному. Наче не існує таких механізмів, як компроміс, консенсус, зрештою християнське прощення. Розмови про єднання залишаються на видимій суспільству парадній релігійній поверхні, під якою часто-густо діються зовсім інші справи. Щоб упевнитися у цьому, достатньо послухати недільну проповідь у першому-ліпшому храмі. Однак несміливі паростки єднання таки починають пробиватися крізь промерзлий шар ворожнечі.

Важливою ознакою церковної «відлиги» є зусилля до подолання застарілої міжконфесійної ворожнечі, яка ретельно культивувалась всіма попередніми режимами. Українська греко-католицька церква (УГКЦ) після століть переслідувань з боку влади та безпідставного презирства з боку суспільства стає, зрештою, повноправним членом нашого церковно-громадського життя. Інакше й бути не повинно, адже ця церква об’єднує понад 6 мільйонів громадян країни. Між УГКЦ і православними церквами поступово налагоджуються нормальні цивілізовані контакти. Православні та греко-католицькі ієрархи беруть участь у спільних заходах, навіть роблять одне до одного офіційні візити, так, на церемонії введення у посаду екзарха УГКЦ Любомира Гузара був присутній патріярх Філарет, представники інших православних церков. У святкових заходах, присвячених православному Київському митрополитові Петру Могилі, активну участь взяв Михайло Колтун (УГКЦ). Єпископ Харківський та Полтавський Ігор Ісіченко на запрошення прочитав лекцію в греко-католицькій академії, а в католицькому храмі Св. Олександра постійно звучать концерти православної духовної музики. Перелік можна продовжити. Варто зауважити, що найменше активності в цьому проявляє Українська православна церква.

Ще один яскравий приклад прагнення до християнської єдності: настоятель запорізької парафії Св. Павла Римо-католицької церкви о. Ян Сабило запропонував побудувати в місті до 2000-ліття Різдва Христового спільний храм для відправ як православних, так і католицьких богослужінь. У храмі заплановано зробити православний центральний вівтар, а для католицьких мес передбачити бокову каплицю з окремим входом. За повідомленням Агенції релігійної інформації, були навіть проведені консультації з Вселенським патріархом Вартоломеєм та папою Іоаном Павлом II; обидва первосвященики схвально поставилися до екуменічного задуму. Цей унікальний для України проект, однак, гальмує Запорізький і Мелітопольський православний єпископ Василій Златолинський (УПЦ МП). Він категорично відмовився брати участь як у будівництві, так і в майбутніх богослужіннях у храмі, заявивши, що «розділяти з католиками молитву є протиприродним для душі православного християнина». Отець Ян не полишає справу і збирається просити підтримку у вищих інстанціях (може, в патріарха Алексея II?).

Нещодавно в Івано-Франківську відбулася значна і обнадійлива подія за ініціативою голови держадміністрації області п. Волковецького та групи ієрархів створено Екуменічну раду для погодження міжконфесійних та міжцерковних непорозумінь. До складу Ради ввійшло сім архієреїв Утрьох православних та греко-католицької церков, що діють на території області. (Цікаво: чому до ради не були залучені представники протестанських та неохристиянських громад?). Учасники Ради звернулися до «всіх християн області» з заявою, де, зокрема, зазначається: «Ми всі визнаємо Богочоловіцтво Ісуса Христа, шануємо і виконуємо Святі Тайни, служимо одну й ту ж саму святу Літургію, молимося однією мовою у наших храмах, між якими немає ніякої різниці. Тому згідно з заповітом Ісуса Христа, «щоб усі були одно», закликаємо священиків, церковні комітети та мирян стати понад земні й політичні пристрасті,… бо ж гріховним є приниження віруючих інших конфесій християн і громадян України». Звернення підписали всі члени Ради, за винятком митрополита Галицького Андрія Абрамчука Української автокефальної православної церкви. Чому, Владико?

Заяву Екуменічної ради Івано-Франківської області важко переоцінити. То ж священство всіх церков мало б поширювати її серед своїх парафіян, роз’яснювати зміст і значення заяви у проповідях, вивчати у недільних школах. Чи буде так? Щодо цього є великі сумніви, численні докази свідчать, що в багатьох міжцерковних конфліктах, включно з найбільш запеклими (як то бійки за храми під проводом настоятелів), винне духовенство. Вищі ієрархи не карають парафіяльних отців за подібні ескапади, а отці не провадять миротворчої роботи серед віруючих.

Та згадаємо ще раз той факт, що шляхетне та дуже вчасне звернення Екуменічної ради Івано-Франківська підписало шість ієрархів різних церков із семи. І будемо без надії таки сподіватись.

* Статтю передруковано з газети «День», за 19 лютого 1997 р.