«Наша єпархія несе відповідальність за вірних у п’яти країнах, де проживають нащадки перших емігрантів, які з’явилися тут сто років тому, якщо, звичайно, не брати до уваги Анну Ярославну, королеву Франції, яка ще майже тисячу років тому стала першою постаттю з України, що ввійшла у західноєвропейську історію. Значно поповнилася чисельність єпархії через приїзд заробітчан з України впродовж останніх 15 років. Водночас єпархія притягає на свої богослужіння неукраїнців, людей різних національностей і рас.
Інфраструктура її доволі скромна, наприклад, річний бюджет єпископа та єпархії на діяльність в усіх п’яти країнах, не включаючи діяльності парафій, донедавна становив 35 тисяч євро. Багато наших вірних перебувають у Західній Європі нелегально, тобто sans papiers. Можна сказати, наша Церква відгукується на заклик Папи Франциска – Церква бідна для бідних!
Єпархія хоч і скромна, але радісна, зростає чисельно, в дусі, в діяльності. Зараз у Франції, Швейцарії, Бельгії, Голландії та Люксембурзі налічується від 50 до 100 тисяч українців, які потребують духовної підтримки. Взагалі у країнах ЄС тепер проживають майже 1,5-2 мільйони українців. Думаю, нас чекає ще більше неукраїнців, бо єпархія не може бути етнічним музеєм. В Парижі з 10 мільйонів жителів лише 4 відсотки регулярно ходять у храми, тож треба відважно братися до роботи. Маємо нині 16 священиків, через п’ять років їх мало б бути 40, до п’яти нових служителів чекаю вже цього року. Одне з першочергових завдань – зрушити душпастирство у Нідерландах, де воно фактично завмерло.
Як плануємо це робити? В часі Різдва напрошуються паралелі між обставинами на початку християнства і нашими викликами. Після Різдва, Христової проповіді, Його страстей і Воскресіння Святий Дух запровадив апостолів у різні кінці світу до чільних метрополій – Александрії, Антіохії, Коринту, Ефесу. Тома попрямував до Індії, Петро і Павло опинилися з благовістю в столиці імперії – могутньому Римі. Який шанс мали ці апостоли, зокрема рибалка Петро в Римі, перед імператорами, сенаторами, у місті з мармуру і золота?..
Мене тішить, що сьогодні тут, у Парижі, в місті Руссо, Ренуара, Де Голля і Дерріди, наша стартова позиція все ж таки набагато краща, ніж Петра у Римі. Можливо, це означає, що наша відповідальність не менша. Наша Церква подолала найбільші виклики ХХ століття – коричневий і червоний тоталітаризм. Сьогодні християни в Україні приносять принципи в політику, гідність в громаду і новий смисл в суспільство. Ми у Парижі і в усіх п’яти країнах служіння покликані свідчити як тільки можемо, а плід і перспектива у Божих руках.
У свій маленький вифлеємський спосіб наша єпархія крокує від слави до слави – від одної Божої слави до наступної Божої слави».
Ось так, у цифрах і проектах, бачить свою єпархію та служіння у ній владика Борис Ґудзяк, третій архипастир ще досить молодої греко-католицької спільноти в Старій Європі.
А початок піклування Церкви своїми вірними, що емігрували до Європи, припадає на 1912 рік, коли Митрополит Шептицький видав пастирське послання «Пам’ятка для руських робітників у Німеччині, Франції, Сполучених Державах, Канаді, Бразилії й Аргентині». Пізніше, в 1937 році, у порозумінні з Митрополитом Андреєм Апостольська Столиця надала Українській Церкві у Франції офіційного статусу – Місія УГКЦ у Франції. Настоятелем цієї місії Шептицький призначив отця Якова Перрідона, голландця, який став греко-католицьким священиком. Його стараннями була придбана стара університетська каплиця. Після ремонту на Різдво 1943 року в ній звершили першу Божественну літургію. Храм назвали на честь святого Володимира Великого. Тепер він є катедральним собором та єпископським осідком єпархії святого Володимира Великого.
Після Другої світової війни, в 1946 році, коли владику Івана Бучка Папа Пій ХІІ призначив апостольським візитатором для українців-католиків у Західній Європі, створили чотири генеральні вікаріати в Англії, Німеччині, країнах Бенілюксу та Франції. У липні 1960 року своєю буллою Папа Іван ХІІІ підніс вікаріат до гідності екзархату. Першим екзархом став владика Володимир Маланчук. Його наступником був Владика Михаїл Гринчишин, під душпастирську опіку якого в 1982 році віддали не тільки Францію, але й Швейцарію та країни Бенілюксу (Бельгію, Нідерланди і Люксембург). Рік після того, як опіку вірними перейняв владика Борис Ґудзяк, на початку 2013 року Папа Бенедикт XVI підніс до гідності єпархії дотеперішній апостольський екзархат для українців візантійського обряду, що проживають у Франції, надавши їй назву «Паризька єпархія Святого Володимира Великого для українців візантійського обряду».
Герб владики Бориса Ґудзяка, єпископа Паризької єпархії УГКЦ святого Володимира Великого (Франція, Швейцарія, Голландія, Бельгія та Люксембург)
Герб використовує лаконічну сучасну стилістику, яка віддзеркалює семіотику логотипів. Автор герба – львівський художник Володимир Кауфман. У гербі чітко прослідковуються тринітарні, хрестоцентричні, євхаристійні та старокиївські акценти.
Тризуб, який передусім інтерпретується як тринітарний символ, є основним елементом єпископського герба, що символізує повноту божества, є знаком прийняття Володимиром Великим – патроном єпархії – віри в триєдиного Бога. Тризуб вимальовується багряним кольором, що символізує жертву Христа та жертву мучеників і є кольором УКУ, з яким пов’язане попереднє служіння владики. Син Божий стає людиною, приймає смерть на хресті, проливає свою кров, аби засвідчити в цьому світі вічну Божественну славу і любов. Золотий колір – барва Божества.
Хрест у центрі герба є знаком відданості пасхальній перемозі Спасителя. Через хрест – до Воскресіння. Цю відданість Христу і хрестові символізують представники першого покоління хрещення Русі-України, сини Володимира, князі-страстотерпці Борис і Гліб – перші канонізовані святі Київської землі, які в 1015 році віддали своє життя та засвідчили чесноту братньої любові. Схилені голови символізують стосунки злагоди, миру і радості. Постава ненасилля Бориса і Гліба засвідчена в ХІ столітті, стала пророчою.
Вершина християнського досвіду в цьому світі – євхаристійна жертва, тому герб має форму не мілітарного щита, а чаші – символа пасхального безкровного жертвопринесення. Гасло-девіз Ευχαριστώ (з грецької «благодарю, дякую») – символізує як євхаристійну жертву, так і вдячність за багаті та благі Божі дари.
«Вдячна людина є щасливою», – каже владика Борис.
