За благоволенням Святішого Отця Івана-Павла II узаконенно синоди Помісної УКЦеркви. Знаємо, що перед тим також відбувались синоди нашої Церкви, які скликав св.п. Патріярх Йосиф, але їх не визнавав Ватикан, але були й такі курйози, що деякі учасники тих синодів самі не респектували й не виконували прийнятих ухвал і рішень. Це історія. Богу дякувати, що уведені Патріярхом Йосифом синоди ще за його життя узаконено. На жаль, після узаконення синодів чомусь мало подається до відома, що на них було прийнято і рішено, поза тим, що все бачимо гарні світлини учасників синоду і повідомлення, що такий синод відбувся, але про їх зміст і рішення не говориться. Відомо, що всі ухвали на синоді мають бути затверджені Святішим Отцем, а щойно після цього проголошені. Слідкуючи за цими проголошеннями і ми їх не бачимо, чи, може, всі ухвали були відкинені? Ось останньо проголошено новий текст Служби Божої, проти деяких нових змін є застереження. Це, звичайно, окрема тема, але важливим в тому є те, що кажуть, мовляв, цей текст затвердив Синод. Про це ніколи не було жодного повідомлення і не вказано, на котрому із синодів це сталось. Деякі з владик заперечують, що цей новий текст був прийнятий на Синоді. Варто було б почути, чим був поганий попередній текст Служби Божої? Цікаво було б знати, хто укладав новий текст, бо як нам відомо, існуюча літургічна комісія нічого про те не знає. Напевно, на цьому ніхто нічого не втратив би, якщо б такі й подібні ухвали подавались до загального відома. Правда, Церква ретельно подає до загального відома про фінансові справи і то виключно у площині, скільки миряни повинні скласти-пожертвувати. Такий підхід не є здоровий, і це варто взяти до уваги Синодові.
Знаємо, що є дуже складна ситуація нашої Помісної УКЦеркви в Україні, яка бореться за своє легальне визнання, і в діяспорі, яка просить визнання Патріярхального статусу. В Україні за легалізацію УКЦеркви змагаються разом вірні, священики і владики, на жаль, за визнання Патріярхального статусу в основному змагаються миряни і деякі з владик, а це велика шкода.
В житті так буває, що потерпілим допомагають люди доброї волі. Стараються, щоб потерпілий чи потерпілі через якусь природню катастрофу, вогонь, потоп чи землетрус не почувались зовсім осамітненими і забутими, а спішать їм з допомогою. Видається, що це є таке просте і самозрозуміле, але не все.
Візьмім до уваги нашу Помісну УКЦеркву, яку у повоєнні роки, в 1946 р. на т.зв. львівському соборі понад п’ять мільйонів вірних Української Католицької Церкви примусово поставлено поза букву закону. Всіх владик, багато священиків і вірних арештовано і вивезено на заслання, а всіх інших примусово включили до московської російської православної Церкви. У ліквідації і насильстві нашої Церкви брав активну участь тодішній московський патріярх Алексій, який ніби голосив Христові заповіді — любов. Все це не випливало з любови, що здійснював патріярх Алексій. Можна припустити, що він тоді діяв на наказ Сталіна, якого сьогодні всі засуджують. А як мається під тим оглядом це питання сьогодні?
На жаль, з приводу трагічних подій нашої Церкви ми не знайшли помічної руки, ні тоді, ні сьогодні. Хоч сьогодні відбувається перебудова у Радянському Союзі, то все ж таки немає місця для нашої УКЦеркви, хоч таке місце є їй забезпечене у конституції. Найбільшим ворогом Української Католицької Церкви є патріярший екзарх всієї України Філарет, який на питання журналістів, як він ставиться до відновлення унії у західніх областях, відповів: «Ставлюся негативно. Народ засудив унію, як призвідця ворожнечі між окремими народами і між людьми в середині нашої нації». (Подаємо за «Сільськими вістями» з 19 травня 1989 p., що з’являються в Україні). Також подаються для цього ще й інші причини, мовляв, уніятська Церква була на послугах нацистівської Німеччини, і т.д. Отже, ми дуже добре знаємо, що є причиною, чому повинна існувати уніятська Церква, бо вона є Українська Церква. Жодна Церква ні за царської, ні за більшовицької дійсности з прикметником «Українська» Христова Церква не має права на існування. Це є незаперечна дійсність.
Як розглядається питання Помісної Української Католицької Церкви у діяспорі, а зокрема Ватиканом? Чомусь забули ухвали Вселенського Собору Ватиканського II, на якому було прийнято, що всім Католицьким Церквам східнього обряду прислуговує питома їм форма правління — Патріярхат. Церкви східнього обряду, які не мають тієї форми правління, повинні бути утворені. Отже, нашій Церкві ця форма належить, але її забльоковано т.зв. ухвалою про територіяльний принцип, себто патріярхати можуть поставати тільки на своїх матірних територіях. Що за дивний, кривдячий і несправедливий принцип! На жаль, його висунула християнська установа! Звичайно, якщо на матірній території вже є Патріярхат даної Церкви, то природньо і зрозуміло, що його не можна утворювати другого поза її територією. У ситуації Української Католицької Церкви ми маємо зовсім інші обставини. Наша УКЦерква є заперечувана на батьківщині, а в той же самий час їй відбирається право поза межами матірної території. Там нас б’ють за єдність з Римом, за «розпалювання ворожнечі з народами», «коляборацію» з гітлерівською Німеччиною і т.д., і тому ми не можемо бути легалізовані. А тут, у вільному світі, нам кажуть, що наша Церква не має своєї території, і тому не можуть визнати патріярхату нашої Української Католицької Церкви. Чомусь при тому забувається ухвалу Вселенського Собору Ватиканського II, де говорилось, що патріярхати можуть також поставати на базі обряду, а це є ні більше, ні менше куди важливіша територія, бо це є територія людських душ. Можна також сподіватись зрозуміння і поступки від Апостольської Столиці. Хто ж це має донести до відома тим, що ці справи вирішують? Це повинні зробити наші владики, це повинен зробити Синод УКЦеркви.
М. Г.
