Піддержуємо становище українських владик в Україні

Становище українських владик в Україні друкуємо на іншому місці у цьому числі журнала, яке повністю піддержав Патріярх Мирослав-Іван і всеціло піддержує зорганізований мирянський рух у діяспорі. Вважаємо, що це становище, яке було висловлене архиєпископом Володимиром Стернюком під час розмов чотиристоронньої Комісії, було засадниче, основне і, без найменшого сумніву, правильне. Дивно і незрозуміло, що з тим становищем не солідаризувались представники Ватикану — Владика М. Марусин і митр. С. Сулик. Дотепер ми ще не прочитали, яке фактично було становище репрезентантів Ватикану, які впни ставили вимоги.

Владика Володимир Стернюк нічого особливого не вимагав. Він висунув у першу чергу домагання, щоб засудити й анулювати т.зв. «собор» з 1946 р. у Львові, від чого відмовились представники Московської патріярхії Москви і Києва. Якщо б не було того злочинного акту, то була б зайвою легалізація і регабілітація, на яку погодився Михайло Горбачов з Папою Іваном-Павлом II. Це ж нормально, логічно і закономірно.

Варто хоч на хвилину призадуматись над цими питаннями. Знаємо незаперечний факт, що головним злочинцем ліквідації Української Католицької Церкви був ніхто інший, як Сталін, але також відомо, що це сталось не без втручання тодішнього московського патріярха Алексія. Ми на іншому місці друкуємо фрагменти закликів патріярха Алексія, з чого виразно видно, що Російська Православна Церква піддержувала сталінську акцію по ліквідації чи т.зв. «возз’єднання» Української Католицької Церкви з московською.

Сьогодні вже всі, навіть у Радянському Союзі, засудили Сталіна і його активних послідовників за незлічимі злочини супроти людства. Мабуть, світова історія не занотувала більшого злочинця світу за Сталіна. Це всім добре відомо, і про це знає ввесь цивілізований світ. Вже цього вистачає, щоб диявольські діла Сталіна були засуджені. Якщо хтось від цього відмовляється, то він і сьогодні піддержує і одобрює сталінські злочини. Сьогодні повинен вільний світ, включно з Радянським Союзом, хоч посмертно судити Сталіна, як у Нюренберзі судили Гітлера та його чиновників. Сталін куди більший злочинець за Гітлера. Ліквідація Української Католицької Церкви — це прямий овоч Сталіна. Отже, у переговорах треба було виходити від генези — основ, себто ліквідації УКЦеркви. Російська Православна Церква, відмовляючись засудити цей акт, фактично намагається боронити препогану, жорстоку, нелюдську, кровожадну терористичну і тоталітарну спадщину Сталіна. Для Церкви, що називає себе Христовою, це не сумісне і в ніякому разі не виправдане.

Звичайно, можна тут зрозуміти сантимент Московської православної Церкви до Сталіна, бо ж Сталін, щоб спасати червону комуністичну імперію, «воскресив» Російську Православну Церкву, яка після того по сьогоднішній день була фаворизована Сталіним і його наслідниками, вільно діяла. Крім цього сьогодні вже є незаперечні документи співпраці Московської патріярхії з режимом, а зокрема з органами КДБ, і про це пишуть ті ж самі колишні КДБісти. Такі документи були передруковані минулого року у нашому журналі. До речі, в той же час жодна інша Церква не втішалась такими пільгами, як Російська, а УКЦерква була у катакомбах, суворо переслідувана і тероризована. У світлі вищесказаного випливає, що Російська Православна Церква не тільки не засуджує акту Сталіна, але його одобрює.

На хвилину забудьмо про ці непростимі злочини (звичайно, можна простити і треба прощати грішникам, але тільки тоді, коли вони того прощення просять. Дотепер російська ієрархія цього прощення не просила). Візьмім до уваги сам Собор як такий. Знаємо, що цього роду церковні форуми не можуть відбуватись без єпископів, бо в іншому випадку вони не мають важности. У 1946 році т.зв. псевдо «собор» ніби Української Католицької Церкви, на якому нібито сталось «добровільне» «возз’єднання» УКЦеркви з російською Православною Церквою, не було ні одного українського католицького єпископа, бо всі сиділи в тюрмі. Два у Києві нововисвячені єпископи, з Ініціятивної Групи о. Мельник і о. А. Пелвецький, прийняли православну віру і не могли репрезентувати Католицьку Церкву, і на «соборі» ніхто не знав, що вони вже були єпископами. Не будемо тут згадувати, що з ними після того сталось, як також з головою Ініціятивної Групи о. д-ром Костельником, якого вбило КДБ, бо це окрема тема. Отже, як може бути важним під канонічним аспектом «собор», у якому не було ні одного українського католицького єпископа? Вже на основі самого канонічного права Московська патріярхія повинна була уневажнити «собор» з 1946 р. у Львові. На жаль, Московська патріярхія від цього відмовляється-втікає. Чи справді це є вияв справжньої християнської любови, це радше вияв суто політичного явища.

В тракті переговорів часто відкликаються до християнської любови, відкидаються спроби насильства і різного тиску, це правильно і цього треба додержуватись. Але в той же самий час ці самі представники Російської Православної Церкви відмовляються засудити і відмовитись від «собору» з 1946 року, що був клясичним насиллям і терором, бо у наслідок цього ті, що не бажали перейти на православ’я, опинились далеко на заслані і багато з них там і загинули. Чи не варто до них виявити також трохи християнського співчуття і любови? Чи не варто собі сказати, що Російська Православна Церква у Західній Україні утверджувалась на незаконності й терорі і сьогодні намагається цього не бачити, не чути і тільки говорити, що ми є і виявляйте до нас християнську любов. Це, без найменшого сумніву, не християнський шлях, але перфідна політична вирахованість. Звичайно, становище, яке поставив Владика Володимир Стернюк, що був офіційним представником Патріярха Мирослава-Івана, щоб Російська Православна Церква засудила і відмовилась «собору» з 1946 p., а щойно після того треба буде спільно шукати, в дусі справжньої християнської любови, розв’язки для віруючих не тільки новонародженої Української — розумій Російської Православної Церкви, але також Української Автокефальної Православної Церкви. Якщо має бути християнська любов, то не тільки для вибраних, але всіх однаково.

І на ще один факт слід звернути увагу. Якщо ми приступаємо до дії, розмов і переговорів у дусі християнської любови, то треба сказати, що у домовленнях випустити головний прикметник «Українська» і залишити тільки «Католицька Церква східнього обряду» — це, з одної сторони, образливо, а з другої — дуже політично. Ця Церква, як її ліквідували у 1946 році, мала назву «Греко-Католицька Церква», сьогодні неприродний прикметник «греко-» замінено, суттєво правильно, на «українська». Хіба ж це не насильство, це є також і тиск, і політика, про яку якось домовляються без нас для нас. Пробуймо бути у кожному відношенні справжніми християнами, а не коньюнктурними. Наша Українська Католицька Церква була справжньою Христовою Церквою — Церквою мучеників. Тому ми повністю піддержуємо становище представника Патріярха Мирослава-Івана Владику Володимира Стернюка. Маємо надію і віримо, що добра воля, любов і правда переможуть і вимога, поставлена Владикою Стернюком, якщо не сьогодні, то напевно завтра або післязавтра буде здійснена.

М. Г.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>