Підготова до ювілею Тисячоліття Хрещення Руси-України та акція і співпраця з нашими православними братами

(Закінчення з попереднього числа)

Релігійно-церковна панорама в Україні та в країнах атеїстичних режимів

Щоб наш ювілей міг стати таким, як вище згадано, необхідно змалювати, якою є зараз панорама релігійно-церковного життя на просторах нашої Церкви-Матері. Релігійно-церковна панорама на просторах Церкви-Матері (а ці простори не обмежуються етнографічною територією України, вони сягають поза Урал, вони охоплюють в’язниці, табори смерти і примусового заслання, вони також в теперішній Людовій Польщі). Ця панорама дуже складна, по своїй суті загрозлива, навіть трагічна. Мільйони людей, зокрема нового молодого покоління, виховані не тільки в атеїстичному, але й в антитеїстичному, отже, воюючому протирелігійному і протихристиянському дусі. Про Христа і про Його Святу Церкву ці люди або не знають, або мають про них атеїстичною обов’язуючою доктриною прищеплене спотворене поняття.

Мільйони ще віруючих людей, колись вірних Української Католицької і Православної Церкви включені в інституцію т.зв. Руської Православної Церкви. Хоч включені насильно, та не слід забувати, що впродовж одної чи двох генерацій свідомість минулого відмирає. Залишається тільки живим прив’язання до своїх святинь, до своїх святих місць.

Тим часом сама інституція «Руської Церкви» — подібно, як колись за царських часів, у своєму ядрі, тобто в ієрархічному керівництві, хоч може не в цілому, і в своїх багатьох служителях, духівництві, проникнута їддю безбожницької системи, зкомпромітована в очах віруючих людей і багатьох «богоіскателів».

Вона, не важно, свідомо, чи тільки спокушена дияволом, стала до послуг світської атеїстичної влади, інколи за ціну біблійної сочевиці. На жаль, ця інституція вбила вже давніше в більшості українського народу, в його православній частині, обидва невід’ємні елементи в бутті нашої Церкви, а це — елемент ЄДНОСТИ і елемент САМОБУТНЬОСТИ. Саме в тому і нещастя православної частини колись одної Церкви Київської митрополії. Спроби відродити бодай свідомість самобутньости в роках після повалення царського режиму та пізніше спроби такого ж відродження в останніх воєнних роках показались безуспішними. Ще більшим нещастям цієї православної, зо свого власного й рідного повністю ограбованої, частини Церкви було вбиття в ній, за поміччю псевдо-наукової богословської та історичної доктрини, основного елементу нашої рідної Церкви, а саме елементу церковної єдности згідно з ученням Св. Отців

Східньої Церкви та згідно з переданням власним, яке кілька століть після Флорентійського собору знову воплочувалося в Бересті та навіть в найлютішій післяберестейській добі полеміки і братовбивчої боротьби почало набирати здорових форм за урядування митрополитів Рутського і Могили. Згадати б тут «Конфесіо фідеї Еклезіє Ортодоксе-католіце», хоч прийняте з деякими змінами всіма патріярхами Сходу та здавлене Москвою. Згадати б тут також усі спроби відбуття спільних синодів православних — нез’єднаних і католиків-з’єднаних в 17-му столітті. Хто в цьому «історичний винуватець», нехай шукають відповіді дослідники цієї історичної доби. Винуватцями, здається, були сторонні сили, не виключаючи й тодішніх західніх католицьких «екуменістів» та перш за все винуватцями були таки самі ми, що стались незрячими і послушними орудниками оцих сторонніх сил…

В цій багатовидній панорамі є також спадщина Української Католицької Церкви. На жаль, спадщина наскрізь розрита. Одна її частина з духівництвом і вірними знаходиться в холодних обіймах московського патріярхату. Вона, як і ціла «Русская Православная Церковь», зареєстрована, толерована, режимна… Доля її заздалегідь запрограмована. Вона, після вимертя колишнього католицького «воз’єднаного» духівництва приречена на обмосковлення в духовно-релігійному та в національному аспектах. Її жде така сама доля, яка в ще недавній історії зустріла Поділля, Волинь, Полісся, Підляшшя, Холмщину.

Друга її частина — це наша Страждуща Церква. Покищо ще із своєю ієрархією, своїм духівництвом, із своїми вірними. Це Церква переслідувана, Церква, що несе свій хрест. Тут її сила і її цінність не тільки в якомусь місцевому вимірі, але у вимірі вселенському. Вона дає найцінніший скарб у скарбницю ЦІЛОЇ ХРИСТОВОЇ Церкви. Цим скарбом як у минулому, так і сьогодні, були і є ІСПОВІДНИЦТВО АЖ ДО МУЧЕНИЦТВА ВКЛЮЧНО, МУЧЕНИЦТВА ДУХОВНОГО І МУЧЕНИЦТВА КРОВИ.

Та з болем душі мусимо сказати, що й ця Церква за сорок років (починаючи з 1939 р.) свого переслідування не вільна від тріщин і внутрішніх розколів. Несення хреста — це її сила, але внутрішні тріщини грозять знеціненням й утраченням цього дорогоцінного її таланту. Тріщини знову ж, як це нераз в історії бувало, спричинені таки нами самими. А в тріщини вкрадається ворог, баламутить, спокушає, і з нутра її розкрадає. А втім це єдиний ембріон для відродження нашого християнства у його повноті — у вселенській єдності і власній самобутньості. Це єдиний церковний ембріон, що МОЖЕ В МАЙБУТНЬОМУ ВИРОСТИ В МІЦНУ ЦЕРКОВНУ ІНСТИТУЦІЮ, НА ЯКУ БУДУТЬ ОРІЄНТУВАТИСЯ ВСІ. І ті, що зараз в інституції чужої Московської Церкви, і особливо ті мільйони збаламучених і невіруючих душ і ті всі «богоіскателі», що вже сьогодні відкривають Христа і Його Благовість.

В релігійно-церковній панорамі на просторах України виникла в останніх роках ще одна концепція рятунку. Концепція, що її назву абстрактним католицизмом. Суть цієї концепції в тому, що в ім’я збереження віри, якої основним каменем є ЄДНІСТЬ з РИМСЬКОЮ АПОСТОЛЬСЬКОЮ СТОЛИЦЕЮ, відректися ЦІЛОЇ СВОЄЇ ЦЕРКОВНОЇ СПАДЩИНИ ВКЛЮЧНО З ЛІТУРГІЄЮ І ОБРЯДОМ, щоб рятувати себе інституційно шляхом легалізації нового твору під іменем «Католицької Церкви для українців-католиків». Не можна ідеологам такої концепції відмовляти чесних інтенцій, але й не можна її безкритично прийняти як гарант рятунку, бо реалізація такої концепції, це обезкровлення нашої Церкви, це позбавлення її власної душі, це затрата нашого східньохристиянського розуміння істоти Церкви, того розуміння, яке сьогодні, після Ватиканського Собору II, все більше починає прибирати живі видимі форми в різних країнах світу. Навіть такий особливий феномен, як Католицька Церква в Польщі, не дає взору якогось «абстрактного католицизму».

Христова Церква не була і не є якоюсь абстрактною інституцією. Вона по волі Христа є таки «еклезією», отже, ЗБОРОМ ЖИВИХ ЛЮДЕЙ, з усіма багатствами духовними,культурними й національними цих людей. Душі цих людей — тут саме її ОСОБЛИВІСТЬ І БОЖЕСТВЕННІСТЬ і її посланництво — вона відроджує і скеровує до спасення, але Христова Церква ніяк не нищить тих цінностей, що її людина набуває через своє родження, через пов’язаність з своєю землею, через спільність із своїм ближчим родинним і дальшим національним оточенням.

І, зрештою, така концепція в нашій релігійно-церковній панорамі НЕ НОВА. Її вже пережила наша Церква на Холмщині. По католиках-русинах, по т.зв. калакутах, за несповна півстоліття і сліду не залишилося… Йти цим шляхом — це однозначне з повною інтеграцією нашої Церкви в Римо-Католицьку Церкву в її польському моделі. Покликування на цей модель нічим не обґрунтований. Католицизм в латинському виданні, як це засвідчує історія, ніколи не був проблемою для світської і церковної Москви. Не індивідуальні навернення росіян і їхнє включення в Римо-католицьку Церкву були для них небезпечними. Небезпечною була ідея і її реалізація в виді «Руської православно-кафолическої Церкви», до речі, ідея проповідувана і здійснювана Сл. Б. Андреєм, почавши від Петербурзького синоду в 1917 р. через створення Екзархату цієї Церкви, очоленого екзархом Леонідом Фйодоровим. Чи ж дивуватися тому, що саме цю Церкву, яка зберігала заповітню Христову ЄДНІСТЬ і водночас свою традиційну САМОБУТНІСТЬ, немилосердно і брутально знищено.

По аналогії, коли шукати за причинами брутального нищення Флорентійського чи пізніше Берестейського, чи в останніх часах т.зв. греко-католицького моделю з’єдинення (чи, як втерлося говорити «нищення унії», то глибшими причинами цього не були «націоналізм» (це тільки похідний елемент, хоч, правда, небезпечний для державної московської імперіяльної концепції). Глибшою причиною, зокрема для церковних російських правлячих кіл була мобілізуюча сила еклезіологічного характеру, сила, яка вміщається в синтезі вселенськости і помісности.

І це саме треба мати на увазі, коли бажаємо, щоб наш ювілей був чудодійним смолоскипом у сучасній темряві на Сході й на Заході. Ювілейним дороговказним гаслом вже не може бути емфатичне слово папи Урбана УІІІ — «Пер вос, меї Рутені, Орієнтем конвертендум сперо». Це гасло, на яке ми так залюбки покликуємося, вже віджиле, стало музейним. Сучасним ювілейним гаслом для нас усіх, гаслом, що мусить бути доведене і до наших православних братів, і до наших римо-католицьких братів, і до відповідальних за дальшу долю Вселенської Христової Церкви, гаслом, що мобілізує, гаслом, що з’єдинює всіх християн, гаслом, що дає силу терплячим і гоненим, цим гаслом повинно стати «ІН ЕКЛЕЗІЯ РУТЕНО—УКРАЇНА УНАМ, САНКТАМ, КАТОЛІКАМ ЕТ АПОСТОЛІКАМ ЕКЛЕЗІЯМ ОРБІ ТЕРРАРУМ МАНІФЕСТАНДАМ СПЕРО».

Не можна не згадати, що в релігійно-християнській панорамі на просторі нашої Церкви-Матері існують, Христа ради терплять і Христа ісповідують різні євангельські громади та різні християнські рухи, до останнього феномену «покутників» включно.

Усіх у змальованій панорамі, і це є радісне і надійне явище, об’єднує Христос, Його Благовість, всім спільним є хресний шлях. Усім їм ювілей мусить прийти зі словом моральної підтримки.

Якщо до цілої панорами додати ще й такі, хоч покищо не масові, але справді харизматичні провісні ісповіді, як наприклад: «я прийшов до Христа серед борінь і страждань…» або «історичні роздори, які терзали Христову Церкву, ілюзорні» і багато-багато інших, то й це треба вважати ясними промінчиками в отому НОВОМУ ЛІТІ ГОСПОДНЬОМУ, що його повинен благовістити наш ювілей.

Образ Церкви-дочки Києво-Галицької митрополії

Великий «ісход» вірних нашої Церкви в повоєнних роках без сумніву, по-людському говорячи, сповнений трагізмом. Та водночас, Коли глядіти на нього, вдумуючись в незбагненний Божий Промисл, він багатоцінний. Це вперше Українська Церква вийшла з загумінку і стала твердою ногою в різних країнах світу, на різних континентах землі. Та разом з тим ця Церква взяла на себе великий тягар у своєму посланництві: всіми можливими заходами дати моральну поміч Церкві-Матері, бути для неї прикладом єдности і братньої любови, зберегти з нею єдність не тільки духовну, але й ієрархічну, бути голосом Церкви-Матері поза межами атеїстичних систем. Але ця Церква-Дочка мусіла взяти на себе також важкий обов’язок супроти себе самої. Щоб гідно сповнити своє посланництво, вона сама мусіла рефлектувати над самою собою. Хто вона, які її багатства і скарби, скільки в них з приводу вже більш столітнього відірвання від материка загублено. Словом-рубом стала справа оновлення свідомости і власної християнської підметности у Христовій Церкві. Таке оновлення не можливе впродовж одного дня чи одного року. Це вимагає довгих процесів , які супроводжуються і кризами, і хвилевими невдачами. Але кризи та невдачі — це похідні й невід’ємні феномени в процесах росту, ставання, переображування.

Взяла наша Церква-Дочка також на себе важкий обов’язок, хоч, може, й до сьогодні ще цього не усвідомила, дати свідчення ВСЕЛЕНСЬКОЇ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ У БАГАТОВИДНОСТІ її ВНУТРІШНЬОГО ЖИТТЯ, У РІЗНОРОДНОСТІ ВИЯВІВ ЦЬОГО ЖИТТЯ В ЗОВНІШНІХ ФОРМАХ БОГОПОЧИТАННЯ, У БАГАТСТВІ СВОЄЇ ВЛАСНОЇ БОГОСЛОВСЬКОЇ СПАДЩИНИ, В РІЗНОВИДНОСТІ СВОЄЇ ІЄРАРХІЧНОЇ СТРУКТУРИ І СВОГО ЦЕРКОВНОГО УПРАВЛІННЯ.

Таке свідчення і таке посланництво СУПРОТИ ЦІЛОЇ Христової Церкви можливе до здійснення тільки тоді, коли Церква-Дочка не стане БЕЗВИДНОЮ, АМОРФНОЮ. Чи, позитивно формулюючи, коли ВОНА ПЕРЕОБРАЗИТЬСЯ В ЦЕРКВУ, як її бачив у своєму харизматичному видінні митроп. Андрей, СВОГО РІДНОГО БЛАГОЧЕСТЯ.

Неоціненним даром для нашої Церкви-Дочки в країнах світу був Ватиканський Собор II, який простелив шлях для оновлення і Преображення нашої Церкви. Та, на жаль, з рукою на серці, мусимо сказати, що ми не потрапили оцінити цього дару…

Ми не потрапили також не злим, щирим серцем сприйняти другого несподіваного дару, що його дав нам Господь, майже чудом вирвавши нашого Ісповідника з приречення на смерть і поставивши його як світильника посеред нас. А тимчасом він поставив перед очі цілого світу орієнтири для рятунку нашої Церкви на Україні і на поселеннях. Цими орієнтирами стали — Патріярхат, як завершення змагань за відродження нашої Церкви в рідному благочесті, Патріярхат, що мав допомогти страдній Церкві-Матері в часи народньої скорби, Патріярхат, що мав об’єднати всіх духовно й ієрархічно. Він також, розуміючи, в чому суть правління в східніх Церквах, пригадав нам забуте поняття синоду в різних його видах. Він також в багатьох зверненнях й, особливо, в Посланні до Українського народу — Про поєднання в Христі — накреслив наш рідний шлях до ПОВНОГО ЦЕРКОВНОГО З’ЄДИНЕННЯ, при чому підкреслив важливість рідного моделю церковного з’єдинення, що його передвістив Сл. Б. Андрей, моделю, вільного від минулих коньюнктур, моделю євангельського.

Може парадоксально звучати, коли скажемо, що всі ці ідеї та орієнтири з полегшею та радістю були сприйняті на просторах Церкви-Матері не тільки віруючими, але й невіруючими, коли навіть у в’язниці сущі його сприйняли як надію на перемогу, парадоксальним є, що на поселеннях не виявлено ні розуміння, ні далекозорости… Не гніваймося на православних братів, гніваймося на себе самих…

Та колеса історії не завернути. Цих ідей вже не вбити. Вони вже увійшли у відроджувану, хоч повільними кроками, нову свідомість ще сьогодні розпорошеного стада нашої Церкви, бо Патріярхат — це єдиний шлях, щоб вирватися з підопічного становища нашого народу і нашої Церкви в церковній московській інституції. Патріярхат — це також єдиний шлях, щоб зберегти на всіх щаблях єдність нашої Церкви і її З’ЄДИНЕННЯ як повноцінної ієрархічної одиниці у Вселенській Христовій Церкві. Патріярхат — це також основа для церковного з’єдинення з нашими православними братами. Патріярхат — це також ідея, яка поможе всім спокушеним і збаламученим, всім тим, які ще не віднайшли Христа, для яких Христос ще не став «суттю життя», скоріше знайти Його.

Наш ювілей мусить спромогтися на мужність мислячих і зрілих людей, щоб і тут «єдиними устами і єдиним серцем» кинути слово просвічення на порозі другого тисячоліття, на початку НОВОГО ЛІТА ГОСПОДНЬОГО.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>