Підготовляймось до гідного відзначення Дня церковної скорботи

Наближаються вже останні роки другого тисячоліття. Рік 2000-ий не тільки буде проголошений роком святим, але буде він рівночасно пов’язаний з величавими торжествами, бо є він також ювілейним роком найбільшої події в історії людства, а саме приходу на світ Господа нашого Ісуса Христа. Саме від Його народження розпочато нове літочислення, яке тепер уживається в християнському і нехристиянському світі.

Для Української Католицької Церкви це також 55-річчя жорстокого переслідування Владик, священиків, членів монаших чинів та многих тисяч вірних. Чомусь непомітно пройшло 50-річчя цього релігійного геноциду, що його започаткувала московська влада нічним арештом тодішнього Митрополита Йосифа Сліпого, 11-го квітня 1945 року.

Згадуючи вже ті перші дні знущань і безнастанних допитів Блаженніший Митрополит Йосиф сказав: «То велика ласка Божа, що я витримав ті всі муки» (Єп. Іван Хома: «Шляхами каторги Блаженнішого», ст. 2). А перед нашим майбутнім Патріярхом Йосифом стелився ще мученицький шлях 18-ти років страждань, тортур і невиносимої каторги.

Опісля арешти поширювались на інших владик, на священиків та на оборонців прабатьківської Церкви. У цій геноцидній акції брала активну участь також Російська Православна Церква, яка тісно співпрацювала з московською комуністичною владою, і при тому загарбала багато Церков і прицерковних інституцій та будівель.

Цю трагічну добу історії нашої Церкви, сповнену безмежними стражданнями арештованих за віру Христову та їхніх родин ніяк не можна забувати. Ця доба церковної скорботи повинна бути доведена до відома культурного світу.

Нам не вільно забувати про жахливі переслідування, при помочі яких московські окупанти плянували знищити раз на завжди Українську Католицьку Церкву. Нам не вільно збувати мовчанкою безмежні страждання наших Мучеників Святих. Не вільно також забувати, що спільником у тому злочині була Російська Православна Церква.

При тому слід пам’ятати, що тепер в українській незалежній державі, ця політичного спрямування московська Церква ворожо наставлена до українського народу, під проводом митр. Володимира Сабодана, є чомусь найбільше упривілейована. Вона постійно поширює свої впливи та ловить душі мало свідомих українських людей. На жаль, її діяльність на шкоду України є дуже успішна, бо умовини у нашій вільній державі сприяють тій шкідливій діяльності.

Чомусь політичний провід України не бере під увагу, що під час синоду Російської Православної Церкви у Москві в 1666 році учасники ухвалили: «да разширяєтся православієм в род і род богохранимоє россійскоє царство» (о. д-р Юрій Федорів, «Історія Церкви в Україні», ст. 221). Ця ухвала визначила напрямні діяльности Російської Православної Церкви протягом століть аж до наших днів. Ці слова є й дотепер дороговказом політичної діяльности шовіністичної московської православної Церкви. Наші урядові особи не звертають увагу на загрозливу діяльність тої агентури московського політичного центру, який загрожує також Українській Православній Церкві. Чомусь не пишеться багато про те, що в руках тої ворожої Україні московської церкви знаходяться церкви України, які є святощами українського народу.

Ще поки є поміж нами деякі мученики, які чудом пережили тортури й безмежні страждання, потрібно докладніше познайомитись із московськими злочинами того трагічного часу. Важно є, як слід, приготовитись до гідного вшанування того мучеництва за вірність Церкві й пов’язаних з тим подій, що їх 55-ліття сповниться в 2000-му році.

До того часу повинні відбутись наукові конференції, не тільки в різних країнах нашого поселення, але, передовсім, в Україні. Виголошені під час них доповіді потрібно буде опісля видати друком, в українській мові, а також, бодай, в англійському перекладі, щоб так населення України, як і політичні чинники різних держав могли познайомитись із трагічними подіями жорстоких релігійних переслідувань, започаткованих 11-го квітня 1945 року. Ті книжки Української мартирологи повинні бути готові вже на початку 2000-го року.

А головні вшанування наших мучеників потрібно заплянувати на 11-го квітня 2000 р. Відправи Божественних Літургій потрібно буде синхронізувати, щоб приблизно в тому самому часі могли спільно помолитись за святих мучеників наших не тільки ті, що є в Україні, але також ті, які проживають по всіх континентах нашої плянети. Нехай же дзвонять тоді жалібні дзвони в їх пошану. А день 11 квітня нехай перейде в майбуття як ДЕНЬ ЦЕРКОВНОЇ СКОРБОТИ.

Дарія Кузик