Пікетуючі греко-католики Закарпаття

Високодостойній Верховній Раді України
Високодостойному Президентові України панові Леонідові Кравчукові
Блаженнішому Голові Греко-католицької Церкви в Україні
Мирославові-Іванові Любачівському

Його Екселенції Апостольському Нунцієві в Україні
Монсіньйорові Антоніо Франко

Преосвященному Єпископу Ужгородсько-Мукачівської
Православної Епархії Єфимієві

ЗАЯВА

Від 13 липня цього 1993 року закарпатські греко-католики пікетують в Ужгороді перед обласним будинком державної Адміністрації і обласної Ради Народніх Депутатів, вимагаючи повернення греко-католицьким церковним громадам загарбаних від них храмів, манастирів та іншого церковного майна, щоб нарешті встановити справедливість, мир і злагоду між греко-католиками і православними.

Хоч існує Закон України про свободу совісти, несправедливість продовжує пригноблювати греко-католиків, а місцеві структури влади не тільки байдуже ставляться до цього, але в багатьох випадках і підтримують несправедливість. При тім православні священики публічно закликають своїх людей, щоб греко-католиків били, коли ті збираються молитись біля своїх власних храмів. Про чергове моління в храмах православні в більшості випадків не хочуть і чути.

В незалежній демократичній Україні ще й досьогодні існує Закон про свободу совісти, який затвердила Верховна Рада так званої Української Радянської Соціалістичної Республіки, яким повністю знехтовано права греко-католиків, які безцеремонно поставлені в залежність від згоди православних. Цим законом більшовицько-партійна більшість підтвердила безпрецедентний в історії злочин, який поповнив сталінський режим супроти греко-католиків України, в тому числі й супроти греко-католиків Закарпаття, з активною співучастю верховної номенклятури Російської Православної Церкви на чолі з тодішнім Московським Патріярхом, коли в 1946-49 роках греко-католицьких священиків з їхніх храмів було брутально вигнано, безпідставно позбавлено волі, а греко-католицькі храми були силою загарбано і передано православним священикам. Хто не хоче признати цей історичний ганебний злочин, з тим нема що й говорити, бо такого треба вважати прямо чи не прямо співучасником того злочину.

Не було, немає й не може бути такого морального і юридично правового закону, який загарбане майно присвоював би загарбникові. Однак так поступала більшовицька тоталітарна система, і так поступають, на превеликий жаль, ще й тепер послідовники більшовицько-тоталітарної закваски, які й затвердили вище згаданий закон на придушення греко-католиків.

Цей закон стоїть на перешкоді чесним і гуманним представникам місцевої влади, які міцно бажають встановити справедливість, мир і злагоду для добра української держави і всіх її громадян.

Оскільки ограбленням провадила колишня більшовицька держава, то встановити справедливість є повинністю існуючої держави, бо від грабіжника, як свідчить дійсність, справедливости не можна чекати. Згаданий парадоксальний закон узаконив грабіжника, надаючи йому можливість і право не давати згоди на встановлення справедливости.

Закінчуючи проходячу ланку нашого пікетування, наполегливо просимо Голову і Президію Верховної Ради до одного місяця скликати спеціяльну сесію Верховної Ради України для обговорення нашої заяви і встановлення справедливости між греко-католиками і православними. Якщо Верховна Рада проігнорує нашу заяву, то ми продовжимо пікетування, хоч прийшлося б нам і статись жертвою за благородну справу справедливости.

Зі свого боку з православними братами ми хочемо жити по-братськи. До цього часу ми нікого не били і не збираємось бити. Коли вони говорять про кровопролиття, то це можуть провести тільки вони, само собою тільки при потуранні існуючої влади, бо ми на таку провокацію ніколи не підемо. Коли православні брати говорять про видумане на них гоніння, то ми спокійно і тихо переносимо їхні наклепи, обзивання, перекрикування наших молінь. Тим часом ми молимось за мир і злагоду, за зміцнення на ділі християнської любови. Ми тільки так можемо бути правдивими християнами, якщо між нами буде взаємна любов. Любов — це перший плід Божого Духа в людині. Ненависть і ворожнеча, хоч би й до противника, є плодом злого духа. Не хочемо дати себе обманути проімперським і протидержавним елементам, які на шкоду народу і держави сіють ненависть і ворожнечу. Так Греко-католицька і Православна Церкви — це найближчі до себе Церкви-Сестри. Якщо православні наші брати забажають встановити справедливість і злагоду, то ми готові їм все прощати, так якби проти нас нічого не було скоєно, хоч перепрошення з їх боку є справедливою необхідністю. У всякому разі ми від серця прощаємо, бажаємо їм християнського духовного процвітання у рівноправності без всякого прозелітизму. Ми свідомі того, що кожна релігія, дбаючи про вічне щастя людей, повинна служити і для дочасного добра народу і держави, виконуючи заповіт Христа: «Віддайте кесареві кесареве, а Боже Богові» (Мат. 22, 22). Релігія, яка роздуває ненависть і ворожнечу між людьми, не може зватись релігією, бо така релігія є тільки на біду людям і державі. В Святому Письмі читаємо: «Хто ненавидить брата свого — душогубець» (І Ів. З, 15). Душогубець такий не може вважатись християнином, тільки злочинцем. Релігія не повинна ставатись знаряддям безбожних, людиноненависницьких, проімперських, проти­державних структур. Православні і греко-католики, як сини та дочки одного народу, повинні творити одну міцну національну сім’ю. Якщо не вдається дійти до релігійної єдности, то до національної єдности обов’язково потрібно доходити, бо «хто про своїх не дбає, той віри відцурався; він гірший, ніж невірний» (І Тимотея, 5, 7-8).

Не може вважатись патріотом, хто із-за релігійної чи іншої різниці ненавидить свого ближнього. Бути ж патріотом — це не політика, а Божа заповідь.

Практично наше братерство з православними братами на даному етапі бачимо в слідуючому порядку: ми завжди признавали і признаємо почергове моління, де є тільки один храм і де під сталінським тиском з одної віри стались дві віри. Почергове моління, поки не збудується і другий храм. Оскільки греко-католики мають право на свій храм, то греко-католикам повинно надатись право вибирати, чи вони хочуть залишитись у своїм храмі бо хочуть будувати свій новий храм. Треба вважати християнським добрим вчинком — новий храм будувати спільними силами з попереднім визначенням, що для котрої громади він будується. Де знаходяться два храми, то там проблеми не повинно бути, але і в такому разі греко-католики мають право на свій храм. Якщо одна з сторін противиться тимчасовому почерговому молінню, то храм повинен передатись тій стороні, яка таке моління признає.

Якщо Верховна Рада не прийме справедливий закон і якщо державна влада не буде готова встановити справедливість вище наведеним порядком, то греко-католики, продовжуючи пікетування, примушені будуть передати справу у Верховний, евентуально в Міжнародній Суд. Ужгород, 27 липня 1993 року

Слідують підписи пікетуючих

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>