Ще життя мого весною
вийшов я у світ один,
залишив я за собою
юні танці й батьків дім,
весь маєток, весь мій спадок
кинув, не жалів цілком
і помандрував я радо
із паломника ціпком.
Це мене надія гнала
віри голосом з тенет:
«Ось відкритий шлях, — казала, —
йди все вгору, все вперед
й дійдеш там, де ти належиш,
аж до золотих воріт,
за землі цієї межі
у небесний, вічний світ.
Вечір йшов, приходив ранок,
я ніде не приставав,
хоч і ціль мені незнана,
що я хотів, чого шукав.
Гори поперек дороги
й ріки зупиняли йти;
кладку клав я в прірви прорив,
через ріки слав мости
аж прийшов на беріг річки,
що до ранку приплива,
й радісно, як до кринички,
я допав її русла.
Ген у велетенське море
я поплив на звуках хвиль:
там лиш пустирі-простори
й щораз дальше моя ціль.
Ах нема до неї стежки,
небо ввишки, марний труд,
і земля не дійде меж тих.
Те, що там, не буде тут.
Переклад присвячую Леонідові Рудницькому
з нагоди наділення його почесним докторатом.
Філядельфія, 11 квітня 1991 р.
Остап Тарнавський
