Після вакаційні вражіння

Наперід скажу, що у моїх повакаційних вражіннях, чи точніше кажучи про вакації, читач нічого не прочитає про якісь славні ревієри, більше, чи менше відомі пляжі, курортні місця, чи відпочинкові оселі, багатолюдні міста з старовинною культурою, всього цього тут не буде. Цього року вирішив відбути свої вакації в інший спосіб таки у мойому багатолюдному, різнородному, багатокольоритному, водночас унікально ґігантному Нью-Йорку, між будинком Наукового Товариства ім. Шевченка, що на Четвертій авеню, й квартирою, що на Шостій вулиці. При цілорічній зайнятості, ніколи не було часу, щоб хоч троха подихати літературною і культурною творчістю. Отже ні менше, ні більше для мене фактично Нью-Йорк, як багатогранне місто не існував, за виїмком одного вечора, що прийшлось відвідати концерт, що відбувся 8 липня 1997 р. у мойому сусідстві, біля Нью-Йоркського Університету, під голим небом, у відомому Вашінгтон Сквер Парку. Це місце, у якому все збирається багато людей, зокрема туристів. Поруч нього розміщується ньюйоркська богема Ґрініч Віледж. Концерт для мене був замітний і цікавий тим, що там виступав і керував оркестрою мій знайомий, талановитий композитор, музиколог Вірко Балей. Я з дружиною прийшли, хоч ще концерт не розпочался, але вільних місць не було, але нам вдалось на краєчку лавки, присутні троха посунились, присісти. Концерт був цікавий своїм змістом і прекрасно, а можна з певністю сказати, чудово виконаний. На закінчення авдиторія безперервними оплесками не хотіла відпустити виконавців на чолі з диригентом Вірком Балеєм, сподіваючись якогось наддатку, але даремно. Я був гордий за Вірка. До речі, Вірко не тільки тонкий диригент, знавець музики і модерний композитор, але також бездоганий розповідач. За його ельоквентною розповіддю, твори які він виконував, були більше зрозумілі й більш доступні, а зокрема, коли ішлось про його власну композицію. Виконавці оркестри були на висоті, а соліст, скрипаль, китаєць Тома Цю, був бездоганний. Вірко підкреслив своє українське походження.

Мій плян був тим разом не іти рейдом по нью-йоркських концертах, чи музеях, театрах й операх, хоч вони надзвичайно привабливі, цікаві й дорогі, але по літературній творчості, яка вимагає, чи мало часу й особливої уваги. Бажалось запізнатись хоч з деякими авторами мемуарно-спогадового жанру, публіцистичної і навіть журналістичної творчосте. Видалось мені, що це справді буде вийняткова мандрівка з багатокольоритними вражіннями.

Свій рейд почав, здається мені, особливою і цінною книжкою, під назвою «І стверди діло рук наших», автором якої є відомий о. мітрат Степан Дзюбина, ЩО живе у Перемишлі — Польща. Книжка має 534 сторінки і з’явилась у видавництві «Український Архів», у Варшаві. До речі, про цю книжку вже була надрукована схвальна рецензія у одному з попередніх чисел журнала «Патріярхат», авторства Ярослава Стеха, а крім цього у числі за липень-серпень 1997 був передрукований фрагмент з книжки під назвою «Явожно».

Щоб краще оцінити і зрозуміти наш час, серед якого зараз живемо, обов’язково належить запізнатись з відповідною літературою недавно минулого. З порівняльної аналізи можна краще оцінити сучасне. Слід підкреслити, що цінна праця о. Дзюбини, це не тільки його особисті спогади, це водночас більше, як фрагменти історії Української Католицької Церкви у Польщі, після Другої світової війни. До цієї категорії слід зарахувати також піонерську працю під назвою: Документи до історії Української Греко-Католицької Церкви у Польщі у 1947-1960-их роках», до якої увійшли листи з архіву о. мітрата Мирослава Ріпецького. Майбутній історик від часу, з архіву закінчення Другої світової війни по наш час не зможе обійтись крім інших, без праць двох названих авторів.

Отець Іван Дзюбина народився 11 листопада 1913 р. на Лемківщині, у селі Гладишові. Батьки Степана знайомі з Америкою, бо були тут, щоб заробити грошей і повернувши на рідну Лемківщину, жити краще — заможніше.

На жаль не все так вкладалось, як плянувалось.

Автор монументальної праці, о. Степан Дзюбина немов бере читача за руку і показує йому картини свого життя, чи тільки, себто прямо розказує, як він виростав на Лемківщині, серед свого лемківського народу. Читач, немов загіпнотизований, іде слідами розповідача і стає співучасником цього походу, починаючи від шкільної лавки народної школи через гімназійні роки. До речі, С. Дзюбина закінчив гімназію польську, у Горлицях. Ця гімназія, як розказує автор, виховувала учнів в дуже патріотичному, розуміється, польському дусі. С. Дзюбині дали відчути, що він інший, греко-католик і пробували його настирливо намовляти, щоб уподібнився до римо-католиків. як поляки. Так мимо волі, він думав, чому воно так? Розказує про свого приятеля з гімназійних часів Михайла Дудру, який вчився у перемишльській гімназії і мав на С. Дзюбу великий плив і через нього став свідомим українцем.

С. Дзюбина закінчив богословську Семінарію у Перемишлі і прийняв священичі свячення. Як священик, знаючи свій лемківський народ, що був у той час поділений на українців і русинів, що були під впливом промосковської течії Качковського, провів незрівняну працю. Відчував, де, як треба було працювати. Знав, де іменник «українець» треба було замінити заіменником «наш», «наші» і т. д., щоб НІКОГО не дразнити. Це історія сумна, але правдива. Ці проблеми були причиною, що Лемківщина була вилучена з Перемишльської юрисдикції. Паростки протверезіння поволі, але впевнено і безперервно зростали.

Закінчення Другої світової війни приніс новий геополітичний уклад. Перемишль, Засяння, Лемківщина й інші частини етнічно українських земель відірвано від України. Настав повний розгром Української Католицької Церкви у межах комуністичної Польської держави. Це був час навислих чорних хмар, серед яких не видно було найменших познак на проблеск. Не було найменших надій і треба було, як казала Леся Українка, — проти надії сподіватись. Справді страх, жорстокість і макабризм горезвісного Явожна перевищував під кожним оглядом, щойно розгромлений потворний гітлеризм. Про це все розказує С. Дзюбина, спокійним тоном, без ненависти так, якби це все було нормальним. З цього млина смерти вдалось авторові вийти живим з підірваним здоров’ям, але з твердою постановою продовжати працю у Божому Винограднику, нести Боже слово для свого українського народу та для добра своєї Церкви. Отець Дзюбина своєю залізною терпеливістю та непохитною відданістю сприймав усі труднощі, переступав колоди, що їх кидали йому і його співбратам, під ноги не тільки комуністично-атеїстичний комуністичний польський режим, але на жаль, співбрати по хресті, польські католицькі священики, єпископи включно з Примасом Польщі. На жаль, було дуже мало таких, які простягали свою помічну, чи хоч співчутливу, руку. Всім тим. шо виявили своє співчуття, простягли помічну руку, а серед них було чи мало сестер законниць, священики і Примасові Ст. Вишинському, бо без його допомоги наша Церква не могла підноситись з колін, всім належить невимовна щира подяка. Процес ставання нашої Помісної УКЦеркви у Польші був трагічно тяжкий, але завдяки таким неустрашимим трударам у Божому Винограднику, як о. Степан Дзюбина, о. Василь Гриник, о. Мирослав Ріпецький, о. Микола Денько й інші вона видержала всі спроби і воскресла до повноцінного життя. Вкладена праця названих і неназваних отців принесла добрі плоди.

Отець Дзюбина провів читача по всіх закутках, які стояли на шляху його великої праці, документуючи її низкою світлин та оригінальними листами-документами. Автор все це зробив, розважно, спокійно, без злоби, але з великою любов’ю показати правду, бо одинока Правда спасе нас. Пройшовши цей рейд не без зворушень із вдячністю авторові, що все це записав і залишив для майбутніх дослідників УКЦеркви.

Черговий рейд прийшлось мені зробити по газеті «Наша Віра», що народилась на передодні розвалу Радянського Союзу, 1-го вересня 1989 р. у Києві, якої душею є відомий український дисидент Євген Сверстюк, він же головний редактор. Є. Сверстюк, вийняткова і скромна людина, людина знання, глибокої думки, релігійний мислитель, людина високих почуттів, незрівняний працівник на полі християнської правди, християнської культури. Це виразно видно з редагованої ним газети «Наша Віра», якої є її хресним батьком — основником і вона з’являється із його духа печаттю, при співпраці відданих співпрацівників о. Юрія Бойка, Раїси Лиши, Юрія Вітраша, Віталія Шевченка (листи якого з’являлись на сторінках журнала «Патріярхат») і Юрія Ємцева. Це ця невелика когорта людей, яка піднялась вести вагому, для багатьох мало зрозумілу, але конечно потрібну працю.

Два слова про те, чому почав рейд по газеті «Наша Віра». Серед багатьох наших частих телефонічних розмов з д-ром Володимиром Пушкарем, під час яких ми обговорюємо справи журналу, одного разу, несподівано, поставив мені питання — чи я читаю газету «Нашу-Віру», якої редактором є Є. Сверстюк? Правда, не дуже бажалось сказати просто ні, тому сказав оминаючо, часом. Це не вдоволяло В. Пушкара і поставив додаткове питання, а чому часом? Прийшлося уточнити, — бо не одержую систематично. Як, ви не читаєте такої газети? — з окликом сказав В. Пушкар, — я вам випишу. І так я одержав нараз п’ять чисел, себто від початку року – січня по травень 1997 р. Прийшлося не тільки переглянути, але перечитати.

Слід підкреслити, що в газеті є актуальні і цікаві статті. Релігійно церковні і міжконфесійні питання представляються спокійно, розсудно і без жадних пристрастей. Матеріяли читаються з інтересом. І так, вже у січневому числі поруч багатьох статтей. які прочитав з інтересом, мене зокрема, дуже зацікавила автобіографічна новеля. чи розповідь. «Богдан — мій брат», фрагмент Миколи Горбаля. Прочитав без віддиху. Бажалось ще читати і починав знову з початку з таким самим інтересом, як перший раз. В ньому є щось таке невловиме. Господнє. Мимоволі відчувається щось таке, шо є поза нашим світом, той інший світ, що не має початку ні кінця, що так майстерно випливає з простої але дуже глибокої розповіді Миколи Горбаля…

Виявилась особливо цікавою розповіддю стаття «Молох — 72» Євгена Сверстюка. У статті іде мова про погром по українському самвидаву, по українській свідомій інтелігенції. Автор змальовує виразно картину того часу і поставив наступне ствердження: «Давно відомо, що коли у Москві обрізають нігті, то в Україні це доходить до обрізання пальців». Це, що пише Є. Сверстюк, не викликає найменьшого застереження.

Цікава є стаття про силу молитви, автором якої є Василь Дида. Тут іде мова про манастир у Скиті Манявському, який перестав існувати понад 200 років. Там стались дві знаменні події.

«…Як розповідають місцеві жителі, влада надумала влаштовувати щороку на місці церкви у Скиті пісенні фестивалі. В день початку того фестивалю зранку погода була чудова, але як тільки почали співати, захмарилося, пішов сильний дощ і фестиваль змушені були припинити. Після того знову стала гарна погода. Так само сталося наступного року, але комуністи не додумалися і третього року. У цей день народу зійшлося особливо багато. Люди йшли не так слухати пісні, як побачити, чи буде знову падати дощ, бо день знову стояв сонячний. І цього разу сталося так, як у попередні роки: страшенна злива розігнала фестиваль. Після цього вже у Скиті фестивалів не проводили. І ще люди зауважили, що в цей день дощу не було ніде у сусідніх селах, тільки в Маняві…»

Ось інший випадок, що говорить про силу молитви:

«Особлива подія сталася 12 червня цього дня майже після 50-річної перерви знову потекла вода з Блаженного каменя. Блаженний камінь лежить за 500 метрів від Скиту у горах. Згідно з різними історичними джерелами на цьому місці ще у XIII ст. жили монахи, які прийшли сюди із Київо-Печерського манастиря. Потім у тій печері молився на самоті Йов Княгинецький — засновник Скиту Манявського. У народі це місце вважається святим. Сюди постійно після закриття Скиту приходили люди, привозили хворих, щоб помолитися і напитися цілющої води, яка текла з ущелини. Але 1947 року вода перестала текти. І ось 12 червня вода з каменя знову почала капати. Цим чудом всі були здивовані, адже стільки років місце було сухим…»

На сторінках газети «Наша Віра» можна знайти вдумливого автора, особливого мислителя, колишнього дисидента Мирослава Мариновича, який відомий нашим читачам, бо не раз друкувався на сторінках журнала «Патріярхат». М. Маринович у травневому числі «Наша Віра» надрукував статтю під назвою: «Ще раз про київський спадок і нашу ідентичність». Автор наводить дуже маркатні і цікаві приклади, які підкреслюють нашу релігійну поверховність. М. Маринович свою цікаву статтю закінчує особливо вагомим ствердженням:

«…В Україні переможе не та Церква, яка голосніше кричатиме чи краще чубитиметься, а та, яка першою відтворить характер давнього київського благочестя. Не адміністрування, не заклики і політичні маніпуляції створять в Україні церковну противагу Москві, а справжні форми нашого народного християнства. Тоді сама земля дасть нам сили, ніби резонуючи на справжність взятої християнської ноти, і повернуться всі блудні сини, і набудемо тієї справжньої духовної сили, яку не зможуть заперечити ніяк наші недоброзичливці. А головне, дивлячись на віднайдене нами обличчя, увесь світ впізнає наші ж риси, які нині приховані у московському православ’ї, ніби ікона в позолоченому складі.

І тоді не треба буде криком доводити, що ми справжні спадкоємці Володимирового хрещення. Духовна велич відновленої віри засвідчить це сама».

Наведену цитату М. Мариновича варто не тільки пам’ятати, мати на увазі, але практично її застосовувати у нашій щоденній праці. В першу чергу це повинні мати на увазі провідники, чи відповідальні особи за конфесії в Україні.

На жаль, вакаційний час скоро проминув і треба поставити крапку на мойому рейді. Хоч треба було ще поговорити про молодіжну газету, яку видає Українська Молодь Христові, що з’являється у Львові під назвою «Вірую», якої редактором є В. Громик, і вже собі здобула право громадянства. У «Вірую» пробивається все нова й інша релігійно-церковна і богословська думка. Також варто б було обговорити про новопосталий журнал, що з’являється у Чікаго під назвою «Українці Америки за Київський Патріярхат», якого головним редактором є Оксана Хомчук. Цей пресовий орган репрезентує групу православних українців скрайного напрямку, яка по назві змагає до інтеграції, а практично прямує до деференціяції. Надруковані статті і матеріяли вказують, що цим шляхом далеко не зайдеш… Можна тільки побажати організаторам й ініціяторам тих позицій солідно їх передумати і змагати спільними силами до дійсної інтеграції на українському міжконфесійному полі.

Микола Галів