Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Плоди віри

«Нині я упокоївся і знайшов велике полегшення, бо я переставився від тління і перейшов до життя. Господи, слава Тобі» (ексапостиларій чину погребення)

Subito santo

Біле полотнище із золотистим написом на ньому «Subito santo! Вже святий! » скромно тримали під час похорону Блаженнішого Любомира Гузара два чоловіки на подвір’ї собору Воскресіння Христового в Києві. Мало хто здивувався цьому написові, тим паче ніхто й ніде не висловив свого застереження щодо нього.

Днем раніше багато хто дивився трансляцію архиєрейського похорону Блаженнішого Любомира і мав можливість спостерігати за незвичним обрядом – мовиться про поливання оливою-миром обличчя покійного Патріарха з пізнішим покриванням його «воздухом» (покрівцем, яким священик накриває приготовані для Святого причастя Дари). Перш ніж здійснити цей обряд, Блаженніший Святослав, який очолював заупокійну молитву, промовив такі слова: «Господь Бог наш Ісус Христос, що зміцнив тебе у вірі і подвигах християнського життя, той сьогодні милостиво хай прийме і єлеєм щедрот своїх хай простить тобі всі немочі людського прогрішення і нагороду прийняти хай сподобить тебе зі святими, що співають Йому: Алилуя».

Як на мене, цей обряд надзвичайно промовисто пов’язаний з тим полотнищем із золотистими літерами. Спробую пояснити це через пояснення символіки обряду.

Що означає поливання обличчя покійного архиєрея миром (єлеєм)? Ця дія відсилає нас до рядків Старого Заповіту, в яких мовиться про миро радості (наприклад, Пс. 132, 8). Єлей – символ радості. Про яку радість ідеться? Радість, у яку входять ті, що добре трудилися. Згадаймо й слова Ісуса Христа з притчі про таланти: «Гаразд, слуго добрий і вірний, увійди в радість пана свого» (Мт. 25, 21). Життя духовної особи в ідеалі мало б бути праведним і увінчатися блаженним переходом до дому Отця. Смерть – не сумна для нього подія, а радісна, тому й знайшло своє місце в обряді похорону архиєрея це символічне діяння.

Входження в Божу радість потягає за собою інший «наслідок» – співпричасність Божої святості. Відтепер покійний споглядає Бога і тому обличчя його відбиває, наче дзеркало, вічну світлість Творця. А оскільки ми живі, котрі «не можуть бачити Бога і жити» (пор. Вих. 33, 20), то не можемо теж своїми тілесними очима той відблиск сяйва Господнього споглядати, як не могли витримати блиску світла обличчя Мойсея після розмови з Господом на горі Синай очі його одноплемінників. Саме тому обличчя того, хто переставився, хто живий у Бозі і став відблиском Божої слави, мусить бути прикрите задля нас, котрі ще тут, котрі ще не можуть знести контакту з вогнем божества (пор. Вих. 34, 29-35).

Символи набувають сенсу тоді, коли відображають чи показують дійсність, яку іншим чином не покажеш. По-моєму, власне у випадку похорону глави УГКЦ Любомира Гузара символіка чину передає те, у що ми віримо, що відчуваємо стосовно його особи.

Серед Великих Пастирів

Направду, коли почув звістку про смерть Блаженнішого Любомира, то враз усвідомив, що моя Церква неймовірно обдарована: Шептицький, Сліпий, Гузар – Пастирі, слава яких завжди виходила далеко за межі їхньої громади. Люди всенародного рівня, люди, які були авторитетом і для своїх, і для чужих. Люди, чиє слово живе і житиме впродовж століть. Люди, чиє діло не просто триває крізь лихоліття століть, а розвивається всупереч частій несприятливості умов. Важко вмістити радість від усвідомлення того, наскільки нам пощастило бути паствою таких Пастирів.

Багато сказано про Блаженнішого як про Людину з великої літери, як про морального авторитета, як про мудрого, доброго… А мені хочеться кілька слів написати про те, яким він був Пастирем, або може просто запропонувати кілька цитат і думок, які самі говоритимуть за себе. Поштовхом до цього стало прочитання «Програмової промови на відкритті Патріаршого Собору 6 жовтня 1996 року Божого».

Перше, що впадає у вічі, коли читаєш цей текст, – ставлення до Собору не як до інструменту управління: «Наш Собор ми повинні бачити як релігійний акт, акт богопочитання. Це акт прослави Пресвятої Трійці, Отця і Сина, і Святого Духа». Власне таким було ставлення Блаженнішого Любомира до свого уряду як до акту богопочитання.

«Ми часто уявляємо собі, що велич нашої Церкви залежить від її багатства, впливів, народного і міжнародного престижу. Немовби ціллю існування Церкви було панувати, здобувати чисельну перевагу над іншими, підкорювати собі обширніші території, сліпити своїм світським блиском. Христос виразно сказав, що Він прийшов служити. Служити – це форма пожертви, якої нам бракує, а саме пожертвувати своє життя не на смерть, але на життя для ближнього, навіть чужого» (серпень 1998 року, вступне слово єпископа-помічника глави УГКЦ Любомира Гузара на відкритті Другої сесії Патріаршого Собору).

Отой неймовірний підхід Блаженнішого Любомира до Церкви не як до інституції, не як до окремих станів, поєднаних певними зв’язками, регульованими правилами, – єрархії, священства, монашества і мирян, а як до рівних у гідності та різних в служінні одночасно є новітнім підходом і тим древнім, першохристиянським. Варто це рівне ставлення до всіх доповнити його відвагою справедливої критики, бажанням бачити і представляти все у правді: «Від самого початку нашої програми звіти про стан поодиноких єпархій чи екзархій ми хочемо пізнавати, як, властиво, виглядає наша Церква, без сентиментальних забарвлень, без промовчування дійсного стану, без вибілювання того, що таким не є. Ми хочемо глянути дійсності в очі прямо, сміливо.

Багато в нас недомагань, хоч і не менше додатніх сторінок, але треба старатися бачити їх в цілості, такими, як вони є. Треба нам закохатися в правду, а ще докладніше – в життя. Про те, якою ми хотіли б бачити нашу Церкву, скажемо в пропозиціях для Священного Синоду єпископів. Але й тут ми мусимо об’єктивно зміряти наші сили, наші спроможності, не вдавати ангелів, не вимагати від себе і від інших більше, чим ми згодні з себе дати».

Далі – ставлення людини в центрі діяння і уваги Церкви! «Ісус Христос до жінки, зловленої на гріху – отже, напевно не до взору моральної, порядної поведінки – сказав: іди і більше так не роби. Яке майже неймовірне довір’я до людини. Людині, яка жила з гріха, сказати: іди і будь добрим. Воно може здаватися, що я сходжу в проповідування. Але я дуже свідомо кажу це на початку нашого Собору, бо хочу підкреслити, що нашим найбільшим багатством в Церкві, нашою, властиво, одинокою надією на краще майбутнє, на справжнє відродження нашої Церкви, на оздоровлення тих частин нашої Церкви, які безпосередньо потерпіли від комунізму, є людина. Наша ставка мусить бути на людину».

Слово і діло

Я спостеріг, що кожного дня в соцмережах поширюють цитати з проповідей, промов чи інтерв’ю Блаженнішого Любомира (схожа ситуація з цитуванням Митрополита Андрея і Патріарха Йосифа). Цього не бракувало і за його життя, але подумалось про причину такого явища. Це не лише тому, що його вислови змістовні й мудрі. Тут річ у силі його слова, у тому, що воно «смакує» духовно, воно дуже автентичне і йде від серця, тому досягає серця, несе не людську «Гузарову» силу, а таки Божу. Не одна людина, котра близько знала Блаженнішого, згадувала про те, що він ретельно готувався до проповідей, був лаконічний, але добре зрозумілий. Він усвідомлював силу слова і говорив про це в одній зі своїх останніх книжок «Гідність Адама». Саме ця риса – відповідального ставлення до слова – свідчить про нього як про доброго пастиря, котрий розуміє, що годувати своїх овець повинен Словом-Христом у тих двох літургійних сенсах, що рівноважливі: слово Доброї Новини (але так, щоб його дійсно розуміли) і Слово, яке стало Тілом.

Блаженніший Любомир у середині 90-их почав від правди про Церкву, від ідентичності, від поєднання і примирення. Ця правда зробила греко-католиків набагато вільнішими, автентичнішими і ціліснішими; примирення з православними братами переросло в спільне стояння на Майданах, в спільну працю у ВРЦіРО, навіть у те, що очільник Православної Церкви Київського Патріархату приходить молитися за померлого очільника Церкви Греко-Католицької… Його слово дало плоди, стало ділом. І якщо тут трішки призупинитися і подумки сягнути давнішої історії, можна побачити, що ідея екуменізму, закладена Шептицьким, була етапом розвитку і прищеплення думки ширшому загалові, праця Сліпого – вибудування УГКЦ як Церкви повноцінної, Церкви-сестри, яка може бути в єдності рівноправною, тобто може засвідчити своїм існуванням те, у що так важко повірити православним. Гузар спромагається швидко перевести католиків та православних від критичного періоду бійок за храми і ненависті одних до одних на рівні всієї країни до толерантності та прийняття. Кожен із цих єрархів послідовно розвивав почате попередником, але в своєму ключі, кожен мав перед очима єдність християнства в Україні.

«Ми хочемо, щоб всі прийшли до нас, ми не хочемо зректися наших улюблених переконань і звичок. Ми радше вимагаємо, щоб інші це робили, тільки щоб не ми. Що правдиве у справах релігійного, церковного об’єднання, правдиве в усіх ділянках нашого життя. Передумова тривалих дійсних змін на краще в нас самих. Ми будемо мати успіх тоді, коли будемо готові добровільно, без зовнішнього примусу позбуватися тих наших поганих прив’язань, того безликого самолюбства, особистого, національного, церковного.

[…] Перед нами справді відкриваються нові необмежені обрії. Але сягнути вдаль не так легко. Ну що ж, втікати нам, заки ще стане трудно? Ні, навпаки! В наші руки, на відповідальність наших тут присутніх поколінь Господь вложив майбутність нашої Церкви і народу. Якщо ми будемо Йому вірні беззастережно, цілковито, готові на всяку жертву, ми увійдемо в краще майбутнє. Нумо вперед!» (серпень 1998 року, вступне слово єпископа-помічника глави УГКЦ Любомира Гузара на відкритті Другої сесії Патріаршого Собору).

Кожне слово Блаженнішого – на вагу золота. Не дивно, отже, що хоч минуло вже трішки часу від його переставлення до вічності, а люди не перестають про нього говорити і писати. І не тільки вірні його Церкви. Тут хочу згадати фразу Сакена Аймурзаєва (журналіст, раніше працював на російському радіо «Ехо Москви», зараз працює в Україні. Ред.), якою він закінчив інтерв’ю, яке давав на телебаченні: «…для того, щоб людина була проголошена святою, вона повинна здійснити чудо. Гузар здійснював багато чудес, коли жив».

Плід віри

Блаженніший Любомир дуже промовисто показав своїм життям, що бути справжнім християнином у цьому світі – не старомодно, не алогічно, не безглуздо. Свідченням цього є те, що до нього дослухалися, йому довіряли і старші, і молодь, і віруючі, і далекі від релігії люди. Плід його віри – це відвага робити рішучі кроки на шляху розвитку Церкви, відвага дивитися у правді на минуле, теперішнє чи майбутнє, відвага переїхати до Києва, відвага ставити далекосяжні цілі, відвага передати керівництво спільнотою, відвага служіння. У своїй вірі він не засоромив ані Христа, ані нас, не кинув тіні, не заплямував, радше навпаки – його життя стало славою Божою, і ні в кого, як на мене, нема в цьому сумніву.

брат Лука

Поділитися:

Популярні статті