Про наші часи писали вже старозавітні пророки (Ісая, Єремія, Єзекіїл, Даниїл і ін.) і їхні пророцтва стали, аж дивно, щойно в нашому столітті (після 2500 років) предметом серйозного і скрупулятного їх вивчання. Знайдено в них багато дечого, що ще досі не сповнилося і що без сумніву відноситься до наших часів. Книга Об’явлень апостола Христового, Івана, євангелиста, уся присвячена останнім дням людського роду і того періоду, що має попередити ці останні часи. Для нас, людей, що за даними Книги Об’явлень уже знайшлися у цьому прореченому періоді, ці об’явлення незвичайно жахливі і потрясаючі. І коли сучасне людство не усвідомлює собі глибинно всієї грози наших днів, то тільки тому, що Книга Об’явлень носить на собі знам’я характерних собі сімох печатей, мова цієї книги не безпосередня, а алегорична й інтерпретацій до неї стільки, що вже не знати, від чого почати і, як з цього лябіринту таємничих символів вийти.
І саме тому серед усіх пророцтв, які відносяться до нашого часу, фатімські вістування мають ту передовість і сприйнятливість для нас, що їх мова зовсім не завуальована, а навпаки, пряма, звичайна й достотно з таким безпосереднім розумінням до нас донесена, як і була тому 63 роки проклямована людям доброї волі. Понадто факти і обставини в ній подані мали б недвозначно відбутися за нашого таки часу та ще й цей час так уточнено, що вершок усього цього крутіжу подій мусів би увиразнитись у другій половині 20-го століття. Вразити і насторожити нас мусить та обставина, що більшість передвістуваного вже сповнилася, а решта здійснюється на наших уже очах. Найбільш переконливо промовляють до нас фатімські ревеляції, чи як дехто їх зве, перестороги, своєю безпосередністю та реалістичним у своїх деталях зображенням подій, яких 1917 р. ніякий людський геній, ні ясновидець передбачити не міг. Подиву гідне є те, що в загальному всі фатімські вістування покриваються з пророцтвами, які Церква прийняла у священне своє користування. Фатімські хіба зі свого боку конкретизують всі попередні передсказання і виводять їх у точно визначеному часі і просторі.
Ось чому ми взяли в основу сумаричної аналізи нашого часу якраз фатімські перестороги. Все ж таки хочеться при цій нагоді якнайвиразніше зазначити, що зовсім не важливе і аж ніяк невирішне тут те становище, яке хтось займав би до пророцтв взагалі, а до фатімських проречень зокрема. Ми послуговуємося у нашому розгляді фатімськими формуляціями ні більше, ні менше, а так, як в інших випадках ми використовували б якісь максими, золоті думки, або й цитати. І навіть з таким підходом певне є, що нас порушить до живого дивна-предивна збіжність фатімського тексту з насущною дійсністю 20-го віку, а вже просто шокує нас буквальна передача цієї нашої дотикальної дійсности, якої понад всякий сумнів ще 30 років тому назад ніхто з нас не міг би був визнати за можливу та й імовірну взагалі.
У двох попередніх розділах ми розглядали факти, що вже сповнилися, або й ще дальше розвиваються. їх можна б передати в оригінальному звучанні фатімських проречень так:
«…Коли Росія не навернеться, то російські ложні ідеї поширються по всьому світі … Прийдуть нові війни і переслідування Церкви … Світ буде перестрашений і обезвладнений терором… Сатана обсяде всі найвищі становища і буде вирішувати про хід усіх подій…»
Досі, можна б сказати, загал читачів погодиться, чи мусить погодитися з кожною йотою прореченого. Тільки згадка про сатану декого ошелешить і вправить у досаду. Річ однак, яку продовжуємо, вимагатиме в дальшому розгорненні і насвітленні вже не перелетної згадки і не якогось символічно-алегоричного слововизначення, а дійсної таки, скажімо, фізичної наявности духа тьми, заколоту і обману. Інакше бо не розжуємо тієї нашої насущної дійсности і будемо натомість цією дійсністю безцеремонно розчавлені, чи тільки отетерешені і залоскотані, як причинні. Незалежно від нашої опінії, сатана домінує у подіях, які пред’являють фатімські перестороги. Він буде перворушієм і архидіячем цього несамовитого крутіжу грядучих фактів і ситуацій. Очевидно, всі, хто визнає себе реалістом, чи раціоналістом, згори готові відкинути такі реляції, де якусь конкретну ролю мав би відограти сатана. Найсильнішим для них атутом було б: «нічим не вмотивоване» існування, а то й ще діяння сатани в світі … Залишаю цю проблему всім охочим дискутувати її. А незалежно від висліду цієї дискусії ставлю як незаперечні факти: 1) що сатана з предвіку існував і постійно існує, 2) що існування сатани підтверджує св. Письмо і навчання Церкви і 3) що цьому духові зла буде дозволена головна роля у жахливій драмі життя людськости в останньому періоді людської історії.
Власне, чи ми цього вичікували б, чи ні, зовсім незалежно від нашого погляду, уявлення, чи передрішенства, піднесено у фатімських пересторогах щось для нас у найвищій мірі неймовірне й досі навіть не до подумання. Візьмім хочби:
«Сатані вдасться пролізти аж у самі верхи Церкви … І в Римі настануть великі зміни… Церква буде затьмарена… Кардинали стануть проти кардиналів, єпископи проти єпископів… Сам сатана буде маршувати в їхніх рядах…» …
Кожний з нас хіба здає собі справу з того, що такі провіщення мали б апріорі найменші шанси бути потрактовані серйозно. Уже звичайна і зовсім спонтанна підсвідомість так вірних, як і церковного проводу, відкинула б як протилежні всякій віродостойності того роду провіщення, зокрема коли вони входять у колізію, чи врозріз із нашою вірою. Як же ж бо ми могли ставити під якийсь сумнів слова самого Господа Ісуса Христа, звернені до Петра: «Симоне! Кажу тобі, ти є Петро (скала). На тобі Я збудую мою Церкву і ворота пекельні не подолають її!»? А проте, як і безвиглядні не здавались би фатімські провіщення, вони не тільки що мали сповнитися, але й сповнилися уже йота в йоту. І дивне диво. Те, що мало б створити контроверсію, чи колізію із нашою вірою, не зачепило ні трохи нашої віри, а тільки стало надихане живущою справжністю. Ще 30 років тому, більш-менш у половині того часу, як таке проречення, що «сатані удасться пролізти аж у самі верхи Церкви» — було не до подумання. Тоді бо ще абсолютним владарем Церкви був той, кому Господь дав це торжественне запевнення. Власне кажучи, «верхи Церкви» були в усьому підпорядковані Папі і мусіли в усіх суттєвих і вирішальних для Церкви справах здаватися на остаточне і безапеляційне рішення цього владаря Церкви. Зо смертю папи Пія XII цей стан радикально і обривчасто закінчився. Ніколи досі ми не чули про таку всемогутню установу, чи радше потугу, як «Римська Курія». Вона, очевидно, існувала довго-довго перед тим. Сотні найвищих достойників Церкви були в імені папи виконавцями тих функцій, яких папа особисто не був у силі сам полагоджувати і виконувати. Без сумніву всі ці члени Курії втішались авторитетом і мали такий то, чи інший вплив на іншу ієрархію Церкви, але вони перш за все були делеговані папою для докладно визначених обов’язків. Раптом стало фактом у Церкві, що всемогутня Курія керує властиво Церквою, а не папа. Що більше папа став номінальною фіґурою, за якою фактичні потягнення робить Курія. Вона й в’яже руки самому папі. Вона стала настільки всесильна, що й вибір папи і навіть його понтифікат залежав від ласки й інтриґ Курії. Коли починалась ця радикальна переміна, то той, що найбільше заслужився для її заіснування, ставши папою, очевидно, усвідомлював собі прекрасно, що тією Курією він багато чого може провести. Тому то і добрав собі калькульовано і селективно цю Курію і міг нею проводити свою здавна засвоєну лінію (на жаль не ортодоксальну), створюючи назовні враження, що він не причасний до кроків цієї Курії… Очевидно це був ідеальний ґрунт для лукавого, який майже 2000 років вижидав такого вимріяного для себе стану речей.
Перший папа, що подав зелене світло сатані, був той, що за 15 літ свого понтифікату вможливив сатані доступ до Церкви через Курію, яку цей папа сам особисто собі ад гок дібрав. Очевидно, снування сатани проходили в Церкві дещо раніше. Факт, що ото перший раз, безпосередньо після смерти Папи Пія XII, енцикліки цього папи і його попередників раптом визиваючо знехтовано, свідчить, що щось несамовите в Церкві зайшло. Папські енцикліки уважались досі у Церкві за торжественні проклямації навчального уряду папи, які зобов’язують Церкву аж до їх офіційного відкликання, або вигаснення проблеми, трактованої енциклікою. Ніякого відкликання в цьому випадку не було. Навпаки. У повну протилежність до навчання і проклямації Папи Пія XII, що комунізм найбільша єресь нашого часу і в протилежність до тієї санкції, що всякий духовник, який визнавав би комунізм, буде суспендований і обкладений клятвою, раптом стає… до нічого не зобов’язуючим.
Понтифікальне проголошення раптом зі смертю папи втратило своє значення, якби ніколи не мало ніякої зобов’язуючої сили, або було тільки приватним поглядом папи. Сам сатана мусів бути заскочений такими для нього світлими перспективами. Дедалі мусів доглянути, що й уже нововибраний папа свідомо, чи несвідомо (яка зрештою для лукавого різниця) йде йому на руку, ставлячи за основну і найважливішу свою місію — діялоги з безбожниками і тими, яких ніяка сила неспроможна була б навернути.
У Церкві створилася атмосфера, що сама по собі запрошувала сатану. Церковні верхи поруділи зовсім від комуністичних симпатій і віянь. Заіснували вже й у верхах фракції, які, якщо б хтось ще три-чотири років раніше пропонував Церкві, то всі мусіли б такого сміливця визнати за несповна розуму. З’явились тепер зовсім отверто і ліберали і лібералізуючі, і усучаснювальники Церкви і прогресисти, і «християнські марксисти» і «нові теологи» та ще інші, а всіх їх можна було звести до спільного знаменника, який без сумніву вміщався у соціял-комуністичну доктрину. Коли й узяти до уваги ще якусь противагу до них у формі традиціоналістів і консерватистів, то цих було вже в Церкві значно менше і вони зоставались зовсім без впливу і рішального голосу в Церкві. На добавок руїни і хаосу в Церкві внедовзі, бо через три роки з приходом папи нового вже віяння (Павла VI) традиціоналістів і консерватистів зовсім приборкано. Поставлено їх перед конечність добровільно резиґнувати, або з 80 роком життя бути відсуненими від конкляви і активного справування своєї кардинальської гідности.*
Справи ішли сатані, як по маслі. Головна квартира сатани, СССР, сиґналізувала вже й новий курс супроти Римської Церкви. Як довго ще жив Папа Пій XII, слово «Ватікан» — символ прокльонів Москви —, не сходило з запінених уст більшовицьких пропагандистів. «Ватікан» являвся для Москви справжньою навіженістю. Москва аж стиналася за кожною згадкою про цей «Ватікан». З новим духом, що розбуявся по смерті папи Пія XII, раптом щось немисленне сталося. Напади на Ватикан, чи радше на Апостольську Столицю і на Церкву Христову з нічев’я обірвалися. Чи цей факт не говорить сам за себе? Навіщо ж бо ці напади? Церква і Ватикан стали вже настільки прогресивні, що вже могли без труднощів нав’язуватися безпосередні контакти з Москвою. У церковному проводі віджило знову старе вірування єзуїтів, що з приєднанням «Росії» на свій бік, можна буде навернути ввесь схід аж по те місце, де сходить сонце … І бухнуло оце спалахом, а заграви його й досі перед нашими очима. Почались уже залицяння, яким для доброзвучности надано ім’я діялогів. Дедалі вони інтензивніші, пріоритетніші за всі справи Церкви і … однобічні, бо ж зі сторони виключно Церкви при повній нерозгадності, чи взагалі Москва схильна колинебудь серйозно до них поставитися. Принаймні досі ще не почались діялоги, а був виключно нікудишній монолог. Рим поспішився зробити все, щоб довести, що готов за всяку ціну і без ніяких концесій з другої сторони на … переговори і … братання. Запросив до себе представників московської «патріярхії». Віддано їм колишній ватиканський університет і інститут «Руссікум», ніби для них і будований. Русаки з місця перейменували цей «Руссікум» на «Русскій Дом». І це переіменування зовсім на місці, бо відповідає фактичному своєму призначенню: бути закордонною головною квартирою для КДБ.
Гра зі сатаною ніколи не проходить без катастрофальних і вже не до завернення наслідків. Зразу треба було пристосуватися до свого партнера. Церква виявила в навищій мірі свою добру (властиво ж наївну) волю. А про свою прогресивність і не треба було їй переконувати свого дорогого партнера. Тепер тільки черга прийшла на всі ватиканські дикастерії вволяти волю люб’язних гостей. Конкретно ж Церква через своїх уповноважених лєґатів і емісарів, ще поки взагалі заповідалось на якісь діялоги, відписала свою найживішу частину — Українську Католицьку Церкву — московському «патріярхові» … Щоб усі ясно усвідомили собі, що цей «патріярх», підкреслити треба, що він той самий, що його особисто Сталін відгребав із майже 200-літнього небуття і висвятив своїми скверними руками в енкаведівські архиєреї.
Засліплення і запаморочення дияволом доконувало в Церкві див і, як фатімські пророцтва це окреслюють, «великих перемін». Голі факти такі. 1971 р. офіційний представник Ватикану, чи радше Апостольської Столиці, кардинал Віллебрандс, їхав до Москви на всякий випадок не як приватна особа. До того ж їхав на «патріяршу» інавгурацію Пімена (такого ж як і його попередник «патріярха»), який скликав свій «собор». Не могло бути несподіванкою ні для кого, що на першому місці буде мова про Українську Католицьку Церкву. А втім і нічого більше поза тим на цьому «соборовому» позорищі, чи зааранжованому органами КДБ мітінґу й не було. Очевидно, згідно з програмою уневажнено дві унії, Берестейську і Ужгородську, до яких московська «церква» не мала аніяковісенького відношення, не мала і жодного права забирати голос у цій справі, а тим більше уневажнювати акти тієї Церкви, на яку наклала свої розбійницькі безбожні руки.
Інсценізовано ще раз, цим разом у присутності папського лєґата, фарсу про «воз’єднання» української Церкви навіки з московською, тобто тією, що поставлена була органами КДБ. Треба по справедливості сказати, що роля Віллебрандса була дуже сутужна і жалюгідна. Що ж бо іншого залишилося йому, як гробово мовчати? Українську Католицьку Церкву відписано Москві ще довго перед тим, як Віллебрандс з’явився у Заґорську (біля Москви). Це ж була (як всім у Ватикані відомо) ціна крови, що за неї можна б було купити московські «діялоги». Факт цієї ціни крови підтвердили понад усякий сумнів документи (9 літ пізніше), писані рукою круціцкого «митрополита» Ювеналія до Апостольської Столиці, у яких він закидає Апостольському Престолові відступлення від договорених передумов … А поки це стало зовсім безсумнівне, через 16 літ затискувалося Українську Католицьку Церкву, щоб у найбільш ідеальних для неї умовинах, підсилених найвиразнішими декретами недавнього ще Вселенського Собору, не допускати до помісности цієї Церкви, а навпаки, роздробити її і скреслити її зі списка живучих. У послідовності до цього український Патріярхат не тільки трикратно зустрічався з ветом ватиканського і московського союзників, але ще й став джерелом найганебніших вилазок і потворностей організованих для цього своїх таки яничарів за срібняки ватиканських достойників.
Дещо лагідніше домовлення Ватикану з Москвою стосувалось інших католицьких Церков, що знайшлися в домені серпа і молота. Рим мусів рад, не рад вкластися у політику, яку сам собі напитав, а яка ішла щасливо тільки на карту Москви. Цілий ряд фактів свідчить про карколомну гру Апостольської Столиці зі сатаною. Не всі факти стали голосними, чи крикущими. Деякі засекречені й досі. Але трансакція з примасом Мадярщини, кардиналом Мінсенті, стала відома по всьому світі. Треба було вжити всіх можливих заходів, щоб примаса Мадярщини перемовити, щоб він опустив свій азиль в американській амбасаді Будапешту і щоб перенісся до Риму. На його місце поставлено вже такого ставленника, якого вже без жодних застережень могла прийняти Москва. При цьому ж трагедію примаса Мадярщини і мадярської Церкви так спритно зааранжовано, що цілий світ і Церква у світі прийняли ці потягнення Апостольської Столиці з найбільшим спокоєм і зовсім за нормальні.
Історія примаса Чехії, кардинала Берана була ще трагічніша. Але проводу Церкви це зовсім не спам’ятало і не спинило з дороги заблукання. Сатана перемагав … Він опанував уми всієї верхівки Церкви. Країна за країною, яка тільки знайшлася в домені впливів, чи безпосередньо у лабетах Москви, стала предметом торгів, чи переговорів щодо співжиття даних краєвих Церков із комуністичними режимами. Очевидно, за всі ці Церкви і країни договорювався з комуністичними вожаками Ватикан, не приймаючи навіть до уваги будь якого становища місцевої ієрархії. Поїздка, чи місія кардинала Кассаролі на Кубу тільки одна з ілюстрацій. Чого їхав? Хіба для того, щоб вихвалити попід небеса комуністичного вождя, Фідель Кастра. Ось що звітував кард. Кассаролі у Ватикані після свого повороту. «Кубинська Католицька Церква і її духовний провід завжди старається не створювати проблем для соціалістичного режиму, що править цим островом… Католики цього острову є респектовані за їх віру на рівні з іншими горожанами…». Правда, сказав він, на Кубі залишилося ще всього 200 священиків, але він, Кассаролі, уже переговорював з Фідель Кастром, щоб дещо ліберальніше ставився до релігії …
А чілійський кардинал, Сільва Генрікез, пішов по лінії Ватикану так далеко, що ужив усього свого і Ватикану авторитету на те, щоб встановити у Чіле владу комуністичного лідера, запеклого атеїста, Алленда.
І напевно, церковна ситуація у Польщі не стояла б ніколи так, як оце тепер вона в Польщі представляється, коли б польський провід Церкви погодився, щоб ватиканські емісари переговорювали понад голови місцевої ієрархії з варшавським комуністичним урядом у справах Польської Католицької Церкви. А вже ніякої мови не могло б бути, щоб Папою став Іван Павло ІІ.
Церква сьогодні так катастрофально загрузла у безвихідді, що тяжко вже вирішити, що краще. Чи нагромаджувати ту силу фактів, що свідчать про підрив Христової Церкви з нутра (за стараннями сатани), цих страшних фактів, яких і так ніхто не хоче пов’язувати в горевісну систему, чи радше поставити перед свідомість вірних Христової Церкви тільки ляпідарні передвіствування з Фатіми. Автор вибирає це друге: «Сатані удасться пролізти аж у самі верхи Церкви…
Церква буде затьмарена і світ буде перестрашений терором …
І в Римі настануть великі зміни …
Кардинали стануть проти кардиналів, єпископи проти єпископів. Сам сатана буде маршувати в їхніх рядах».
Невже сьогодні найдеться ще хтось такий, що маючи перед очима всі факти, що проходили в Церкві на протязі двох минулих понтифікатів, може ще в цій стадії розвою подій сказати, що сатана ще не увійшов у саму верхівку Церкви?!
Закінчення в наступному числі
* Щоб не здавалося декому, що ці канонічні нововведення якоюсь мірою виправдані, то хай приймуть ці виправдувачі до відома, що як правило кардинальський вік судився досі в середньому 85 років, а 90-літні кардинали, що активно служили Церкві і виконували свій уряд, то радше була норма, а не виняток.
