(Закінчення)
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Тріюмф сатани слідний у наш час по всьому світі включно з Церквою. Цей тріюмф не був би ніколи жодним тріюмфом, якщо б сатана не добрався до Церкви. Уся ж бо його ціль змагатися проти Бога й усього, що Боже. І на нічому іншому не могло сатані так сильно залежати, як на підриві Церкви, Божої установи. Як довго бо, Церква була б вільна від впливів сатанічної сили, ніхто й не міг би й помітити її наявности серед нас, ба, навіть не був би й свідомий існування сатани взагалі. Та й успіхи його не були б тоді ніякими успіхами, а хіба тільки танталевими зусиллями без ніякого висліду. А що проліз цей нечистий у Церкву, то ніщо цього так наочно і так неомильно не розкриває, як багатострадна історія Української Католицької Церкви нашого таки століття. Ця ж бо Українська Церква мала стати незбагненими вироками Божого Провидіння за єдиний сиґнал наявности цієї демонічної сили, діяння її у світі і в Церкві. Одночасно теж ця Українська Католицька Церква, бувши першою і вирішною жертвою сатанічного шалу, отвирала цілому світові і в тому числі й Церкві очі на винятковий час панування сатани.
Ні на одному народі світу і на ніякій іншій Церкві не спідні ще й по сьогоднішню хвилю так достотно диявольські затії, як на українському народі і на його Церкві. А тому, що ніде інде, а тільки в українців народ і Бог (чи Церква) щось одне і нерозривне та й ці дві сутності невід’ємно переплетені з собою, тому й найболючіше, найнаглядніше і найдовше доводиться українцям відчувати отой генеральний і, можливо, вже й останній штурм сатани.
Якщо йдеться про український народ, то Бог упродовж усієї історії України заправляв цей народ до цього вирішного часу. Народи народжувалися, проявляли себе в історії і… зникали з фону цієї історії, або вироджувалися і топилися в інших народах, чи хочби засклеплювалися у незначних своїх рештках без ніякої значущости серед світу. І це ставалось у дуже багатьох випадках на протязі того самого часу, у якому доводилось формувати себе українцям у народ, розвивати своє життя і виживати свої найчорніші лихоліття. Історія українського народу назагал така, що цей народ мусів би вже давно зникнути з лиця землі. Обставини вижиття для цього народу були далеко жорстокіші і безвиглядніші за всі інші народи. Але Бог подавав цьому народові постійно силу вижити найнеімовірніші безвихіддя і Бог видимо й досі піддержує цей народ. Бог піддержував і зберігав цей народ недвозначно для вищої якоїсь цілі. Це особливо наглядне і понад усякий сумнів відчувальне на голгофському шляху Української Католицької Церкви.
Історія цієї Церкви, зокрема від XV віку — це одне безперервне гоніння. Гоніння не менше за те, що мало місце за перших християнських часів. Вдержатись цій Церкві на протязі понад 400 років у таких умовинах, це чудо понад всі чуда. А в парі з тим ще й видати з себе стільки то незлічених святих, мучеників, ісповідників і праведних,боговідданих душ—посеред постійних рік крови і гір святих праведних трупів» — то чи це не наочний доказ того, що Бог покликав цю Церкву до виняткової ролі у найбільш винятковий з усіх досі час? Зокрема в останніх 40-50 літ Бог хоче вияскравити перед очима всього світу один з найбільш знаменних фактів. Коли 400-літні гоніння Української Церкви не вінчалися досі якоюсь іншою перемогою, як тільки безустанною хвалою Бога і гордощами всієї Церкви Господньої, то цим разом Бог вибрав цю Церкву як ту єдину, що має вирішити про окаяний той курс,на який ступила останніми десятиліттями Церква, Христова Церква. А в особливий спосіб, чи цей курс має закінчитись перемогою сатани, а чи може стати за прозріння для тих, що з Божої Волі керують Його Церквою.
Для того, щоб зрозуміти таке поставлення справи, зосередімо себе на Українській Церкві останніх 40 років. Не може бути найменшого сумніву в тому, що серед загального хаосу, який нанесла друга світова війна, цілий світ, включаючи Церкву, став по стороні і в обороні СССР, отже сатани. Папа Пій XII був хіба той єдиний і був тим останнім голосом, що намагався спинити блискавичний похід сатани. З його смертю шанси сатани зросли непомірно. Церква, тобто її найвищий провід, задеклярувала себе за всяку ціну на співжиття не тільки з СССР, але й з тим загальним духом світу, який віяв із царства сатани. І, власне, диво! Українська Католицька Церква стала у цих наближеннях каменем спотикання, а чи не єдиною передумовою цих несамовитих єднань і дружби Божого зі сатанічним. По людському це дається увиразнити так з боку сатани, як і з боку Церкви. Сатана на ніщо більше не міг так пориватися, як на Українську Католицьку Церкву. Вона бо була найбільш випробовувана цілими століттями і була заправлена всією своєю історією, щоб стати найважливішим авангардом Христової Церкви. Що ж, отже, більше могло бути на увазі сатани, як Українська Церква? І він не міг заспокоїтися, аж доки і сліду не залишиться з цієї Церкви. Перше його досягнення виявилось у збуренні українського католицького бастіону, що з ласки і сприяння усього світу знайшовся у самих межах сатанічного володіння. Це, очевидно, не сталося шляхом дипломатичних штучок. Найжорстокіші насилля, катування, розстріли, арешти і сибірські каторги багато тисяч вірних Христові душ супроводили тоді ліквідацію Української Церкви і супроводять далі аж по сьогоднішній день.
З другого боку Церква не могла на нікого так упевнено покладатися, як на абсолютну льояльність і вірність аж до геройства Української Церкви Христовій Церкві. Цілі віки і сотні прецеденсів говорили про те.
А все ж ніхто з майбутніх поколінь не повірить, яка була реакція зі сторони Церкви. Один пастирський лист із ледь-ледь відчутним натяком на те, що скоїлося на українських землях і зазив… до молитов за «терплячу Церкву», чи докладніше: — мовчазну… Тридцять літ пізніше вже й цього не було. Церква прийняла мовчки ліквідацію Української Католицької Церкви. Навіть віртуально погодилась на цю ліквідацію! їй треба було доконче запевнення на … «діялоги», що мали вможливити співжиття Церкви з Росією … Не сміємо забувати, що провід Церкви, чи Апостольська Столиця, розглядала нас, українців, як інтегральну частину Росії уже від віків. Факт, що понад 5 мільйонів українців-католиків віками зазнавали від москалів переслідувань як нація і Церква, не доходив ніяк до Апостольської Столиці. Україна була завжди в очах Риму невід’ємна частина Росії. Для цього був націлений ганебної слави висказ всемогучого колись кардинала Тіссерана про «велікую» і «малую» Росію, того кардинала, що повинен би принаймні елементарне знати про ту Церкву, яку тримав на свому посторонку через майже 50 літ. Для Риму було тільки по дорозі тримати з Росією. Тільки з цією потужною Росією можна б було чогось путнього договоритися. Якась там, «відлучена від своєї прадідної Церкви», Церква, нехай вона і страждуща, і мученицька, і геройська, хіба на те тільки існує, що створює Церкві проблеми …
Отож, суб’єктивно беручи справу, тобто з боку Риму, яка взагалі може бути кривда цій Церкві? Коли прийде колись до порозуміння двох Церков, римської і російської, а можливо й до об’єднання, чи воз’єднання їх, то всі ці нещасні непорозуміння, ну, скажімо перед Богом, «драматичні» переходи, обернуться у тріюмф Церкви… (блаженні вірующії…). Позабули вже давно всемогутні верхи Церкви найважливішу з Божих скрижалей заповідь: Не взивай Імені Господнього надармо …
У процесі цих несамовито задуманих «діалогів» виявилося, що перше, ніж мали б початися взагалі якісь діялоги, то «Українская Католіческая Церква» (У російській термінології «уніятская»), не сміє ніде існувати. Які ж бо можуть бути переговори, коли російську «церкву» ділиться і роздирається надвоє?… Рим, рад — не рад, мусів бути консеквентний … до зумасшедшего свого пляну, чи «побожного» свого маріння …
На своє нещастя Апостольська Столиця не взяла до уваги, що такого пляну не сила перевести секретним договорюваннями, чи паперовими «актами». Не сила й драконськими затисками заставити тих українців, що вже не одне пекло пережили, слухняно і мовчазно схилити свої голови у такій справі перед всесильним Римом. Догадувались уже цим разом і ці всесильні, що їм самим не повезе. Отож пустилися взятись за так би сказати, легітимні засоби. Найкраще і найуспішніше переведуть вони цю справу таки через єпископів тієї незборної Церкви …
Коли історія цієї фази снувань Риму довкруги Української Католицької Церкви ще кого не переконує у тому, що тут йдеться не так про політику у добрій вірі, отже про ту людську слабість, яка хотіла б розв’язувати Божі справи хитрощами, а про зовсім отверті діялоги Церкви зі сатаною, то ми мусимо вияскравити цю саме історію аж до сліпучого ефекту. Послуговуємося твердими, усім знаними і ніким досі не запереченими фактами.
Коли за стараннями Апостольської Столиці (добродушного Папи Івана XXIII) удалося Римові вирвати Голову Української Католицької Церкви, тоді ще Києво-Галицького Митрополита, Кир Йосифа Сліпого з досмертної каторги на Сибірі і привезти його з тріюмфом до Риму, то одночасно зобов’язано його, застереженою в цій трансакції, клявзулею. Блаженніший Отець Йосиф не смів ні словечка сказати про совєтський режим, чи хочби щось говорити про живу дійсність у цьому сатанічному союзі. Питання, що кричить на ввесь світ, це: в ім’я чого це мало б статися??? Навіщо взагалі такі обумовлення цього «визволення»? Коли б Блаженніший Отець просив-благав Апостольський Престіл визволити його, можливо таке обумовлення було б якось зрозуміле. Коли б задумував покидати своїх вірних напризволяще в їх чорній годині і рятувати себе, що і так був ізольований від своїх вірних, можливо також, не обійшлось би без кондицій. Але було якраз навпаки! Привезений із далекої каторги до Москви український Первоієрарх, довго відмовлявся і не хотів їхати до Риму. Тільки виразний наказ Папи заставив Блаженнішого покінчити з каторгою. Зате ж це «визволення» було незвичайно зручне для ватиканської політики. Стан бо здоров’я українського Первоієрарха не віщував йому більше, як два-три роки його життя. Але добрий жест зі сторони Апостольської Столиці напевно приймуть мякосердні українці за найбільше своє щастя … Зі скорою смертю Мученика за Церкву, були б розв’язані руки ватиканських політиків … Але сталося, як зовсім не бажалося. Блаженніший Отець Йосиф за Божою ласкою і без найменшого сумніву за волею Божого Провидіння ожив наперекір усім рахункам. Бог, який послав цього Мужа у вільний світ, дав йому таких сил, що й молода, багатонадійна людина у розквіті усіх своїх сил і таланів не могла б ніколи їх виявити. Зі своєї сторони Блаженніший Отець Йосиф додержував цієї, вимушеної на ньому, обітниці не без постійного кривавлення його серця. З другої ж сторони він і не був у силі скрити цього, що це його «визволення» — це не визволення, що мало б виключне відношення до його особи тільки. Він почував, і то за виразним голосом Бога почував, що він, як Голова усієї Української Католицької Церкви, повинен і мусить себе виявити цим винятковим Головою для воістину виняткового нашого часу і він мусить рятувати ту свою Церкву, яку приречено на певну смерть.
Уже на першій офіційній зустрічі з ієрархією усієї Христової Церкви підчас другої сесії Другого Ватиканського Собору Блаженніший Отець Йосиф перед 2400 зібраними Отцями Собору у базиліці св. Петра заявив, що це перший раз за свою історію Українська Католицька Церква участвує в усій своїй сучасній повноті на цьому Вселенському Соборі. Багатохвилинні оплески і повстання з місць усього священного збору стверджували тим самим, що Українська Католицька Церква, де б вона і не знайшлася у світі, є одна і неподільна. І вона тільки тоді є собою, коли вона очолена правним своїм Головою. А щоб не зайшли в цій матерії якісь леґалістичні софістикації і маніпуляції, Блаженніший Отець Ісповідник випередив можливість їх і проречисто поставив вимогу: щоб КИЄВО-ГАЛИЦЬКУ МИТРОПОЛІЮ ПІДНЕСТИ ДО ГІДНОСТИ ПАТРІЯРХАТУ.
Іронія сучасної нашої доби, а чи виразні диявольські кіхті проглядають з цього історичного і найбільш торжественного моменту. Наша бо Церква і без формального Патріярхату втішалася статусом рівнопатріяршої Церкви. На жаль тільки теоретично, бо в дійсності Східня Конґреґація узурпувала собі цю Церкву від довшого вже часу і вона була паном життя і смерти цієї Церкви. Власне, цей іменно торжественний, наскрізь виправданий і життя запевнюючий Українській Церкві, внесок мав стати за сигнал довгого і систематичного ланцюга подій, які свідчать по сьогоднішній день про акції сатани руками римської адміністрації. Ніщо ж бо інше не стало причиною нескінченного ряду шикан, драконських заборон, всякого рода обструкцій, репресій, злослов’я, а то й блюзнірств, гидкого кривлення душею, обману, несусвітньої брехні і безлічі провокацій (інтенціонально плянованих), а виключно одна однісенька справа: справа нам завжди законно належного патріярхату!!!
Ніхто з вижильців страшної нашої доби не йме віри, що домагатися свого права стане в Божій Установі за первопричину такого просто до не подумання стану в Христовій Церкві. Ніхто не повірить, що для цього, щоб за всяку ціну вдержати «статус кво» і всевладність в Українській Церкві Східньої Конґреґації (яка була найзавзятішим промотором «діялогів» з Москвою), треба було аж такої здетермінованости не то що «унешкідливити» Голову цієї Церкви, але й покінчити з таким відважним раз на завжди.
Ця підтеза вимагає деяких уточнень. Ішлося зразу про певну дипломатичну гру, до речі, — зовсім неспівмірну з Божою Установою. Бож де як де, а від Божої Установи треба радше вичікувати ясного і рішучуго «так», або й «ні», а не вихилясів, крутійства, а то й інтриґ і витівок, негідних Церкви.
18-літня Голгофта Української Католицької Церкви почалася з питання: хто властиво очолює Українську Католицьку Церкву? Хто її начальний адміністратор і найвища влада? — Питання настільки дивовижне, що через нещасливі обставини в минулому, вже прогулому, і таки певне занедбання української ієрархії, владу над Українською Католицькою Церквою узурпувала собі Східня Конґреґація (до речі, ця узурпація не була ніяким формальним актом підперта). Задавнення цієї узурпації могло єдино бути якимсь атутом. Але й цей козир випадав з рук у консеквенції до виразних декретів Другого Ватиканського Собору і до чудом з’явленого на Соборі Голови Української Католицької Церкви. Це все однак не перешкодило Східній Конґреґації, за якою ще стояла ґіґантична машина Ватикану, провадити далі свої тверді пляни щодо ватикансько-московських порозумінь. Коли б ще ці політичні махінації проводились у тайні і засекреченні, то не скоро вони б набрали тих вимірів, як насправді їх вони набрали. Але, як у кожній конспіративній роботі, так і тут мусіло таки колись виявитися, про що властиво йдеться. Темпо мусіло бути приспішене, а то грозило повним провалом того, що не роками, а від століть паморочило голови церковним достойникам. Найнезручніша обставина була та, що Блаженніший Отець Йосиф був саме тоді у зеніті всесвітньої своєї слави, шаноби й авторитету. Був уже Кардиналом Римської Церкви, а титул його Верховний Архиєпископ був закономірно вже інтерпретований, як рівнопатріярший. Отож ставити отверто своє чоло Конґреґації, чи Курії, було б хіба шаленством. Що ж отже, залишалося? Ті, які обкручували Українську Католицьку Церкву своїми ж руками і ті, які вибирали для неї своїх ставлеників, хіба не надармо трудились … І не завелись. Очевидно, так, очевидно для цього таки найкраще підходили власні єпископи цього ж таки Верховного Архиєпископа…. Якщо це не свідчить ще про явну дію сатани в Церкві, то як же окреслити ці і послідовні до них дії церковної верхівки? При цьому ще вся первезна ревнивість завербованих до цієї акції українських єпископів, як кооператорів потужної ватиканської машини, аж кричить про наявність сатани в Церкві і про сатанічність прислут українських вислужників.
Тяжко повірити, щоб колинебудь досі церковний провід ужив, чи хочби подумав про такий засіб. Це понад всякий сумнів диявольський засіб. У чому він? — Живцем роздерти найбільш загартовану зі всіх Церкву, Церкву у наш апокаліптичний час, найбільш може живущу, а її єпископів запрягти до нищення того авторитету, якого сам сатана не в силі був знищити!
Перейдімо хочби найзагальніше всі етапи цієї сатанічної офензиви за час останніх 18 літ по сьогоднішній день. Зразу треба було все ще сякого-такого маскування. У дальшому розгорненні бойової акції конечним було виявити якесь категоричне ставлення до Голови тієї Церкви, який твердо поставив, що його Церква одна й неподільна і такою мусить залишитися по всі віки.
У міжчасі, коли ще висувалося всякі нічим необгрунтовані концепції, утопійні теорії і на лукавстві базовані теорійки, Блаженніший Отець Йосиф успів уже зробити все, про що могла тільки мріяти якась велика ідеальна душа, щоб піднести ту Церкву, яку прирекла ватиканська машина на повну загладу. Блаженніший набудував вікопомних уже монументів, придбав своїй Церкві всіх можливих засобів квітучо і боговгодно розвинути своє життя … А треба постійно мати на увазі і перед своїми очима, що кожний його крок був систематично підриваний, бльокований і саботований якраз зі сторони тих, від кого найменше можна було цього вичікувати. Понадто ж, як і не підходило для цього вкрай зруйноване здоров’я Блаженнішого, то Блаженніший Отець Йосиф піднявся всесвітніх архипастирських подорожей. Відбув їх чотирма наворотами. Чотири всесвітні подорожі до своїх вірних! Ніхто не повірить, що миряни мусіли за кожним разом умовляти, а то й погрожувати своїм єпископам-владикам і примушувати їх… «запросити» улюбленого вірними Архипастиря до дієцезій своїх єпископів … коли ж ці архипастирські всесвітні візитації своїх вірних закінчилися, тоді щойно почалися істинно сатанічні шабаші проти Блаженнішого. Організували їх ніхто інший, а «наші» єпископи. Найординарніші пасквілі, низькопробні памфлети у вулично-порнографічному стилі, такого ж духа проповіді з Божих місць, або ж писання «побожного» «Світла», «Голосу Христа Человіколюбця», «Церковні Вісті» чікагської «Зорі» і ще інших церковних часописів і журналів під безпосередньою юрисдикцією «наших» єпископів — посипались як з рогу обильности. Цих документів ганьби вже не можливо знищити, бо вони масово циркулювали і багато хто їх для документації зберігає. Можливо завернути з дороги беззаконня, можливо покаятися і дати якісь докази поправи, але не можливо цієї ганьби вже відкликати, або тієї страшної плями вигубити. Що ж до змісту цієї окаянної «творчости», то він препотворний.
Воістину, кращої характеристики не можна всім цім виступам і продукціям дати, як це дослівно передвіствували фатімські провіщення: «Єпископи стануть проти єпископів … Сам сатана буде маршувати в їхніх рядах!»
Нота бене! Зовсім певно до ніодної у світі Церкви не знайшли ці страшні провістування навіть у наших апокаліптичних часах свого примінення і повного здійснення, а якраз в Українській Церкві … за благословенням Ватикану. Щоб хтось, борони Боже, не подумав, що це випадок тих біснуватих, про яких читається в євангеліях, і що радше треба над ними уболівати, як документувати їх витівки, то тут треба сказати, що це ставалось так масово і так часто, що такі потворності мали ще й марку ортодоксальности. Ті, які поборювали свою Церкву і головним чином свого Патріярха, були відзначувані орденами заслуги і повищеннями в церковних достоїнствах. Понадто всі вони придумали собі навіть канонічні рації своєї поведінки: «Для нас — найвищий закон: Папа. Його воля понад усе! «Митрополит» Сліпий хоче патріярхату. Папа не дає. Ми стоїмо за Папою»…
Для майбутнього історика, якщо ще такий виживе ці наші апокаліптичні часи, буде зовсім незрозуміло, чому такі орґії у парі з такою заявою? Для нас, живущих ще, це може стати ясно тільки тоді, коли всі ці т. зв. рації приймемо за звичайне замилювання очей, а на першому місці поставимо явно задекляроване і безпощадне нищення того, що не вкладається у церковно-сатанічні діялоги. Треба ж мати перед очима, що ніодин декрет II Ватиканського Собору не перейшов ще досі повністю у життя Церкви, за винятком хіба тих кількох, що послужили радше розірвати Церкву … А й ті, що їх переведено у життя Церкви, вільно стосуються до всіх Церков за винятком Української Католицької Церкви. Навіть ті Церкви, які традиційно не втішалися досі статусом помісности, як всі римокатолицькі Церкви, сьогодні цю помісність практикують. Але, борони Боже, щоб Церква, яка канонічно уже 1000 літ була помісною, мала цю свою помісність. Їй викопано вже могилу … І хреста вже на ній поставлено. Навіть і напис уже поставлено: «Тут спочиває …» Тільки ж залишено ще місце на дату… Східня Конгрегація подбала про всі детайлі. Вона вже від ряду літ узурпувала собі право підбирати відповідних для своїх цілей кандидатів на єпископів і митрополитів Української Католицької Церкви. Кандидатів скрупулятно скрінінґується, а у 100% мають кваліфікації ті, що вороже наставлені проти Голови УКЦеркви, Патріярха Йосифа, і ті, що не визнають помісности цієї Церкви. І, коли такий вибранець знає уже 3-4 місяці наперед, що він буде єпископом Української Церкви, то Голова тієї Церкви довідується про таку номінацію ніби то його таки владики на передодні вже повністю підготовленої інсталяції, якої вже не можливо завернути. Починаючи тільки з року «визволення» Блаженнішого Патріярха Йосифа, у таких умовинах і в такий спосіб були поставлені єпископ: Марусин, Химій, Кривий, Стах, Лостен, а недавно й митрополит Любачівський.
* * *
Коли б ми хотіли бути сьогодні строгими, раціоналістичними прагматистами і намагалися шукати логічного процесу і виводів із фактів, що нас застукують зо всіх сторін кожного майже дня, а особливо розуміння того всього, що твориться сьогодні в Церкві, то даремні були б всі наші зусилля. Ми мусіли б визнати себе безрадними, а наші людські міркування мусіли б розгубитися десь у темряві. Ч.
Найболючіший і найбільш неймовірний є той факт, що це все мусіло постигнути та ще й сконцентруватися якраз довкруги тієї Церкви, що завжди досі зі своїх найжорстокіших випробувань виходила тільки з хвалою, або й зі сяйвом мученицького геройства. Раптом щось скоїлось із цією Церквою. Уже її представники, ті саме, що радше повинні б покласти за неї своє життя, спекулюють на ній і навіть її коштом піддержують діялоги зі сатаною.
* * *
Ось факти, що недвозначно стверджують, що провіщуване перед віками царство сатани, чи антихриста вже перед нами. Факти, накреслені в цьому ескізі, очевидно, далеко не всі. Але автор був би навіть щасливий, коли б хтось зміг бодай ці факти, які він підносить, раціонально заперечити, чи хочби проінтерпретувати їх, як такі, що, нехай вони і вкрай ненормальні, то все ще не говорять, що зерова хвилина загальнолюдської катастрофи вже таки ось-ось перед нами.
Покищо автор, розглядаючи всі ці апокаліптичні факти, керується вірою, що як довго у Церкві Христовій є такі Петрові наслідники, як Папа Іван Павло II, то «врата адові» не подолають тієї Церкви, що її для нашого спасіння здвиг сам Ісус Христос.
Те, що мусіло сповнитися, сповнюється. Те, що ще перед нами, теж неминуче?: Але слово Господнє для нас твердь і сила. Воно мусить і бути для нас — ДОРОГА, ПРАВДА І ЖИТТЯ.
Кінець
