Про те, що існує закорінене почуття особистої та народньої меншевартости між нашими людьми, цього не треба доказувати. Але куди грізнішим є явище, як виявляється, у почутті обрядової меншевартости. Воно куди гірше і навіть несприйнятливе, бо в’яжеться з релігією. Христос навчав мати належну відвагу визнавати своє «вірую», кажучи: «Хто мене соромитиметься перед людьми, того я (Христос) посоромлю перед Отцем небесним». А св. Павло каже, що «коли б я хотів людям сподобатись, то я не міг би бути Божим слугою!» Незалежно від вищесказаного таки існує обрядова меншевартість, і деякі особи мають відвагу її обороняти і поширювати серед інших.
- В ухвалах Вселенського Собору Ватиканського II в декреті про Східні Церкви читаємо: «обряди як Сходу, так і Заходу втішаються однаковою гідністю так, що одна Церква не перевищує другої з причини обряду, та вживають вони тих самих прав і мають ті самі обов’язки, навіть такі, що відносяться до проповіді євангелії по цілім світі, під кермою Вселенського Архиєрея». (ч. 3). Тут сказано, що панує повна рівноправність між обрядами. Можливо, але на практиці між нами панує те почуття, що, мовляв, українська Церква не може мати повної помісности, патріярхату, бо не має території… А чому латинська Церква не в’яжеться жодною територією і навіть на теренах східніх Церков, як це є в Україні та суміжних країнах, має повноправність і їй тієї повноправности ніхто не обмежує і не оспорює. Коли рівність, то усім. Незалежно від цього, що латинський обряд є дальше «суперрітус», а наш залишається, як во время оно, «субрітус».
Зрештою, годі твердити, що наш обряд не має території. Ми існуємо як обряд, не висимо у повітрі, але ходимо по землі Божій, хоч не на своїй батьківщині. Як таке може говорити українець-католик і так собі самому відбирати право чи від нього відмовлятися, коли рівноправність схвалив Вселенський Собор?
Про те, що інші нам про це говорять — це їх справа. На жаль, вони ще не осучаснились і не перестали думати категоріями часів, коли то просто за німецькою політикою розв’язувався і касувався кирило-методіївський обряд…
- Читаємо у декреті про східні Церкви: «Отже треба подбати всюди в цілому світі про збереження та зріст усіх помісних церков»… Гарно й ясно сказано про збереження помісних Церков. Збереження — це значить зберегти обряд таким, яким він був, не робити з нього якогось гібрида. Чи можуть дозволити собі українці-католики на творення усяких нових обрядів як: тексаський, бокахуніорський чи й гонолюльський з мовою країни в найінтимнішій справі, у справі релігії — Богопочитання? Який же це ріст? Адже це кастрація і калічення самих себе.
Закони цілости мають відзеркалюватись в частинах. Так каже розум і здорова логіка. Коли ж Церква із самого Христового хотіння має бути одна і неподільна, то й частини Церкви — обряди мають до тої єдности в собі та неподільности змагати, а не тріскати і дробитись, як розбитий горщик. А ось о. В. Поспішіл та інші радять нам пристосуватись до довкілля. В ім’я чого, про яке збереження ідеться? Адже кожен сам собі пан на загороді?..
У четвертій точці декрету говориться про зріст. А треба рости для завершення. Найвища форма обряду та його повнота-особистість — це Патріярхат. І чого ж тоді так проти нього бунтуватись і воювати та ще й покликатись на якісь закони.
Проти закону здорового росту і то, наказаного самим декретом собору, нема апеляції і нема опозиції. Скільки говорилося і ще говориться в пособорових часах про дозрілість, але чи годиться нас тримати в недозрілості, і чи це є згідне з духом собору?! Тільки дітлахи будуть старатися завернути сонце чи й прагнути, щоб ріка плила догори проти течії!
- Якщо є рівноправність, то як можна ділити на східніх у патріярхаті та поза патріярхатом ? Чи ділиться латинська Церква на католиків в Церкві та поза нею?! Дев’ята точка декрету говорить, що кожен патріярх очолює свій обряд, як батько і глава. Коли у нього відбирається певне число вірних — дітей і робиться їх попросту сиротами, то як це можна розуміти? Як можна мати дві мірки для того самого явища?
Мовляв, тато не помер, але ми сироти. Тато живе, але ми не маємо права до нього вповні належати. Він не має права навіть прибути до нас в гості. Дивна та неймовірна дійсність, яка викликає обурення! Парадоксальний факт, коли панує голова, але члени до неї не належать. То хіба самостійно існуватимуть нога чи рука або й вухо?! Здоровий розум тут не може розібратись і оправдати таке нерозважне ставлення справи.
Або ще справа вищого архиєпископа. Має верховний архиєпископ патріярхо-рівні права (декрет ч. 10 з 21 листопада 1964 року). Та воно якось дивно, що обряди з кількадесятьма тисячами вірних чи й кількома сотками мають свої патріярхати, а найчисленніший обряд чи один з найчисленніших цього не сміє мати?!
Правда, що тут політичні обставини «радять» зачекати чи й сидіти тихо. Христос не послухав своїх навіть найближчих, що йому радили йти в Єрусалим показатися світові. Він також зганив св. Петра, що думав по-людському, а не по-Божому.
Коли справу беремо по-Божому та дивимось на добро цілої Церкви та її частин, обрядів, то тут не повинні мати вияву ніякі зовнішні позацерковні чинники. Власне, об’єднання даного обряду під видимим головою з повною гідністю усуває всякі політичні спекуляції та надає й обрядові вселенськости. А брак голови неминуче принесе і вже приносить дроблення і вироджування обряду. Карловатіє обряд саме через те, що нема належної голови. Вищий архиєпископ — це щось переходове, не дозріле, не остаточне, не завершене.
Кажуть, правда, що українці намагаються мати Патріярхат з політичних причин. Смішні одні й другі. Обряд не є шапкою-невидимкою, що от зараз і принесе самостійність і соборність. За неї треба боротись і змагатись, і тут Церква ні при чому.
Єдине, що може дати об’єднана Помісна Церква — це моральну силу більше про цю самостійність змагатись. Тоді будемо мати святих людей, а їх треба і до осягнення самостійности. Брак самостійности нищить не лише нарід матеріяльно, але насамперед морально і, хто хоче помісности, щоб скріпити нарід і край та державу морально, той добре думає і доброго хоче.
Інші ж, що керуються із справжньою любов’ю до ближніх, то повинні нам бажати помісности й повного розвитку. Та тільки наші вороги, хоч ніби католики, які собі уявляють, що вони передові, то не мають найголовнішого — не мають християнської любови до нас, малих і поневолених братів своїх.
Повна помісність нашого обряду цілком не пошкодить вселенській Церкві, а навпаки, її помітно й могутньо скріпить, а роздроблення і макіявельство не лише ослаблює обряд, а й цілу вселенську Церкву!
