Погляд християнської Церкви на авангардне мистецтво (живопис, архітектура, скульптура та ін.)

Тема є настільки широка, що хотівши її освітити, треба поставити собі за мету написати об’ємну монографію. В короткій статті можна подати дуже узагальнюючу картину цієї цікавої і важливої теми.

Християнська релігія (і не тільки релігія) мала і має дуже великий, а може й вирішальний вплив на формування характеру і способу життя, звичаєвого права та законодавства як окремої людини, так і цілих народів.

Можна без перебільшення сказати, що на протязі віків, властиво, релігія (в нашому випадку — християнська) виробляла світогляд, формувала естетичні уподобання людей і завжди, посередньо чи безпосередньо, була стимулюючим фактором у пошуках все нових форм мистецького самовираження мистців у сакральному мистецтві. Всі великі історичні стилі, включно з їх льокальними національними відмінами, представлені в цілому християнському світі прекрасними взірцями сакрального куншту в архітектурі, малярстві, скульптурі, музиці тощо. Це є свідченням того, що християнська релігія була основним замовником і пропаґатором всього, що було на той час і ту епоху нове і прогресивне.

Отже, загально беручи, саме релігія піддержувала і утверджувала все нове, авангардне і на свій час передове. Звичайно, що могли бути, і напевно бували, окремі винятки з цього правила. Комуністичні режими, де б вони не існували, завжди намагалися втовкмачити людям, що, мовляв, християнська релігія, а особливо її католицька вітка, завжди була і є найбільш консервативною, ба навіть обскурантною і, як така, гальмувала всякий прогрес. Ну, а мистецький — то і поготів.

Більшовицька система поставила в ранг державної політики антипропаґанду всього, що мало релігійний, а головно християнський характер. У зв’язку з тим витворився стереотипний погляд (головно в молодших верствах суспільства) на релігію, як на темне мракобісся, що є ворогом усякого поступу. Заради справедливости треба би сказати, що певний консерватизм був і є властивий східній вітці християнства — православію. Але це пояснюється історичними обставинами. Втративши внаслідок відомого розколу 1054 року живі зв’язки з більш прагматичним і рухливим християнським Заходом, східня вітка християнства уже з чисто політичних принципів завзято боронилася перед новими богословськими, а вслід за тим і мистецькими здобутками та ідеями, що приходили з Заходу. Наостаток, завоювання турками Константинополя 1453 року остаточно позбавило православний світ свого духовного центра і генератора свіжих ідей і нових мистецьких форм, якими вже тоді жила Европа (романський стиль, готика, ренесанс і т.д.). Спадкоємець константинопольського цезаропапізму — російське казьонне православіє повністю успадкувало консервативну або навіть ворожу поставу супроти всяких нових течій, що приходили з «гнилого Запада» в мистецтво.

Натомість християнство на Україні, якщо тільки воно мало свободу вибору, завжди орієнтувалося на західні, так би сказати, «модні» мистецькі течії та моделі. Це простежується на протязі цілої історії нашої культури, незалежно від віросповідної приналежности її творців. Доба барокко закріплена на наших землях прекрасними ансамблями як на Сході України (т. зв. козацьке барокко), так і на Заході, зокрема у Львові. Зрештою, ця традиція не переривається й до наших часів. Свідченням цього могли би послужити численні церкви і цілі прицерковні архітектурні комплекси, що їх українці побудували в містах свого поселення на всіх континентах, не відступаючи при цьому ні на крок від модних на час будови авангардних форм, матеріялів та конструкцій, з оформленням інтер’єрів включно. Про європейський неукраїнський Захід тут, очевидно, говорити не приходиться. Досить поїхати до Польщі і оглянути ззовні і внутрі супермодерні костели, що побудовані в останні 10-15 років. Розуміється, що замовником у кожному окремому випадку виступала Церква. Але проектант і виконавець робіт розв’язували поставлену задачу згідно з існуючими аванґардовими концепціями та своїм творчим уподобанням. Вони — ці новозбудовані святині — ще й нині дивують нас сміливістю думки архітекторів. Не інакше в цілій Західній Европі; про заокеанські країни немає хіба потреби говорити.

На підставі сказаного доходимо до такого висновку. Всяка релігія, а головно християнська, на протязі довговікової історії була, є і напевно буде не тільки толерантною до всякого поступу, що завжди є авангардним, бо випереджує загально прийняті і загально зрозумілі ідеї, ідеали, форми і інше, але при умові, що вони не виходять поза межі здорового мислення і не несуть на собі печаті якогось звиродніння. Були, правда, в історії європейського християнства і часи інквізиції. Але вони мали радше теологічний, а не естетичний характер. Толеруючи і використовуючи для свого власного добра всякі нові, авангардні ідеї, Церква керується переконанням, що все нове — здорове і пожиточне, є витвором людського духа, що його колись віддихнув Творець в праотця людского роду — Адама. А всякий творчий процес є містичним актом, що інспірований Духом Святим. Варто принагідно відзначити, що великі митрополити Української Греко-католицької Церкви були великими знавцями і цінителями модерного сакрального мистецтва. Загальновідомим є факт, що творче життя і контакти з європейськими осередками авангардизму (головно з Парижем) наших молодих мистців та їх дуже динамічної організації АНУМ (Асоціяція Незалежних Українських Мистців), які численними виставками і публікаціями пропагували в Західній Україні здобутки тогочасного авангардного мистецтва, були б неможливими без заохоти і матеріяльної підтримки великого мецената — Слуги Божого митр. Андрея. В цьому пляні його помічником і беззастережним послідовником був тодішній ректор Духовної Академії у Львові о. проф. Йосиф Сліпий.

Для прикладу можна навести їх висказування про мистецтво. І так в Декреті «Іконографія» Правил Архиепархіяльного Собору 1941 року, якого автором був митрополит Андрей, говориться: «… Мистець… находить премногі форми малярської творчости, в яких проявляється не тільки мистецька краса, але й та неначе бездонна глибінь, що є першою і найважнішою прикметою мистецького архітвору». А Кардинал Йосиф Сліпий у статті «Будова наших церков», що була надрукована в «Благовіснику» 1968 p., пише, між іншим, таке: «… є велика конечність подвоїти наші старання розвивати модерну українську церковну архітектуру…». Такими промовистими словами двох великих мужів нашої Церкви на тему мистецтва хотілося б закінчити оцю коротку статтю.

Іван Гречко

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>