Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Погляди В. Липинського на питання релігії і Церкви в Україні

Як тільки наспіли питання д-ра Осипа Назарука, В’ячеслав Липинський взявся за формування відповідей. Оформляв він їх в такому порядкові, як це спрецизував О. Назарук. Давав вичерпні відповіді на кожне поставлене питання. Не порушував жодних догматичних питань, а коли була мова про «можливості зреформування Греко-католицької Церкви», застерігся, що того рода питання є виключно теологічного порядку й він уважався не компетентним за такі питання братися і на них відповідати.

Кожного цікавить з якого аспекту В. Липинський підходив до своїх відповідей?! На це питання В. Липинський дає відповідь таки на вступі до свого еляборату. Він писав:

«Не входячи в саму суть релігії — в її науку і її правду — я визнаю, що в громадськім, політичнім життю релігія це добро, яке треба всіми силами берегти кожному, хто хоче організованість, єдність та силу своєї громади (своєї нації і держави) установити і збільшувати. Що до самої суті релігії, то я вірю в Бога і хочу виконувати його закони так, як мене навчила та церква і та Богом об’явлена релігія, в якій я уродився». І не діло моє — людини з діда прадіда світської — реформувати доґму і науку, сформуловану майже двотисячелітнім досвідом і зусиллям людей, що в організації церковній себе виключно службі Божій і справам релігії посвятили».[1]

Повище ствердження Липинського свідчить тільки про те, як глибоко цінив він релігійну традиційність та релігію «в якій він чи хтось уродився». Належить відмітити, що Липинського батьки і сам Липинський були римокатоликами. Залишаючи інтерпретацію догми і науки кожної церкви компетентним теологічним чинникам, Липинський застеріг собі, право, як світській людині, говорити про релігійні справи зі становища виключно політичного.

Він про це так висловився: «… Не хочу, не можу і не буду говорити про релігійні доґми і про те, «яка релігія краща». Так само не буду говорити про справи внутрішньої церковної організації…. а буду говорити про релігію тільки в її відношенні до політики. При чім, коли говоритиму про «політику», то розумітиму під цим словом не газетну, вічеву чи парляментарну партійну політику та бійку, а науку і штуку будування та зберігання держав, науку і штуку способів державної організації громадського життя. І коли говоритиму про релігію, то розумітиму під цим словом всяку — виразною догмою окреслену, певним ритуалом виявлену і окремою духовною організацією репрезентовану — громадську віру у Вищі Сили, послух яким і виконування їх законів єсть потребою і обов’язком людей, що до даної релігії належать.» (підкреслення наші)[2]

В повищій цитаті В. Липинський виразно і недвозначно виявив повний респект кожному віруванні і кожній релігії і тому його погляди за­слуговують на високо об’єктивну увагу.

Щоб розглянути відповіді В. Липинського на сторінках нашого журнала, це потребувало б багато місця і часу. Деякі погляди, спрецизовані на питання О. Назарука, сьогодні є менш актуальними, як це було біля 60 років тому. Є однак серед питань і відповідей такі проблеми, які були, є і будуть актуальними на довгі століття. До таких належить питання О. Назарука: «Чи з евентуального переходу уніятів на православ’я була б яка користь для нації? Чи було б краще, як би православна Україна перейшла на унію? Що було б краще?» Такі і подібні питання стрічаємо часто в українській православній та католицькій пресі й зараз при оцінці певних історичних проблем загально-українського минулого, як також останньо при обговоренні екуменічної проблематики, яка дебатується часто в зв’язку з Вселенським Собором Ватиканським Другим та вкінці видвигання питання про об’єднання обох Церков в одну національну Церкву.

У відповіді на це питання В. Липинський був дуже ясний а навіть ляконічний. Він не бачив жодної користи з будь-якого переходу одних чи других. Він розумував, що всякі переходи вносять в суспільне життя тільки неспокій і заколот, з якого користають чужі сили.

Цю проблему Липинський аргументує наступно:

«Ніякої користи від нищення консервативних основ нації і від нищення з громадського боку найвартніших прикмет церкви: — традиційности, вірности, послуху й дисципліни — для нації бути не може. Всякий масовий перехід православних на унію там, де православія єсть предківською вірою, і всякий масовий перехід уніятів (і латинників) на православія там, де предківською вірою єсть унія (і латинство) — внесе між нас ще більший духовий — культурний і політичний — заколот. Цей заколот буде використаний в бік необмеженої революції, чи в бік необмеженої реакції ріжними нашими руїнниками і в результаті, як це споконвіку бувало, одчинить настіж двері на Україну чужостороннім — в першій мірі польським і московським — впливам.»[3]

Як бачимо, далекозорий Липинський, не бачить користей із механічного релігійного поєднання тоді, коли то легко можуть бути відкриті двері для ворожих сил, які, як це бувало в історії, використовували того рода переходи для власних політичних цілей. За те бачить він велику потребу взаїмної толеранції, пошани а то й любови, щоб традиційні віровизнання України між собою ці прикмети практикували, бо в той спосіб вони скріпляють себе не тільки релігійно, але також політично. Саме в осередку цієї сили він бачив українську політичну людину її мислення та змагання.

З цитати Липинського, яку ми вище навели, випливає одна дуже важлива детайль. Він, крім православних й уніятів, заговорив також про латинників. В нашій загальній публіцистиці автори виминають це питання так, якби воно цілком не існувало, іншими словами, якби серед українців латинників не було. Тим часом ми їх мали в Україні, як також маємо на еміграції, цебто в діяспорі, пр. канадська статистика з 1970 р. подавала, що тільки в Канаді українці подали себе за римо-католиків, цебто латинників на 16.8%[4]. Правда, що серед канадських українців латинського обряду знайшлося теж багато українців греко-католиків, наслідком не надто ясних запитань цензусових урядників, але при цьому не можна замикати очей на стан фактичний латинників українців, який таки існує а ще більше існував в тому часі, коли на українській землі насильно насаджувано латинізацію.

До угольних проблем, які обговорювали О. Назарук і В. Липинський належало питання «Чи Володимир Великий приймав християнство в часі, коли Візантія була ще в зв’язку з Римом і на чім полягав цей зв’язок? Або: чи Володимир Великий був «уніят», чи «православний»?

Це питання, як бачимо з нашої сучасної публіцистики, більш актуальне сьогодні, як будь-коли перед тим. Зактуалізувало це питання підготовка українців до відмічування тисячоріччя християнства в Україні, як православних так і католиків. В нашій публіцистиці буває таке, що з’ясовування проблем дуже часто зачинаємо від неґативів. Не підкреслюємо того, що нас єднає, але те, що роз’єднує. І в цьому з’ясуванні знайшлись автори, які серед неґативів викривали суть тисячоліття християнства в Україні, а Володимира Великого, хрестителя України, поставили в дуже сторонну позицію.

Як дивиться В. Липинський на цю великої ваги історичну подію? Він про це так пише:

«Володимир Великий приймав християнство в часі, коли офіціяльного розриву між Візантією і Римом ще не було, але відносини між цими двома християнськими єрархіями були вже дуже напружені від часів Фотія, отже приблизно на століття перед Володимировим хрещенням. Спір за першенство між Папами і царгородськими Патріярхами не прийняв ще характеру повного розриву і ці дві єрархії, спорячи завзято між собою, всеж себе взаємно визнавали. В цьому взаємному визнаванню себе з боку церковних єрархій полягав зв’язок між обома церквами, що вже тоді по свому духу значно ріжнились між собою.»[5]

Як бачимо, В. Липинський дає дуже об’єктивну картину назрівання розколу між Візантією і Римом, але приходить до заключення, що в часі приняття християнства на Русі-Україні поділу на православних і католиків таки не було.

Відповідаючи на питання, «Чи Володимир Великий був «уніят», чи «православний» Липинський при кінці своєї відповіди вдався теж в легку іронію на адресу, тогочасних релігійних борців» з такою заввагою:

«Зрештою, признатися, не розумію практичного інтересу до цього питання, який помічається особливо в американській пресі з боку наших сучасних релігійних борців. Великий Князь Володимир був не теолог, а державний муж: войовник і політик. І колиб перед ним предстали ці наші земляки, що замість релігією об’єднувати людей — їх під релігійними гаслами роз’єднують; що замість релігійною любов’ю втихомиряти політичні спори та зненависти — їх навпаки розпалюють і що з питань чисто церковних роблять між світськими людьми політично-національну колотнечу — то їх напевно зустріла б незавидна доля анархічних і бунтівничих прихильників утопленого тоді в Дніпрі Перуна. Візантійське християнство прийняв Володимир перш за все тому, що воно своєю вищою, в порівнанні з поганством, культурою: своєю духовою і організаційною єдностю скріпляло єдність державну — політичну і національну»[6]

Повищі рядки писались понад пів століття тому назад, тоді, коли наступ на релігію в Україні щойно починався, коли ніхто собі не уявляв в тому часі, яке знищення переживе Українська Православна а згодом Українська Католицька Церкви впродовж наступних декад нашого століття. Вже тоді припускав В’ячеслав Липинський, цей глибокий мислитель української історії, що Володимир Великий батоживби тих, які розкладають релігійну єдність українського народу і під іменем сповидної «правди» фалшують державницько-творчі інтенції Великого Христителя України. Можна собі уявити яким суворим бувби присуд Липинського тим, які перед маєстатом тисячоліття християнства України роблять заговір, щоб це велике тисячоліття стрічати одним загоном, в одній релігійній деномінації, залишаючи на боці з «християнською погордою» інші українські християнські деномінації. На цьому місці можемо тільки поспитати, де політичний розум в тих авторів, що на сторінках української преси лянсують цю злочинну думку релігійної партизанщини а ще болючіше запитувати деяких владик, які без більшої застанови йдуть на вітрилах цих ворожих українству й релігії інтенцій.

Ці відповіді він з’ясував повністю вже в грудні 1923 року. Одну копію скрипту переслав він д-р Осипові Назарукові а другу копію, правдоподібно після узгіднення зі згаданим, переслав до часопису «Америка» у Філядельфії до друку. Там вони друкувались довший час окремими статтями а в 1925 році ці відповіді появились окремою книжкою з друкарні «Америка», як ч. 17 «Народної Бібліотеки Америка». Звідси ми й взяли цитати до нашої розвідки.

Статті В. Липинського на повищі релігійні питання передруковувала українська преса того часу, зокрема, «Канадійський українець». Припускати треба, що ці статті мали позитивний вплив на релігійне мислення тих, що знайомились з ними. Мали вони і мають непроминальну вартість і тому варто з ними познакомитись навіть сьогодні. Релігійна і політична ситуація серед українців на сьогодні в державницькому процесі тим більш вимагає, як писав Липинський, «крім ясної і виразної (як всякий для війни призначений плян військовий), власної нашої віри світської, ідеології політичної, нам необхідна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви і релігії.



[1] Вячеслав Липинський, Релігія і Церква в історії України, Філядельфія, 1925, стор. 17
[2] Там же, стор. 9.
[3] Там же стор. 80.
[4] Михайло Г. Марунчак, Історія українців Канади, т. II, Вінніпег, 1974 стор. 294.
[5] Там же, стор. 38.
[6] Там же стор. 38.
 

Поділитися: