Поглиблення душпастирської праці на низах і життя парафій

В догматичній конституції про Церкву в п’ятому розділі читаємо: Господь наш Ісус звістив усім, усякого стану, і кожному із своїх учнів зокрема — святість життя. В четвертому розділі читаємо, що крім членів священичого стану між Христовими учнями є також усі вірні християни, втілені в Христа через хрещення.

Вони — всі разом — становлять Божий Люд, беруть участь у Христовій священичій, пророчій та царській службі, та виконують свою частку місії цілого християнського народу в Церкві та у світі. Саме ці миряни-християни — мужчини й жінки — становлять більше, ніж 97 відсотків членства в Церкві. Завдання мирянина — це нести Христа туди, куди тільки миряни можуть зайти. Такі миряни можуть бути закваскою тіста і сіллю, що заховують та заправляють смак — себто виробляють, формують стан світу. Вони бо світло, поставлене на явному місці на підвищенні.

Тому не дивно, що сьогодні, всього 20 років після II Ватиканського Собору, Святіший Отець скликає дібраних єпископів із цілого світу на Синод про мирян, на якому він бажає переговорити з ними справи, які торкаються післанництва Церкви, зокрема післанництва мирян у світі.

Особливо в наших часах, коли все болючіше відчувається брак священиків, монахів і монахинь, які могли б виконувати душпастирську працю. Церква звертається до мирян, щоб вони усвідомили собі великі можливості свого післанництва у священній місії Церкви та розвинули свою діяльність, співпрацюючи із своїми парохами та єпископами.

Сьогодні ми часто говоримо про служіння, про завдання-післанництво Церкви та про співучасть всіх християн у тому післанництві. Ціле надприродне післанництво Церкви є завданням не тільки тих, які мають Тайну священства, чи тих, що посвятилися чернечому життю, але воно в дійсності розложене на всіх християн.

Світлої пам’яти Папа Павло VІ говорить нам про служіння тих, що не мають свячень, які є здібні виконувати відмінну службу для Божого люду. Другий Ватиканський Собор вказує нам на такі служіння, що відносяться до мирян. Ось, наприклад: в Конституції про Святу Літургію говориться про служачих, про четців, провідників-дяків, крилоси та хори, які виконують справжнє служіння.

В одній американській архидієцезії проголошено наступне: всі різнорідні служіння виконують відмінне завдання в житті Церкви. Одне чи друге служіння не принижує вартости та важности іншого служіння в Церкві чи парафії.

Давніше слово «служіння» часто відносилося до праці тих, які мають свячення. Сьогодні це слово охоплює кожного з мирян-християн, який виконує якесь допоміжне служіння в Церкві, зокрема служіння, зв’язане з Літургією. Ця служба Христового учня також включає службу впливу в родині та серед тих, яких мирянин зустрічає в своєму щоденному житті, при праці навіть і під час розваги.

Коли говоримо про мирянина, то йдеться не тільки про мужчин, але також і про жінок, які тепер уже виконують і можуть виконувати ще більше завдань у парафіях і єпархіях, уживаючи своїх природних дарувань жіночости, співчуття, ніжности, вирозуміння, довір’я, любови і т.п.

Тому, що слово «служіння», стисло беручи, відноситься до мирян, як і до клиру, можемо запитатися, яке служіння відноситься до цих обидвох станів зосібна. Сьогодні в деяких колах існують намагання зовсім зрівняти служіння мирян із служінням священиків. Служіння священиків випливає із святої Тайни священства, що його мають тільки рукоположені священики. Ось наприклад, служіння мирян у духовних відвідинах хворих не рівняється з духовною обслугою із святими Тайнами, що її священик дає хворим та страждучим. Служіння мирян у тому випадку є додатковим, пожиточним, доповнюючим.

Помилкове поняття слова «служіння» довело до того, що коли в одній парафії мав відбутися обряд Тайни покути-сповіді, то одна жінка, членкиня парафіяльної ради, приступила до священика-сповідника, дала йому єпитрахиль та сказала, що вона, в імені парафії, дає йому право слухати сповідей вірних цієї парафії. Традиційна наука Церкви вчить, що право сповідати і розгрішати вірних від їхніх гріхів походить від святої Тайни рукоположення та від призначення єпископом даного священика уживати цю власть сповідати в церквах його єпархії.

Другий Ватиканський Собор учить про гідність мирян і священиків, кажучи: «Хоч волею Христовою декотрі є учителями, пастирями, які уділяють святі Тайни іншим, все ж таки всі вірні є рівні в гідності та в спільному післанництві всіх християн, а саме: скріплювати співбратів своїм вкладом, будувати Містичне Тіло Христове, себто Церкву».

Папа Іван-Павло II, звертаючися до священиків у справі відношення клиру до мирян, говорить ось таке: «Наше священство через рукоположення є не тільки ієрархічне, але також є служінням. Наше священиче служіння є відмінне. Це служіння відноситься до наших вірних. Все ж таки це служіння вірним не має свого почину у громаді, бо ж громада вірних не кличе нас до того служіння, ані не уповноважнює нас».

Це слово папи не заперечує того, що було раніше сказане про рівність усіх вірних. Папа тут говорить про окреме сакраментальне служіння, що вимагає Тайну священства; висвячуємо декотрих із Божого люду, щоб ці священики могли служити Божому людові окремим способом. Отже, в тому випадку немає жодної делегації, себто уповноваження, а радше — передання потрібної сили через Тайну священства.

Коли Папа Іван-Павло II говорить про служіння, то він підкреслює, що служіння мирян і священиків — це Боже милосердя над людським родом, це — обслуга, Божий дар. Ми всі дбаємо про спасіння своїх співбратів, бо це — обов’язок кожного члена Божого люду. Все ж таки той самий Папа каже: «Ви, що є священиками, маєте далеко більше віддаватися та опікуватися в тому служінні, ніж хтонебудь із мирян, а це тому, що ваша співучасть у Христовому священстві відрізняється від співучасти мирян, не тільки мірою, але істотою своєю».

Папа Іван-Павло II нічого не виключає від діла служіння, радше вимагає, щоб кожне служіння було достосоване, себто щоб відповідало станові кожного члена і кожної членкині Божого люду. Одне служіння відповідає клирові, а друге мирянинові — один одного доповняє, завершує.

Існує багато мирян, які могли б співпрацювати з ієрархією в їхньому епархіяльному апостоляті-служінні, і то в різних ділянках. Рівно ж є інші серед вірних, правдоподібно їх більшість, які воліли б брати участь не в окремих формах служіння, а радше з більшим відданням виконували ті завдання, що є спільні всім християнам. За словами Папи Павла VІ, вірні зараз не шукають створити якусь відмінну церковну громаду, а радше бажають якнайскоріше використати кожну християнську й євангельську можливість, що існує і в певній мірі вже діє в кожній ділянці щоденного життя.

Хоч миряни під час Євхаристійної Жертви не діють як клирики-священики в особі Христа; хоч вони не уділяють владу єпископам і священикам; хоч вони не виконують такого самого служіння, що священики, це ніяк не значить, що їхнє покликання є тільки підрядне або побічне. Служіння мирян є радше доповнююче. Миряни мають завдання, що його ніхто інший не може виконати в Церкві чи в місцевих парафіях. Існують різні ділянки апостоляту та євангелізації, що в першій мірі належать до мирян — це їхнє право. Також є місця, де тільки мирянин може зайти та успішно працювати, бо ж такі місця, силою обставин, є недоступні клирові-священикам.

Папа Павло VІ, зрозумівши ті можливості служіння для мирян, говорить ось так: «Власне поле мирян у ділі євангелізєації — це широкий і складний світ політики, соціяльних хвилювань та мінливої економії. Рівно ж до мирян належить світ культури, науки, мистецтва, міжнародніх взаємин та засобів комунікації, як радіо, телевізія та журналістика. Це поле євангелізації також охоплює людську любов, родину, виховання дітей і молоді, професійну працю, навіть терпіння, що в насвітленні віри є великим добром людства».

З цих слів ясно виходить, що тут ідеться не про якенебудь собі служіння, про якесь поверхове діяння, де миряни обмежені до захристії. Тут ідеться про служіння широких розмірів і великого розмаху, про справжнє служіння. Ватиканський Собор звертає нашу увагу на вимоги покликання кожного християнина та на потребу кожного включитися в життя Церкви, особливо в парафії. Мирянин повинен включатися в діло християнізації кожної ділянки щоденного життя. Тут треба зазначити, що завдання-служіння — різні, але які б вони не були, ми мусимо виробити в собі свідомість, що коли ми щиро виконуємо наші обов’язки щоденного християнського життя, то вже тим самим ми справді служимо Богові та його Церкві. Ось, наприклад, єпископ Бетацій, соборовий отець, із Болонської єпархії перестерігає, кажучи, що особливо у відносинах із молоддю ми повинні вистерігатися нахилу занадто обмежувати її свободу і вистерігатися нахилу не довіряти.

Радше ми повинні бути свідомі того, що дві третини населення світу — далеко молодше від нас. У короткому часі ця молодь буде давати напрямні світові. Ми мусимо виховати і належно підготовити цю молодь. Рівно ж ми мусимо бути готові змінити дещо в нашому думанні, змінити наші особисті переконання. Ми мусимо старатися вказати молоді на її справжнє місце в Церкві, переконати її, що вона має слово, має місце, має своє завдання в кожній парафії.

Єпископ Ларрен із Чіле вірить, що мирянин — це міст між Церквою і світом. Він каже: «Мирянин мусить бути мостом, що приносить труднощі світу до уваги Церкви, та мостом, який переносить світові євангелію — добру новину Церкви. Щоб це успішно проходило, мирянин мусить всеціло бути включений в своє оточення. У світі мирянин-християнин не грає ролі безтілесного ангела, що живе відокремлений від світського оточення. Навпаки, він повністю втілений у своє оточення. Роля мирянина у його щоденному оточенні має бути активна і динамічна. Його праця в щоденному житті має бути постійною християнською відповідаю на потреби світу. Отже християнин-мирянин мусить звертати увагу на соціяльний поступ своєї громади. Він мусить звернути увагу на обставини, в яких його громада живе, бо ж Бог нераз відзивається до нас і виявляє нам свою волю не через пророків, а через різні події в щоденному житті».

Щоб християнин міг успішно працювати, себто християнізувати своє оточення, він повинен сам плекати і культивувати свої природні дарування. Він повинен увійти в дійсність свого світу й старатися бути чинним між тими людьми, з якими він живе і працює. Рівно ж мирянин повинен увійти в дійсність Містичного Христа, повинен намагатися ввійти в більш інтимну злуку з Христом Спасителем, щоб набратися більш Христового духа, бо тільки так він буде здібний успішно працювати і впливати на своє оточення.

Єпископ Китаю, з Тайпею, Пол Кванґ, пригадує нам, що апостолят євангелізації полягає не тільки в проповідуванні, але ще більше в тому, щоб через освячення себе самого та свого оточення християнізувати світ і його народи.

Кардинал Гінен з Вестмінстеру, в Англії, зазначує, що минулися назавжди ті часи в Церкві, коли миряни були неписьменними, без усякого вишколу. Навпаки, сьогодні миряни часто далеко більш учені, ніж їхні душпастирі. Але, щоб ці миряни були здібними до апостоляту, вони повинні набути глибоке духовне виховання. Хоч вони мають широке знання і стоять на високому науковому рівні, вони потребують такого вишколу, який тільки богословія та християнська аскетика можуть їм дати. Апостолят мирян — святий і делікатний, бо ж остаточно він наставлений на спасіння людських душ. Тому ті, що бажають бути чинними в місії Церкви, повинні щиро поставити себе під опіку своїх душпастирів у питанні свого духовного вироблення. Навіть молоді, нововисвячені священики можуть дати мирянським апостолам духовний провід, бо ж такий провід — це завдання не тільки старших отців чи парохів.

Наше підкреслення відмінного священства мирян не повинно викликати помилкове поняття, що священство висвячених принижується, як щось менше вартісне. Правда, вороги Церкви роблять і будуть робити все можливе, щоб творити роздори, викликувати непорозуміння-тертя між священиками і мирянами.

Тому не можна думати, що апостолят мирян протиставиться апостолятові священиків. Навпаки, щоб апостолят мирян мав бажані успіхи, священики-душпастирі, як і ієрархи, мусять часто шукати поради довірених мирян. Ще раз повторяє кардинал Гінен: «Наші миряни часто знають далеко більше, ніж священики, коли йдеться про те, як промовити до світу. Наші миряни знають, який уживати підхід. Отже, треба у досвідчених мирян шукати поради про те, як вести християнізацію даного оточення. Ієрархія, природньо, мусить вести — диригувати, але, — зазначує кардинал Гінен, — це не означає, що всю працю виконує ієрархія чи духовенство». Кардинал Гінен пристосовує Христові слова до щоденного життя, кажучи: «Нехай миряни будуть виконавцями слова, а не тільки слухачами». До різних служінь у парафії чи єпархії треба вибрати та призначувати не тільки старших, але також молодих мужчин і жінок, які заробляють на свій щоденний хліб. Треба показати тим відданим молодим мирянам, що духовенство має повне довір’я до них.

Шановні читачі, я не думаю, що це в моїй компетенції наводити подробиці, як треба поглиблювати душпастирську працю, бо кожна місцевість, кожна країна, кожна єпархія, навіть парафія від парафії різняться своїми обставинами, вимогами, можливостями та спроможностями. Всюди треба брати до уваги число парафіян, їхній вік, знання, існуючі громадські й парафіяльні установи, школи і т.п. При цьому треба також брати до уваги число душпастирів, їхній характер, стан їхнього здоров’я, вік, здібності та наставлення до поодиноких проектів. Кожна парафіяльна родина має свій власний характер. Те, що в одній парафії легко вводиться та приносить гарні плоди, в іншій парафії нераз справляє незвичайно великі труднощі, а навіть непорозуміння. Важним є, щоб миряни й парохи могли мати легкий доступ один до одного, щоб вони знали, які є потреби в даній парафії та як вони можуть впливати на своє оточення.

Дозволю собі тільки загально вичислити деякі пекучі потреби, до яких сьогодні миряни із своєю співпрацею, знанням, досвідом і талантами могли б доповнити, поглибити та завершити розпочату душпастирську працю. Справді, не в одній із наших українських парафій миряни вже відповідно до своїх обставин і талантів почали служіння і то з гарними вислідами.

В сьогоднішніх обставинах, де бракує відповідного числа священиків, монахів та монахинь, треба в парафії усе частіше звертатися до відданих членів парафії, щоб вони перебрали на себе ті обов’язки, що їх священики й сестри раніше самі старалися виконувати. Наприклад, по наших містах, де ще маємо свої щоденні школи, звичайно буває, що є одна чи дві сестри. Треба, щоб наші учителі та учительки, як й інші віддані виховники, могли гідно заступити сестер та отців у катехизації дітей, молоді та дорослих. До того їм потрібно відповідного богословського знання. Треба вже, щоб миряни перебрали директорства багатьох наших шкіл, бо бракує сестер, кваліфікованих для цього відповідального завдання.

Трапляється, що один священик або й кілька священиків так перевантажені, що не можуть часто відвідувати хворих та прикутих до ліжка у великих парафіях, а коли це роблять, то мусять робити це діло милосердя рідко та лагідно. Миряни можуть, із відповідною підготовкою, довше й частіше бути у хворих, особливо приносити їм євхаристійного Ісуса — Святе Причастя.

Щодо адміністрації парафії, ведення рахунків і книг та інших технічних, не суто священичих обов’язків, наші вірні можуть багато полегшити працю свого пароха, дати йому можливість на молитву, застанову, на приготування добрих та змістових проповідей, на поглиблення богословського знання, на заслужений відпочинок і відпруження.

Досвідчені провідники-єпископи наполягають на те, щоб священик, який працює в парафії, мав щотижня два зовсім вільні дні, один день на молитву-застанову, а другий день — на відпочинок-відпруження.

На жаль, рідко так буває. Існує багато священиків, які не мають ні одного вільного дня у тижні. Бувають такі, що не можуть дозволити собі на кілька тижнів вільного відпочинку в році. Правда, існують й такі священики, що нікому не довіряють, бояться передати своїм вірним декотрі відповідальності. З другої сторони, правдою є й те, що час від часу є такі вірні та члени церковної ради, які думають, що священик мусить бути до постійної обслуги завжди і всюди. Богу дякувати, таке буває що раз то рідше. Все ж таки є фактом, що багато з священиків перепрацьовуються-згоряють. Наші вірні справді повинні допомогти.

Коли священик добре ознайомлений з кожною ділянкою в адміністрації парафії, було б добре, коли б він сам виконував чи безпосередньо наглядав над тими справами. На жаль, англійський вислів «обзнайомлений з усім, але майстер у нічому» — часто відноситься до наших парохів.

Священик радше повинен бути майстер у проповідуванні, сповіді та в тих справах, до яких він покликаний і рукоположений. В інших ділянках миряни можуть і повинні доповняти і завершувати працю, що її започаткував парох, а в деяких випадках миряни повинні зовсім перебрати відповідальність на себе.

Найважнішим складником у суспільстві, як і в парафії, є родина — добре подружжя. На жаль, в Америці щодруге подружжя кінчається розводом, а серед українців справа далеко не краща. Науковці, як церковні, так і світські, дійшли до висновку, що модерне оточення не виховує молодих подруж, а, навпаки, шкодить їм. Модерне оточення не говорить молоді про жертву, відданість та вірність. Молоді не усвідомляють собі того, до чого вони зобов’язують себе. Треба конечно приготовляти молоді пари до подружжя. В різних римо-католицьких єпархіях є призначений час (принаймні шість місяців) на підготовку до шлюбу. Відповідний священик та щасливо одружені пари сходяться з зарученими та протягом двох або трьох повних днів стараються обговорити з ними обов’язки, які відносяться до доброго подружжя. Ось, наприклад, треба звернути увагу на наш обряд, наші релігійно-соціяльні традиції, які глибоко вкорінилися в наше щоденне життя. Молоді пари, які одружуються з чужинцями, повинні наперед обговорити ці питання і знайти спосіб, як вони могли б згармонізувати ці проблеми в їхньому житті. Щоб такі зустрічі відбувалися хоч по більших містах бодай два-три рази в році. Для цього треба принаймні шість відданих, щасливо одружених пар, які провадили б ці курси-зустрічі.

Існує поле до праці в приготуванні новохрещених, тих, які потребують відповідного вишколу в справах віри та практикування нашого обряду. Сьогодні парох усе частіше мусить звертатися до своїх вірних, щоб вони провадили такий вишкіл під його наглядом.

Також існує потреба приготовити батьків та хресних батьків перед хрещенням немовлят. Сьогодні часом тільки найближча родина (батько, мати і хресні батьки) відповідають при обряді хрещення, а в дійсності вони самі виховують своїх дітей в справах віри та моральної поведінки. Сучасне оточення — вулиця, радіо, телевізія та кіно не помагають, в радше часто перешкоджають у християнському вихованні дітей. Саме тому парафія кличе батьків і хресних батьків на відповідний вишкіл про значення св. Тайни хрещення та про обов’язок виховання дітей у християнському дусі. Знову парох потребує таких мирян, які мали б бажання вести таку підготовку до св. Тайн: хрещення, миропомазання, а пізніше до урочистого першого Св. Причастя.

Щоб у парафії ці різнорідні служіння відбувалися успішно, а не тільки поверхово та поквапно, священик конечно мусить користуватися відданістю своїх вірних. Вони доповнюють євангелізацію, де священик, через брак часу й сил, не встигає зробити всього.

Не вистачає нам часу вичислити ще інші чинності в парафіяльному житті та щоденному житті християнина-мирянина. Коли йдеться про християнізацію нашого оточення, то для праці мирянина немає кордонів і немає обмежень, які зупиняли б його вплив на оточення. Треба нам відваги і бути свідомими того, що маємо дарування від Бога, та для цього потрібно ще благословення від Бога й Церкви, щоб сповняти апостолят мирян. Треба мирянинові, членові даної парафії, виходити на політичну арену, особливо, коли йдеться про людські права чи про моральну поведінку даного довкілля. Ми повинні використовувати радіо, телевізію та пресу, щоб висловлювати наші переконання та ставати в обороні прав людей, нашого народу і Церкви. Справді, кожна особа, без винятку, може знайти собі місце в активному служінні. Навіть повезти когось автом до церкви, лікаря, на закупи, відвідати недугою прикутих до ліжка, їм допомогти або розрадити може бути християнським служінням. Хворі, що терплять, можуть брати участь у цьому служінні, бо ж своїм терпінням можуть вимолити Божого благословення для тих, що виконують інші служіння в Церкві.

Направду священик не в силі того всього сам виконати. У вас, дорогі в Христі миряни,— знання, таланти, як і добра воля. Ви можете бути правою рукою вашого пароха. Ви можете доповнити те, що парохи розпочали в парафії.

Хоч остаточно парох відповідає за свою парафію перед владикою, це не значить, що він сам повинен робити кожне рішення без поради своїх мирян-парафіян чи церковної ради. Хоч миряни — церковна рада — має тільки дорадчий голос у веденні парафії, все ж таки треба, щоб парохи того голосу бажали, засягали, вислухали та взяли серйозно до уваги в тих питаннях. Хоч парох відповідає за свої рішення перед єпископом, вірні часто несуть наслідки його рішень, второпних, як і, на жаль, невторопних. Ціль пароха, як і кожного мирянина, це — будувати, скріплювати Містичне Тіло Христове. Вони роблять це спільно, співпрацюючи, доповняючи один одного. Щоб це могло здійснитися, повинна між ними бути чиста й щира комунікація — виміна думок. Один з одним повинен радитися, мати добру волю використовува­ти свої таланти для скріплення Христового Тіла у першу чергу парафії, єпархії і усієї Церкви. Ось це буде християнізація оточення та євангелізація світу!

* о. Вернард Панчук, ЧСВВ, є уродженцем Канади,
ігуменом Чину св. Василія Великого у Детройті

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>