Такі знаменні слова сказав Святіший Отець Іван Павло II, коли він перед своїм виїздом з Канади прилетів вертолетом до Святої Софії при 478 Бочеа, 8 вересня 1984 p., щоб помолитись і востаннє попрощатись з покійним Патріярхом Йосифом, до наступника померлого Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського, а свідком цього був один з наших владик.
Це багатомовні слова. Це слова, що мають визначену і точну похідну. На жаль, мабуть не так сприйняв їх той, до кого вони були звернені. Слід підкреслити, що це не був собі звичайний випадок. Святіший Отець Іван Павло II сказав ці слова дуже свідомо і з розмислом. Варто тут хоч нагадати промову Папи Івана Павла II, що її він виголосив у Вінніпегу в українській катедрі, присвятивши окрему увагу щойно померлому Патріярхові Йосифові.
На іншому місці містимо інформацію про богослужби у Римі у 40-й день смерти Патріярха Йосифа, що їх відправив Папа Іван Павло II у сослуженні вісімнадцяти кардиналів, багатьох єпископів та у присутності дипломатичного корпусу, священиків і вірних. Папа Іван Павло II знову виголосив з чуттям тепле й обширне слово, присвячене Патріярхові Йосифові. (Про це пишемо окремо на іншому місці).
Місяць після похоронів Патріярха Йосифа, себто 9 жовтня ц.р., Папа Іван Павло II прийняв на авдієнції Блаженнішого Патріярха Мирослава, а після цього Владику Мирослава Марусина і запросив їх обох на обід. При цій нагоді Папа Іван Павло II повторив ті самі слова, які сказав 8 вересня — у присутності Владики Мирослава Марусина: «Покійний боровся за справедливу справу» і до цього додав, що «його треба цінити, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви». Це не були куртуазні слова , це були слова, які вимагають дії, які вимагають акції. Вони означають, що цю «справедливу справу» треба продовжувати, її треба оживляти, її треба безперебійно підсилювати, плекати, утверджувати й закріплювати. Це слова, які ми всі, а в першу наші владики, повинні взяти не тільки до уваги, але також до серця і долучити до своїх щоденних молитов і завдань, бо це є «Вірую» нашої Церкви.
Застановімся і вдумаймось, що означає ця «справедлива справа», за яку так мужньо боровся наш Патріярх Йосиф. Ми всі повинні собі дати на це ясну й безсумнівну відповідь, а в першу чергу наші владики. Блаженніший Йосиф на протязі свого побуту тут, на волі, у вільному світі змагав до єдности нашої Церкви й українського народу, що її він бачив у патріярхаті, який він створив, але просив, щоб його Апостольська Столиця визнала. Це є ця «справедлива справа» за права нашої Церкви, за які так мужньо боровся Патріярх Йосиф. Щоб привернути старі права нашої Церкви, які вона мала, але у наслідок несприятливих обставин і ситуацій вона їх втратила. Щоб ці права відзискати, треба цього домагатись, бо без цього ніхто сам добровільно не дасть, навіть така інституція, як Церква. Всі ми це добре знаємо, бо бачимо, що на наших очах відбувається. У патріярхаті Блаженніший Йосиф бачив животворчу силу і майбутність нашої Церкви. Для нього Патріярхат, як дехто думав, не був магічним словом, ані формою його особистого вивищення, але глибоким змістом помісности нашої Церкви, без якого наша Церква розпливеться у чужому морі. Тому Блаженніший Патріярх у своєму «Завіщанні» просить і благає: «Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!» Нам дивно, що деякі з владик всіма своїми силами стараються дестильовано уникати навіть самого слова «Патріярхат», що зовсім не йде в тоні й дусі знаменних слів Папи Івана Павла II: «Покійний боровся за справедливу справу…, він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви».
Не раз з боку деяких наших владик можна почути різні пеани у сторону Папи Івана Павла II. Треба признати, що Папа Іван Павло II, який на ватиканському горбку належить до одного з непересічних папів, заслуговує навіть і на ще більші пеани, що їх йому правлять, або було б добре, якщо б ті, що це роблять, взяли собі за приклад Папу Івана Павла II і поступали супроти своєї Української Католицької Церкви, як це робить Папа Іван Павло II по відношенні до своєї Польської Церкви, очевидно не забуваючи свого вселенського обов’язку як голови всієї Вселенської Церкви. На жаль, чомусь його не зауважується серед наших владик, а це велика шкода.
Слід підкреслити, що Папа Іван Павло II не тільки сказав багато про нашу Церкву, але також дещо зробив. Можна сказати, що міг більше зробити, але чи це тільки його вина? Тут можна б назвати справу нашої Церкви у Польщі, де наші вірні досьогодні не мають своїх власних церков і не мають своєї ієрархії, себто єпископа чи єпископів. Але справедливо треба сказати, що завдяки Папі Іванові Павлові II створилося деяке інше, більше прихильне, ставлення до цих питань у Польщі. Але запитаймо самі себе, скільки разів спільно наші владики звернулись у цій справі до Ватикану і Папи Івана Павла II? Слід мати на увазі, що і папа сам всього не може зробити. Якщо хтось стукає і стукає, то за якийсь час відчиняються двері.
Відомо, що минулого року, на початку грудня, відбувся четвертий Конгрес Вільних Українців у Торонто — Канада. На цьому Конгресі була прийнята одноголосно резолюція у справі нашої Церкви у Польщі й спрямована до Папи Івана Павла II. Резолюція звучала:
«1. Визнати Патріярхат Української Католицької Церкви згідно з внеском Патріярха Йосифа з 11 жовтня 1963 року на Вселенському Соборі Ватиканському II:
- Дати українцям-католикам у Польщі власного єпископа і зберігати українські церкви і пам’ятники.
- Полагодити конфлікт вітки Української Католицької Церкви у Великій Брітанії для добра душ її вірних».
На жаль, вищенаведена резолюція, як нам відомо, до половини місяця вересня ц.р. ще не була вислана в призначене місце. Яка її доля, чи її вислано, чи ні, — невідомо. Варто було б знати, де і за ким тут була затримка. Де й на якому щаблі застрягла ця резолюція. Це окрема тема, про яку нам доведеться ще говорити. Тут ми показуємо, як ми діємо. З одної сторони приймаємо резолюції, але не для їх реалізації. Учасники роз’їхались з надією, що зробили добре діло, а дійсність є іншою.
Всі ми знаємо, за що все своє довге і багатостраждальне творче життя віддав Патріярх Йосиф, а Святіший Отець Іван Павло тільки нам підтвердив і пригадав наступникові — Блаженнішому Патріярхові Мирославові-Іванові, і тим самим всім владикам, що «Покійний боровся за справедливу справу».
М. Г.
