Поклін Патріярхові і Пророкові

(Святочне слово, виголошене на Академії в пошану Блаженнішого Патріярха Йосифа,
17 лютого 1980 р. в Рочестер)

З любові до нас
прийняв на себе
таку страшну кару
щоб спасти нас
від найбільшого гріха
байдужости до вогню.

Ігор Калинець: «Страсть десята»,
зб. «Підсумовуючи мовчання», 1971.

Сьогодні, у цю святу неділю, 17 лютого, Року Божого 1980-го, як у час Божественних Літургій у наших храмах, молячися за Ювілята, Мужа Божого Йосифа, так і тут на цьому врочистому зібранні для його вшанування, ми думками линемо до Боголюбивого міста Риму, де наш Блаженніший Патріярх сам правив Святу Літергію в храмі Жировицької Богоматері св. Сергія і Вакха і де при патріяршому дворі зібралися його найближчі та представники з різних країн і місцевостей, щоб так, як і ми тут, відзначити його благословенний ювілей 88-их уродин.

Хто мав можливість попередніми роками побувати в цей день у Римі разом з нашим Патріярхом та його оточенням, може передати ту особливу атмосферу родинного свята. Свята Батька народу, чиї сини і дочки вийнятково відчувають, чим для них є їхній Первоієрарх, духовний провідник, а зокрема чим воно було в Старому Завіті для синів і дочок ізраїлевих.

Чотири рази мав я можливість побувати в Римі 17 лютого на більших і скромніших урочистостях уродин Патріярха Йосифа. Кожночасно переживав вийняткове піднесення і, водночас, близьке синівське почуття, що це не конвенційне свято для вшанування заслуженого церковного достойника, бо так «годиться», тільки це були моменти, повні спонтанного вияву радости і надхнення. Хто був на релігійних урочистостях, на святкових цивільних зустрічах, на авдієнції, або лиш на короткій розмові з Ювілятом, сильно відчув, яке тісне пов’язання Особи Патріярха з його духовими дітьми, з цілим народом в розсіянні, з усією Україною. Годі собі уявити ближчої ідентифікації індивідуальности із ширшою спільнотою, як саме у випадку Патріярха Йосифа. Це не тільки одностороннє ставлення, себто, з боку людей у відношенні до Патріярха, але також і з його сторони супроти своїх людей, супроти цілого нашого народу.

В особі Блаженнішого Отця Йосифа ми вшановуємо не лише нашого Первоієрарха, Голову нашої Церкви, але в повному розумінні того, кого в Старому Завіті називали ізраїльтяни патріярхом. Може не від речі буде дещо зупинитися над постатями старозавітніх біблійних патріярхів. Ким і якими вони були для свого народу та супроти Бога?

Наче старозавітній Патріярх

Патріярхи в історії ізраїльського народу були головами родів, а властиво й засновниками родів, батьками вибраного народу. Вони мали суспільну, а то й військову функцію, рядили своїм народом і провадили його в боротьбі з ворогами. Біблійні патріярхи виконували так само богослужбові функції, дбали за жертвоприношення й плекали різні богослужбові практики. Разом із своїм народом вони розвинули спеціяльний спосіб і обряди Богопочитання. Вони дбали, щоб народ слухав і виконував волю «Бога своїх батьків». Але найважливіше, пророки були наче посередниками між народом і Богом, через них відбувалося Боже об’явлення, і через них воно переходило з покоління в покоління.

Знаємо з Святого Письма про ролю найбільших старозавітніх патріярхів, Авраама, Ісаака і Якова, як також про Йосифа, одного із дванадцятьох нащадків Якова. В апостольських діяннях поміщена проповідь перводіякона Стефана перед його замученням. І тут він говорить про ролю прабатька Авраама, і виконання ним одержаного від Бога доручення.

Стефан промовив: «Послухайте, мужі — браття й отці! Бог слави з’явивсь Авраамові, отцеві нашому, як він у Месопотамії був, перше ніж він поселився в Харані.

І промовив до нього: «Вийди із своєї землі та від роду свого, та піди до землі, що тобі покажу». Тоді він вийшов із землі халдейської, та й оселився в Харані. А звідти, як умер батько, він переселив його в землю, оцю, що на ній ви тепер живете… (Діяння, 7, 2-4).

Згідно із Святим Письмом, Бог дав заповіт Авраамові для цілого народу, а патріярх його виконував; згодом це перейшло на Якова і синів його. А далі біблійне оповідання говорить про патріярха Йосифа, одного із дванадцятьох, який був у неволі і звідти допомагав своєму народові. Кажучи модерними категоріями, перебував на еміґрації і, завдяки своїм здібностям, вибився в Єгипті, але всіляко ще служив своєму народові в неволі. А потім з’явився Мойсей, не патріярх, а радше пророк, що виконав обітницю, дану Богом про звільнення ізраїльтян з єгипетської неволі.

Читаючи окремі пасуси Старого Заповіту чи у скороченій верзії — проповідь Степана в Діяннях, можна не одну глибоку думку пристосувати й до нашої дійсности. Але годі добачувати якихось точних історичних аналогій між біблійною подією та історією нашого сучасного Йосифа, чи згодом між особою Мойсея, що провадив свій народ до обітованої землі, і нашим Блаженнішим, кого ми так само звемо Мойсеєм.

Для нас сьогодні важливо вказати на ролю тих Божих обранців, що провадили народ згідно з Божим Заповітом, тих, на кому спочила ласка і воля Божа, щоб вони здійснили певну історичну місію супроти свого народу. Були це старозавітні патріярхи, а згодом, як це побачимо, і пророки.

Патріярх Йосиф, якого сьогодні ювілей 88-ліття народження обходимо, належить до цього типу людей, хто глибоко відчуває на собі палець Божий, що є обранцем Провидіння, а також тим, хто є надхненим до великих діл для свого народу. Якщо ми перейдемо через його трудолюбиве життя, через його мученичий шлях, через усе те, що він зробив на протязі свого зрілого віку — на волі і в неволі — переконаємося, що це справді роля батька народу супроти своїх дітей, що це — провідництво, велика відповідальність, почуття певної місії, а найголовніше — його праця і боротьба, це виконування вищої волі. Мало в кого іншого на протязі нашої новітньої історії так сильно пробивається ідея відповідальности за свій народ і своє духове стадо, як саме у Патріярха Йосифа!

Він також є для нас Первосвященником, тим, хто дбає за збереження і продовжування серед нас «віри батьків», усього того, що наш нарід прийняв за Володимирового Хрещення Руси-України, що для нас стало спадщиною київського християнства. Цю ролю зокрема слід підмітити тому, що в нашій важкій історії та у складних перипетіях долі народу і при вмішуванню у наші справи різних сил, ми не мали можливости правильно розуміти і зберігати цей наш Володимирів спадок? Іноді ми хиталися в один чи другий бік, захоплювалися чужими вартостями, піддавалися їх ілюзійним приманам, а забували за свої традиційні скарби. Не завжди ми були і є вірними собі, а шукали перл на чужому полі, тим часом розтрачуючи свої…

У тих умовах з’явилася велика людина поміж нами, наш Патріярх Йосиф, який мав велике відчуття покликання повести свій нарід правильною дорогою, завернути його синів і дочок з манівців, розкрити перед ними широкі обрії рідного благочестя, закоріненого в тисячолітній традиції, і не завагався вести своє стадо — свій рід у важку боротьбу проти багатьох непевних шансів. Треба мати глибоке почуття історичної відповідальности та розуміння своєї місії, щоб наперекір пересічному глуздові кинути народові ізгоїв, народові-паралітикові на роздоріжжю, ідею віднови, росту, відродження своєї самобутности, повноцінности й гідности. Ця концепція і виявилася у піднесеній Блаженнішим Йосифом ідеї Київсько-Галицького патріярхату.

Наш Ювілят здійснив мрію своїх попередників, котрі бачили незавидне положення, а може й трагедію нашої Церкви, якій поза всяким сумнівом грозило розтоплення у великому універсальному котлі. Бачучи такі перспективи після Львівського Синоду, і розуміючи різні затії довкола нього, патріот священик о. Павло Матковський писав таке десь у роках коли Йосиф Сліпий щойно народився: «Чи діждеться іще коли наша Свята Церква, щоби ніхто не покликаний не мішався до наших церковних справ, та не шукав своїх власних інтересів і вигод там, де ходить лише про справи Божі? Чи діждеться наш нарід, щоби його церковні провідники служили лише інтересам Церкви і народу, їх лиш мали на оці і на серці та могли проводити так, щоби це виходило на славу Божу, спасення душ і добро українського народу, щоби не потребували оглядатися на своїх ворогів і шкідників Христового стада?»

Про таких провідників мріяли і сини Ізраїля, і одержали їх в постатях своїх провідних патріярхів. Уже ним був для нашої Церкви великий Митрополит Андрей, який завернув колесо історії Української Греко-Католицької Церкви проти течії, що гнала її у неминуче злиття з латинською Церквою, і чому так сприяли різні недруги — свої і чужі. У ще чорнішу годину існування цієї Церкви, коли її на матірних землях придавила ще одна небезпека — ліквідація брутальною силою окупанта та його режимославної церкви, з’явився новий провідник, гідний наступник свого духовного батька — патріярха Андрея. Він, немов біблійний Йосиф, син Якова, сьогодні веде свою Церкву і нарід через різні Сциллі і Харибди до обітованої землі.

Візія отця Матковського сповнилася, бо ж не даром він тужив за людиною великого формату, чистих і шляхетних задумів, неосквернених почуттів і готовости служити Богові і своєму народові аж до самозаперечення. В особі Блаженнішого Йосифа ми маємо таку людину і вона на наших власних очах здійснює свою завітню місію. Про Блаженнішого Патріярха Йосифа ми можемо сказати словами Святого Письма, що він належить до небагатьох у нашій історії, кому «далося виявлення Духа на спільну користь» (1 Коринт., 12, 17).

А про себе самих, розсіяних і розбитих на чужих роздоріжжях і сонмищах, ми можемо сказати, що до нас сьогодні стосуються слова апостола Петра, котрі він сказав до перших християн: «Бо ви блукали, немов вівці, а тепер повернулися до пастиря і наставника душ наших» (1 Петро, 2,25). Так, ми маємо право твердити, що ми «повернулися» до своєї кошари і до доброго і правдивого пастиря-батька лиш тоді, коли ми вповні переродилися, коли ми скинули стару одіж і обновилися новою, як цього від нас наш Батько-Патріярх бажає.

Продовження в наступному числі

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>