Поконференційні рефлексії

Треба сказати, що з наближенням 2000-го ювілею Різдва Христового пожвавлюється праця різних організацій католицьких мирян Европи, до участи в яких запрошуються також поодинокі представники православного світа. Про одну з таких зустрічей, що відбулася на початку лютого ц. р. в Києві уже згадувалося у квітневому числі «Патріярхату». Доповіді і дискусії на тій конференції здебільшого стосувалися ролі католицьких масмідій і підготовці до вищезгаданого ювілею та реєвангелізації посткомуністичних суспільств. Немовби в продовження київської зустрічі в квітні у м. Тарнові (Польща) відбулася велика міжнародна конференція під назвою «Релігія і демократія у вільному суспільстві». Це була, направду, міжнародна, широко закроєна зустріч, бо з’їхалися на неї представники майже з усіх країн Европи, починаючи від Ірляднії та Шкоції через Скандинавію на Півночі, Швайцарію та Болгарію на Півдні, з Москвою і Петербургом на Сході Европи включно. Конференцію організував Европейський Форум Крайових (Національних) Комітетів Католицьких Мирян, який сьогодні очолює Марія Мартене з Голяндії. Господарем конференції на сей раз виступала Польська Крайова Рада Католицьких Мирян, яку представляли її Голова проф. Казімєж Чаплінські та редактор католицького місячника «Знак» д-р Стефан Вільканович. Фінансову сторону Конференції забезпечила доброчинна організація німецьких католиків «Реновабіс». Серед делегатів, що з’їхалися з 22 країн Европи переважали миряни, але з доповідями і в дискусіях виступали також особи духовного сану. Добре спланована і здисциплінована програма Конфренції визначила чітку і напружену працю як сесійних так і секційних засідань, доповідей, дискусій і обміну думок з окремих питань. До участи в Конференції найбільше запрошених було з України — аж 17 осіб. Прибуло 10, та й то частина з них конфесійно не визначених представників київських масмідій, що трудяться, крім іншого, також на ниві релігійної інформатики. Був один представник котроїсь з п’яти існуючих у нас партій, т. зв. християнських демократів — і один — з київської молодіжної організації сабоданівського російськомовного православ’я. Досить численним був склад делегатів з Росії, який представляв дві гілки християнства: російського православ’я і російського католицизму латинського обряду, що шириться тепер в Росії, головно в інтелігентських середовищах, старанням оо. домініканів та францісканів. Тут не від речі буде нагадати, що щось подібного маємо вже й в Україні, зокрема в Києві, де латинський обряд католицької віри поширений більше в українській і російській версіях ніж в польській. Серед сесійних доповідей цікавими були (принайменше в оцінці нижчепідписаного) доповіді д-ра Пауля Бехера з Німеччини «Цілі та предмет конференції», Марії Мартене з Голяндії «Европейський Форум Крайових Комітетів Мирян — головні форми діяння», а також проф. Казімежа Чаплінського — Голови Крайової Ради Католицьких Мирян Польщі про головні завдання і клопоти польської Ради. Всі вони — ці доповіді — мали загальноінформативний характер, тому викликали багато запитань організаційного і програмного характеру зі сторони представників Східної Европи, що вперше були присутні на такому форумі. Більш конкретним був реферат д-ра Стефана Вількановіча «Демократія та євангелізація», в якому доповідач, виходячи з позицій християнського розуміння людини та людської спільноти, вказав у загальних рисах на перешкоди, які сповільнюють процес демократизації в нових посткомуністичних суспільствах і на ролю Церкви в приспішенні таких процесів. Впливаючи на евангелізацію політичного життя, Церква, властивими їй засобами, може формувати політичну культуру суспільства, рівень якої є надзвичайно низьких в посткомуністичних державах. І це є головним гальмом в розбудові демократії. Внаслідок цього, напр. нинішня Україна подає яскравий приклад непошановання Конституції та Законів в першу чергу тими, що ці Закони приймали і які називають себе народними обранцями. Об’єднані у великий політичний балаган під назвою Верховна Рада з її червоним спікером, вони постійно балакають про демократію, але кожний розуміє її, виходячи зі своїх світоглядних позицій, а найголовніше — зі своїх особистих користей і вигод. Галицькі демократи, поділені на множество ворогуючих між собою партій, тут не виняток. А це якраз і є свідченням рівня їх політичної культури і національної свідомости.

Надзвичайно цікавою була доповідь домініканця о. Олександра Гауке-Ліґовського з Києва: «Переміни в суспільствах Східної Европи: здобутки і помилки». Прелегент на влучних документального характеру прикладах показав витоки православної антикатолицької, антизахідної ментальности, яка, очевидно, і сьогодні впливає на формування демократії та політичної культури її носіїв. Зрозуміла річ, що це викликало дискусійні заперечення зі сторони представників російського православ’я. Говорячи про Братства на Русі, представник Московського патріярхату, утотожнюючі історичну Русь з Росією, «по установівшейся традіції» російської історіографії, зачислив до них і Львівське, і Луцьке, і Київське та й ін. церковні Братства, що колись існували на Україні. Ба навіть св. Антоній Києвопечерський також попав в число російських братчиків. Звичайно, що таку позицію нині не трудно науково заперечити, що й зробив відомий наш правозахисник Мирослав Маринович.

Для тих, які на конференції представляли Східну Европу, цікавою також була доповідь проф. Людовіка Дембінського: «Країни Західної Европи і творення демократичних суспільств: здобутки і помилки». Правда, вихідні позиції Східної і Західної Европи в добу творення демократичних суспільств є різні, але при добрій волі політиків, головно тих, що називають себе демократами, можна багато навчитися на чужих помилках. Робота в п’яти секціях проходила під такими загальними темами: 1. «Сучасна людина і віра», 2. «Формація в рамках христи­янських навчальних закладів», 3. «Труднощі, потреби і можливості сучасних приходів», 4. «Задачі, труднощі і можливості християнських видавництв і засобів інформації» і 5. «Християнські Громади і відродженецькі течії в сучасних суспільствах». В кожну із цих п’яти загальних секційних тем входили якби підтеми. Напр., для першої: «3 якими труднощами на шляху збереження або навернення до віри зустрічаються люди, які одержали освіту в культурах країн західної, центральної або східної Европи». Або, напр., в темі 3 — «Як вирішити питання нестачі священиків», чи «Яким чином формувати активність парафіян». Були й інші дуже актуальні питання, які розглядалися і дискутувалися на окремих секціях, а потім виносилися на загальну кінцеву дискусію. І в доповідях, і під час дискусій підкреслювалось з наголосом, що Европа без Христа не була б і не може бути собою, а тому майбутнє цілої Европи можна будувати тільки з Богом. Доповідачі і дискутанти зійшлися на тому, що демократія побудована на християнських засадах не творить якоїсь ідеології. Вона не агресивна до сусідів, а є суспільною політичною системою до розв’язання різних проблем згідно з волею більшости по мірі того, як такі проблеми в суспільстві виникають. Для цього треба хотіти і вміти вислуховувати різні думки і вчитися компромісів. У розв’язанні всяких складних і суперечливих питань бажаним є консенсус, позаяк голосування само собою призводить до поділу. Звичайно, консенсусна розв’язка — це ідеал, але варто і треба до такого ідеалу стреміти, бо у взаємолюдських стосунках тоді немає поділу на переможців і переможених.

Говорячи про сектанство і нові квазірелігійні течії, які так агресивно наступають нині на Східі Европи, наголошувалося на тому, що традиційні християнські Церкви повинні спільно виробляти антидотум на цю загрозу новітнього обездуховлення і баламучення людей.

Очевидно, що в короткому звідомленні годі подати повну картину перебігу цілої конференції, але є надія, що всі виступи, дискусії і різні пропозиції, які подавалися до президії, будуть видані друком і розіслані її учасникам.

Ну, а на кінець, як звичайно, кілька поконференційних рефлексій. Зачнім з того, що патронував конференції єпископ Тарнівської дієцезії Юзеф Жицінський, молодий, енергійний інтелектуал, професор філософії, що крім душпастирської парафіяльної і викладацької практики, має великий досвід місійної праці серед племен центральної Африки. Він знавець европейських мов, якими вільно послуговувався в розмовах з учасниками конференції, знає також кілька діялектів африканських племен, серед яких був на місіях. Від польського єпископату єп. Жицінський відповідальний за співпрацю з масмідія і мирянськими організаціями. А якраз цього нині дуже, а дуже бракує нам мирянам на Україні. Всякі просьби і наполягання зі сторони мирян до нашої церковної влади з цих питань позістають, нажаль, без відповіді або збуваються туманними обіцянками, як це було на послідньому Соборі. Тому наші мирянські організації не мають якоїсь чіткої загальної програми, а кожна діє, так би мовити, самодіяльно. Наш мирянський Конгрес поки не буде мати свого духовного наставника, свого «програміста», не буде нічого робити, так як дотепер нічого не робить. Складається враження, що саме наш церковний провід старається розтягнути якнайдовше процес становлення греко-католицької Церкви, її інтелектуального і духовного росту. Польські, напр. тарнівські клерики, стоять набагато вище в своїй інтелектуальній огляді, ніж, скажім, наші питомці з Рудно. Про богословський рівень освіти говорити не будемо. Тих перших в Тарнівській вищій духовній семінарії є нині 273. Кожного року висвячується 30- 35. З них 12-15, кажучи по цивільному, йде на «експорт» в Західну Европу, обі Америки, 3-4 — в Африку на місії, ну й, звичайно, що й на Україну. Не знаємо докладно як в інших католицьких країнах, але в Польщі, справа розбудови, утримання і виховання в духовних школах (семінаріях і академіях), а також в численних монаших чинах і згромадженнях поставлена, як виглядає, в ранг церковно-державної політики. «Експортуючи» в цілий світ (включно з тим екзотичним) високоосвічених випускників таких шкіл, великих ревнителів католицької віри і патріотів «Матки Польські», Польща здобуває при­хильність світа до своєї духовности, до своїх національних святинь (Ченстоховська БМ), а крім того, напевно не бідніє, а навпаки п сниться також і національна скарбниця. При тому, отже, можемо сказати, що це є добре розбудована і просперуюча свого роду духовно-комерційна (і певному сенсі політична) індустрія, яка працює для добра Вселенської Церкви і польської «рації стану». Хочемо того, чи не дуже, але мусимо признатися, що якраз як це робиться, бодай в межах України, та й за наші поселення не забуваючи. Церковний патріотизм, ненависть із зависті до успіхів сусідів — це невелика поміч там, де потрібна сплянована конкретна і послідовна праця.

Тимчасом, випускників наших духовних закладів годі намовити виїхати бодай на якийсь час не то що в Караганду або нафтоносні райони Тюмені, де наших співвітчизників, головно галичан, біля 1,5-2 мільйони. Але навіть на Схід України вони не спішаться їхати. Та воно й не дивно. Є ж бо на це ніби навіть об’єктивні причини. Обтяжені родинами і вимогливими їмосцями претендують відразу на відповідні соціяльні блага, чого новоутворені громади не можуть, річ ясна, їм забезпечити. А тим часом, латиннки, головно польські, будучи безженними, їдуть в пошуках пастви і пристають на любі умови. При потребі стають біритуалістами, вивчають наш обряд, нашу мову і надають духовну опіку і нашим людям, десь в казахастанських степах або сибірських просторах, в розсіянні сущим. Так донедавно було і в Караганді. Слава Богу, нині, завдяки старанням владики Василя Медвіта, там справи поступово налагоджуються. Польські монаші чини, жіночі і мужеські, запускаються в найвіддаленіші терени бувшого СССР, вишукуючи там латинників (поляків, литовців, німців та ін.) в 3-4-му поколінні і навертають їх до віри батьків. Наші воліють сидіти в Галичині, головно у Львові, бо навіть за Збруч виїхати — це для них застрашаюча проблема. Якби не було дуже рухливих, відданих Церкві сестер законниць з південної Америки, зокрема з Бразилії, то наші здобутки на ниві катехізації і релігійного освідомлення були би ще менші, а може і ніякі. Правда, є й для наших духовних бажані «місійні» терени. Але це ті, що лежать на Захід від України, головно — за синім океаном, де церковне життя давно впорядковане і фінансово засібне. Читаючи таке, можна підозрівати нижче підписаного у беззастережних і безкритичних симпатіях до всього, що латинське, поль­ське і упередження до всього, що наше, рідне. Але зовсім не про те розходиться. А йдеться тільки про те, щоби вся повнота нашої Церкви хотіла бодай наблизитися до тих духовних та й інтелектуальних стандартів, якими живе нині Вселенська Церква. Безперечно, що і там є багато недотягнень, про які дещо знаємо навіть з епізодичних висказувань Папи. Знаємо також досконало недавне жорстоке минуле нашої Церкви. Але ж чому й далі хочемо жити з волі ієрархії тільки минулим? Чому не хочемо бути Церквою майбутнього? Власне такі думки, такі рефлексії снуються в голові, коли порівнюємо як діють духовні інституції у сусідів, а як у нас? І щоб закінчити, то треба би сказати ще й таке. Наші мирянські організації мусіли б також подбати про створення Крайової (Національної) Ради Католицьких мирян, а тоді старатися про членство в Европейському Форумі Національних Комітетів Світських Католиків. Маємо, бодай де юре, греко-католицький Мирянський Конгрес. Але, здається, що для створення Національної (Крайової) Ради потрібно порозумітися з католицькими мирянськими організаціями латинського обряду, які існують на Україні, головно в Києві (бо тут слово «національний» визначає не етнічну, а громадянську приналежність). Може для того, аби, як то кажуть, нікому кривди не було, варто подумати про почерговість головування у такій Раді або співголовство — греко-католик-латинник. А чи тоді не перейдуть добрі наміри зробити щось спільного для добра віри Христової в площину політичну? Бо це в нас тепер часто буває, таких і подібних питань може бути й більше. Але мусимо їх розв’язувати для свого таки добра. Представники наших мирянських організацій повинні постаратися, ба навіть домагатися, бути представленими в різних міжнародних структурах світських католиків і там представляти, а може нераз й боронити інтересів нашої Церкви. До того ж на Заході існує багато різних фундацій, з яких можна користати при потребі, як це роблять другі. Потреб у нас, як відомо не бракує. Але для цього мусимо стати членами тих католицьких організацій, які мають, так би мовити, доступ до тих чи інших фундацій. В християнській Европі, Богу дякувати, тепер запанувала гейби мода на Україну в цілому і на її греко-католицьку Церкву зокрема. Мода, як відомо, довго не триває. Тому треба старатися, аби, поки вона скінчиться, ми вже засідали як рівні серед рівних «в народів вольних колі» Европи християнської і Европи політичної. Доконати цього є спільним обов’язком наших політичних і церковних мужів. В переддень двохтисячного ювілею цей обов’язок має стати також генральною програмною дією наших мирянських організацій.