Не про якусь звичайну, тілесну недугу тут мова, але про недугу духа — гордість і зарозумілість — історичну недугу наших сусідів, поляків.
Новим проявом тої недуги — це Послання Польської Єрархії до папи Івана Павла II, з 12.3.1981 p., у зв’язку з його Апостольським Листом «Еґреджіє віртутіс», яким Папа проголосив свв. слов’янських Апостолів Кирила і Методія Покровителями Европи. (31.12.1980р.).
Послання, хоч підписане тоді ще живим кардиналом Вишинським і написане в імені Конференції Польського Єпископату, не вільне від польської самохвальби і гордости у відношенні до нас, українців.
Відомо, що солунські брати: Кирило і Методій, апостолували слов’янські народи на південь від Карпатських гір, давши тим народам переклад Св. Письма та Богослужних книг у старо-слов’янській мові, писані кирилицею. Відомо теж, що поляки з тої спадщини не скористали. Однак це не перешкоджає їм писати таке: «Ці переклади, як рівно ж удосконалення азбуки Глаголиці (в оригіналі ґлаґоліца — оіш), стали підставою-фундаментом початків розвитку багатої літератури, церковної і гуманістичної культури, що є славою Слов’янських народів від ранішнього Середньовіччя по сьогодні. Ці твердження відносяться не лиш до Слов’ян, які належали до Велико-моравської і Панонської Держави, але й до тих, які були в Болгарії, Сербії, Рутенії (сік!-оіш) і Польщі…».
Дальше польська єрархія старається доказати, що вплив і діяльність згаданих слов’янських апостолів сягала і на польські землі, та, начеб то поляки вже при кінці першого і на початку другого тисячоліття, враз з німецьким імператором Оттоном III, мріяли про об’єднану Европу. І тут, польські церковні провідники забувають на історичні факти, пишуть таке:
…(3). «Польща завсіди осталася вірною тій ідеї (Християнської Европи — оіш), зокрема в слов’янськім світі. Наш народ ніколи не вів загарбницьких воєн. Поляки зверталися до сусідніх країн у виді речників Віри в Христа і Його миру. Під проводом Польської Держави світло Євангелії було занесене на Схід і Північ святими: Войтіхом, Бруном з Керфуту, Оттом з Бамберґу, Домініканцем Яцеком, Апостолом флорентійської Унії Кардиналом Ізидором, францішканином Яковом Острогою. Ревними прихильниками християнства в Польсько-Литовсько-Рутенській Унії (сік!-оіш), у чотирнадцятім і п’ятнадцятім століттях були блаженна королева Ядвіґа і св. князь Казимир. У шістнадцятім і сімнадцятім століттях св. Йосафат Кунцевич і св. Андрій Боболя — посвятили своє життя місійному служінню Католицької Церкви на Сході. В тому самому часі польські королі — речники ідеї «Твердині Християнства» шукали об’єднання Европи в союзі з Австрією, Московщиною, Чехією і Мадярщиною. І, навіть пізніше, коли Польща втратила свою незалежність, польські поети домагалися об’єднання слов’янського світу, а російські землі були багаті в польські парафії аж до далекого Сибіру включно…».
В четвертій, кінцевій частині свого Послання польські єпископи висловлюють надію на поєднання християнської Европи і на перемогу Євангелії в третім тисячолітті Христової Церкви.
Повище Послання поміщене в англомовнім тижневику «Оссерваторе Романо» (10-17.8.1981 p.). Воно звернуло на себе нашу увагу своїм змістом. У тих, хто знає історію негативного відношення поляків до місії Апостолів Слов’ян: св. Кирила і Методія, від початку по сьогодні, це Послання викликає почуття образи на польську зухвалість і хитрість. Бо, хоч поляки і належать до слов’янської спільноти народів, то однак зі східньою спадщиною св. Кирила і Методія не мають нічого спільного, ані обрядово, ані спільної азбуки. Навпаки, впродовж історії, своєю ментальністю і відношенням до інших слов’янських народів поляки були їм противні і чужі. Коли ж трапилася нагода, щоб похвастатись публічно своєю слов’янщиною, то вони вдалися навіть до неправди і перекручення історичних фактів у надії, що ніхто не буде їх спростовувати чи перевіряти, а в очах світу вони входитимуть за «просвітителів» Сходу.
Ми, українці, хіба найкраще знаємо і можемо свідчити про ту «просвіту» і християнську єдність, яку несли на українські землі польські Заґлоби й там її защіплювали «огнем і м’єчем», упродовж століть.
Третя частина Послання, яку ми процитували вище дослівно, граничить з цинізмом. Зверніть увагу, читачу, на «невинну» заяву польської Єрархії: «Наш нарід ніколи не провадив агресивних воєн (ворс оф конкест»).
А хто ж упхав ніжу спину Українській Державі, тоді коли українські княжі полки своїми грудьми ставили опір Азії в ХІІ-ХІУ століттях? Хто привів до упадку Українську Державу Хмельницького у ХУІІ ст.? Хто задушив, ще немовлям, свободу Західньо-Української Республіки у 1918-19 роках? А потім силою пацифікував невинне населення Західньої України у 1919-39 роках? Думаєте, читачу, що польські єпископи того не знають? Знають! Але свідомо говорять і пишуть неправду та ще в папській газеті, вдаючи з себе невинних ягнят і оборонців миру і єдности Слов’ян. Все ж таки на Заході хтось у це повірить! Якщо Ви, читачу, дивуєтесь цьому, мовляв: як то можуть церковні достойники, та ще й публічно, писати таку неправду? — то ви ще не позбулись нашої галицької наївности-довір’я до людей. Ви погляньте у польську чи московську історію, а тоді переконаєтесь, що там, де ходить про національні інтереси тих народів, їхня провідна верства, світська і церковна, не вагається торгувати навіть правдою, і то без найменшого страху перед гріхом чи Богом.
Ще одна історична неправда, прямо нонсенс про те, що з Польщі на Схід, т.зв. в Україну було занесене світло Євангелії. Коли і як це сталося — це таємниця польських шовіністів ХХ-го століття. Коли Польща прийняла християнство 966 року, то в Україні воно вже було бодай 10 літ скоріше, на дворі княгині Ольги (охрещена 955 p.), а через 22 роки (966-988) християнська Польща ще сама не вспіла вилізти з пелюшок, щоб бути місіонарем-хрестителем Сходу, т.зв. України. Приписувати собі особу кардинала Ізидора, київського православного митрополита й подвижника флорентійської Унії — це звичайне окозамилювання чужинців про історичну велич і вагу впливів Польщі. На той самий список вписано і св. Йосафата тільки тому, що він був єпископом на окупованих Польщею білоруських землях.
Все це сказано на експорт у чужий світ, мовляв, дивіться, які то ми Слов’яни, і просвітителі Сходу, й оборонці Европи! Защита християнства! Що ж, все це написано, чорне по білому, пішло у світ і прийметься там як польська правда.
І так воно діється впродовж віків. Наші сусіди: Польща і Москва говорять про нас без нас, торгують нами, а ми стоїмо безрадні, безголосі. В папськім неофіціозі досі не знайшлося місця на Деклярацію Синоду Єпископів Помісної УКЦеркви про осудження львівського «Собору» 1946 p., а на необ’єктивне Послання польської Єрархії присвячено пів сторінки. Чи наша Єрархія готова спростувати неправдиві твердження своїх польських колег і братів у Христі? Чи найдеться на це місце в папськім «неофіціозі»? Побачимо!
о. Іван Шевців
* Передруковано з тижневика «Церква і життя» за 4-11 жовтня 1981 р. Мельборн, Австралія
