Польський православний священик про унію*

Священик Генрик Папроцький Польської Православної Церкви у своєму інтерв’ю для редакції місячника «Вєнзь» («В’язь») висунув цікаві для нас думки про унію, не лише Берестейську, але в ширшому значенні. Постараємось його деякі цікаві думки зреферувати.

На заввагу репортера, що унія мала довести до зближення між Римом і Церквами Сходу, — на жаль, цього не сталося, а, навпаки, привело до гострих антагонізмів. Отже, чи уніяти є далі зв’язковими в добі екуменізму?

На це питання о. Папроцький дав наступну відповідь. «Унія існує, і з тим фактом треба рахуватися. Тому треба вести паралельний діялог між православними та уніятами, об’єднаними з Римом». Автор дальше розвиває свою думку: «В Польщі, де греко-католицький обряд не має своєї повної організаційної структури формально, потреби діялогу не помічається. Але недобачування такої потреби ще не означає, що вона не існує. При тому треба відмітити, що греко-католицьке духовенство виявляє велику життєву силу».

На черговий запит репортера — чи православні вважають доцільною ліквідацію унії та поворот уніятів до Православної Церкви й ставлять це як передумову успішного діялогу між православ’ям й католицизмом, о. Папроцький дав конкретну відповідь: «Я взагалі є противником всякої ліквідації. Бо наслідки — як показало життя — є протилежні від сподіваних…». Як приклад для цього, наводить Холмщину й Полісся, де якби не насильна ліквідація унії Москвою, донині там існували б церкви східньго обряду.

Дальше розглядаючи причини виникнення Берестейської унії, о. Папроцький підкреслює, що немалий вплив на постання унії мали спроби польонізації Української Православної Церкви. «З переходом магнатів та навіть дрібної руської шляхти на римо-католицизм… єпископи шукали виходу у розбудові шкільництва, щоб виповнити брак освіченої верстви… І саме на тому відтинку пляни архітектів Берестейської унії не лише здійснились, але й дали успішні наслідки».

На питання репортера, як мається справа з патріярхатом в Києві, була наступна відповідь: «Митрополит Петро Могила цією ідеєю жив, бо ясно бачив в ній можливість відв’язатися від гегемонії Москви. З тією метою він теж заснував Києво-Могилянську Академію, яка відограла важливу ролю на цілому Сході. Через Могилянську Академію, яка спиралась на західніх зразках, західні елементи просякали до православ’я.

З польської сторони ідею створення православного патріярхату в Києві підтримував Ян Замойський. Павел Ясєніца у праці «Річпосполита двох народів» стверджує, що покликання до життя патріярхату в Києві на базі українського православ’я стало б противагою для російської потуги і стало б далекосяжним політичним потягненням…». «А тим часом польська піддержка для унії довела до поділу і взаємного поборювання серед православних вірних… Одним словом, роблено все, щоб православних загнати насильно в обійми московських царів… Для Польщі унія стала нещастям. Бо унія не була належно підготовлена. Унію вели самі єпископи, а нарід довідався, що рішенням єпископів він перестав бути православним, а став греко-католицьким…».

На питання репортера, наскільки має підставу заввага, що уніяти в лоні Католицької Церкви почуваються немов поранені, отець Папроцький стверджує: «Уніятів пробували не тільки златинщити під оглядом обрядовим, але теж знищити їх духовість. Їх відсунено від джерел східньої богословії. Їх насильно годовано клясичними зразками західньої богословії. Це довело до знидіння питомої богословської теологічної думки, а слідом за тим до занику духовного життя… Щойно сьогодні помічається сильну течію до відзискання своєї духовости, до повороту згубленої східньої традиції».

На питання репортера, в чому причина, що на Заході помічається зріст зацікавлення візантійським обрядом, отець Папроцький дає таку відповідь: «Людина в пошуках за правдою натрапляє на щось, чого досі не мала змоги прослідити. А, прослідивши й віднайшовши високі моральні вартості, починає ними жити, ними захоплюватися і впливає рівночасно на оточення». Як приклад, подає манастир бенедиктинів в Бельгії — Чеветень. «На жаль, деякі православні в тому пошуку добачають притаєну думку про підготовку до навертання Сходу на католицизм через присвоєння собі обряду».

Свої міркування репортер кінчає таким висновком:

«Католицький світ є згідний, що унія не була щасливою розв’язкою для поєднання Сходу із Заходом. Не буде вона в майбутньому модельована, бо ділить не лише суспільство, але часто доводить до гострих антагонізмів між вірністю Апостольському Престолові та своїм традиціям (Церква Антіохії чи греко-католики). В цей спосіб, замість єднання, доходимо до роздріблення християнства.»

З другої сторони, для Римо-католицької Церкви унія є певного рода можливістю будови мостів між Сходом і Заходом. Чи уніяти захочуть зберегти таку ролю,— це залежить, в першу чергу, від них самих.

О. Папроцький є священиком-професором Польської Автокефальної Православної Церкви. Він є знавцем порушеної теми, тому його думки мають свою питому вагу, бо походять від особи, яка промовляє в імені проводу ПАПЦ, Автокефального Православного Костьола.

Що вражає? Поперше він, на відміну від деяких кіл Української Автокефальної Церкви на еміграції, стверджує, що є проти ліквідації уніятської Церкви. А це вже йде врозріз з лінією Москви, яка саме нашу унію насильно уневажнила, як раніше це робили її царі. Друге варто відмітити — він вбачає певні осяги нашої уніятської Церкви, хоч бив розбудові освіти як серед духовенства, так і серед вірних.

Третє — він вказує недвозначно, що керування київського патріярхату для нашої Церкви змінило б цілковито хід подій й для нас і не менше для Польщі.

Четверте, варте уваги, ствердження, що для успіху екуменічних розмов не вистачить говорити Ватиканові з Москвою, але треба теж розмов на екуменічні теми між православними та уніятами в низах.

І останнє його ствердження, що хоч унія себе не оправдала на ділі, бо не довела до зближення, але вона далі залишилася тим мостом, яким просякають ідеї та формують відповідний грунт для дальших розмов. Отже, не знищення унії, але використання її як дослідного поля для можливости осягнути порозуміння.

Це основні думки православного богослова Польської Автокефальної Православної Церкви о. Папроцького.

Що на ці думки скажуть наші брати-православні? Як до тих проблем поставляться наші церковні достойники УКЦ? Поміст для зближення чи міст для опанування Сходу? — Ось основне питання в тій матерії. Чи покійні Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф мали сумніви у тій матерії? Чи, може, їх візія була викривлена як Ватиканом, так і Москвою?

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt