Пом’янім слуг Божих і невіджалуваних батьків нашої святої Церкви

На протязі майже сорока років день Першого Листопада у нашому церковному календарі належав особливою мірою до поминальних богослужень по особливому Слузі Божому і Богом нам дарованому Батькові нашої святої Церкви, святої пам’яті Митрополитові Андреєві.

Сподобилося Господеві нещодавно покликати до себе, до собору своїх святих, з черги і другого нашого Отця та Батька нашої Церкви і нашого народу, їх Святість Патріярха Йосифа.

Ми, одне й те саме покоління, мали привілей жити і розгортати своє життя під святими руками одного й другого Слуг Божих.

І на нашу долю теж припало пережити незвичайно болючі втрати одного й другого Батька.

Господь, що є самою добротою, безконечною любов’ю і невисловною людськими словами ласкавістю, покликує до себе наших найдорожчих, хоч і які б вони й не були для нас незаступимі, але не раніше, ніж вони сповнять свою земську місію. Тепер із небесних висот і всеобіймаючої своєї всюдиприсутности вони дальше з нами, що ще залишаємося на цій землі.

Дивні й нерозгадані шляхи Божого Провидіння. Тоді, коли інші народи якось без зайвих обструкцій можуть втішатися винесеними на всесвітню адорацію своїми святими, у нас канонізація — це з засади великий знак запитання і справа аж до пересади розтягуваної і супер-формалістичного продумування процедури. Бо, мовляв, ще чого доброго такий, як ото московський партнер сучасних церковних діялогів, міг би збунтуватися, а то й зірвати і відмовитися від цих т. зв. «діялогів».

Кажуть нам, що коли б було задокументоване понад всякий сумнів і без усяких застережень одно-два чуда, тоді канонізаційний процес пройшов би без перешкод і всяких дисонансів…

Ми, два мільйони українців у широкому світі і щонайменше п’ять мільйонів у нашій рідній Україні, були свідком зовсім безсумнівного і, мабуть, найдовше тривалого чуда Божого у випадку зокрема нашого св. п. Патріярха Йосифа. Це чудо тим особливе, що тривало не кілька чи кільканадцять хвилин, а повних 20 років.

Наперед Він, трикратно засуджений на смерть, за кожним разом видимою ласкою Божою виживав. Виживав, зовсім певно, для Богом докладно визначеної цілі. А чи це не чудо Боже, що його, твердо і безвідклично засудженого на смерть, випущено на волю?

Щоб нам це ясно усвідомилося, мусимо докладніше це уточнити. Це сталося у сатанічній системі СССР. І сталося це вперше за 50 років цієї сатанічної системи, що випустила на волю приреченого на смерть. Але ж нарешті під дуже настирливим натиском мужів, з якими навіть СССР мусів числитися… Але, кінець кінців, випускають кого? — Людину, вимучену докраю, до самої смерти. Бо навіть такі експерти, як більшовики і їхнє Міністерство внутрішніх справ не передбачали для нього більше, як кілька місяців ще цього якогось життя у нього. Так і було воно насправді. Ті перші, що їм довелося бачити нашого Блаженнішого, не могли ніколи очікувати, що Блаженніший буде колинебудь здібний ще щось велике чи подивугідне зробити. А, власне, сталося саме те, чого ніхто не припускав чи навряд чи міг сподіватися. А тут раптом ті роки на цій т. зв. волі розкривають такі діла, яких ледве чи добилась би молода, кипуча життєвими силами і навіть геніяльна людина. Згадаймо це щиро перед всюдиприсутнім Богом і згадаймо теж у своєму, можливо, якомусь, заспаному, сумлінні ці перші оживотворення цього нашого і наявно Богом до нас посланого, неповторного вже Мужа.

Один із перших його офіційних виступів був на Вселенському Другому Ватиканському Соборі. Тоді, коли ввесь священний збір Христової Церкви був зачарований цією постаттю, ніби постаттю не з цієї плянети, і коли гомінкі та довготривалі овації ще ніколи досі не були такі у святині св. Петра, про що говорив цей Слуга Божий? — Про Церкву тисячолітньої слави говорив Він. Про Церкву, яку Боже Провидіння йому доручило у найтяжчих для неї часах. І те єдине, що Він просив для неї,— це піднести її формально до гідности патріярхату.

А об’їхати земну кулю тричі, навіть серед ад гок роблених перешкод, тріюмфальним походом, у якому президенти потужних держав клонили перед ним голови або й мали за честь цілувати його руки. І всюди там оживляти неймовірним ентузіязмом, здавалося би, майже втрачених своїх духовних синів і дочок. І піднести ім’я тієї Церкви-Мучениці, що ставала ніби приреченою на передчасну нірванну і розплив у ніщо. А дедалі надихати її життям безсмертя із повним усвідомленням свого законного місця на землі з усією повноправністю її історичних і самим Богом визначених її прав…

А при цьому всьому у міжчасі набудувати пам’ятників своєї присутности між нами: Св. Софію в Римі, Університет св. Климента Папи, обновити церкву свв. Сергія і Вакха, розбудувати патріярший двір і музей, воздвигнути величаву обитель ордену Студитів, стати меценатом наших наукових і загально-культурних установ і об’єднуючою силою всього нашого релігійного і національного життя…

А все це ставалось не оттак то між іншим чи, скажімо, як складалося здоров’я, бо здоров’я було вже дощенту зруйноване більшовиками. Це ставалось наполегливим зусиллям, із ясним і рішучим пляном, а діялось якнайбільше свідомо всупереч неймовірним перешкодам на протязі двадцяти років. Єдиний ключ до розкриття цього творчого «нехай станеться» — це та місія, що її доручив нашому Патріярхові сам Бог. Це Божа Рука творила ці чуда за посередництвом такого ідеального^ інструменту, яким був Слуга Божий Патріярх Йосиф.

У нас, живих свідків продовж цих останніх 20 років його життя і творчости, не може бути ні найменшого сумніву щодо цієї, Богом наміченої і Богом підтримуваної, місії.

Адже, що так воно дійсно було, про це свідчить і свідчитиме вже по віки останнє завіщання нашого Патріярха.

Це не завіщання стандартного покрою, як от залишає його людина чи особистість навіть таких кваліфікацій, як наш Патріярх. Це радше одкровення і міродайний для нас путівник і його скрижалі для нас. Слуга Божий Патріярх Йосиф не пропускає ні одного суттєвого деталю, щоб освідомити нас про цю його місію між нами.

Коли ми навіть поверховно читали це його Завіщання, то нас вразити мусіло, що на усі 10 сторінок цього завіщання, 5 сторінок заповнює першої ваги для нього справа, справа патріярхату. Бо цей Патріярхат — логічний висновок його місії. Його місія між нами: оздоровити нашу рідну, великомученицьку Церкву. Піднести її зі стану занедбаної усіми Церкви до повноправної і самобутньої Церкви. Ці «гори трупів і ріки крови» не за що інше, а за Апостольський Престіл, мусять знайти врешті своє пошанування і справедливість зі сторони Божої установи.

У свій час на Синоді всіх владик Римської Церкви цей самий Речник Божий не вагався сказати (натякаючи на український Патріярхат): «Хай би і провалився весь світ, а справедливість мусить заіснувати» («переат мундос, фіят юстіція»). На такі речення здібні тільки Божі пророки.

У своєму Завіщанні наш св. п. Патріярх підтверджує свою розмову з Папою Павлом VІ: «Із синівським смиренням, з терпеливістю, але з ясністю заявив я бл. п. Папі Павлові VІ: «Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник… бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатися від Патріярхату!..» І безпосередньо після цього до нас, Божого і його люду, звертається він у своєму «Заповіті»:

«І вас, мої Возлюблені Діти, благаю: ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви; ви ж живі, існуючі її діти! Своє благання до вас скріплюю на цьому місці власною рукою із 1975 р. написаною «Торжественною Заявою», яку ще раз повторюю:

«Бог створив людину і родину. Він є Творець також роду, племени і нації. Любов і прив’язання, якими зв’язана кожна чесна людська істота зі своєю родиною, належиться також її народові і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались завжди за Богом дані обов’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу. Та сама засада відноситься і до Церкви, а саме: що існує Богом даний обов’язок позитивно дбати про її добро, обов’язок і право боронити її проти будь-кого, що спричинив би їй шкоду. Наші предки старалися упродовж тисячі років держати зв’язок з Апостольським Римським Престолом, а в тисяча п’ятсот дев’ятдесят п’ятому і шостому роках закріпили єдність із Католицькою Римською Церквою, під деякими умовами, що їх дотримання пообіцяли торжественно римські папи. Упродовж чотирьох століть ця єдність була посвідчена великим числом мучеників між українцями; і наші дні записані теж славно в аналах Церкви про оборону Святої Єдности між братами».

«Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може і в доброму намірі, взяв у 1970-тих роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для тієї частини нашої Церкви і Народу, що знайшлася у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні аргументи, які ми предкладали Папі Павлові VІ, не брано до уваги».

«Тому сьогодні, коли стали відомими таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а разом з тим упокорююче вдаряють у саму Вселенську Христову Церкву, оглавлену Наступником св. апостола Петра, ще раз благаю, наказую і заповітую тобі, моє Духовне Стадо: «Браття, як діти світла ходіть… І не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше осуджуйте їх, бо те, що вони творять, соромно є й говорити… (Еф. 5:8,11). До байдужих і незрячих кличу: «Встань ти, що спиш, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос…» (Еф. 5:14). Ще і ще благаю вас усіх: «Будьте печаттю мого апостольства» (І Кор. 9,2) «… бодріться, стійте в вірі, будьте мужні…» (І Кор. 16:13), бо хоч ми «у всьому скорбні, та не здавлені, безнадійні, але не розпачливі, гонені, та не покинуті, повалені, але не загиблі» (II Кор. 4:5-9).

«Ми стоїмо безповоротно на патріархальному устрої нашої Церкви» — я сказав у своєму Слові на закінчення нашого Синоду у 1969 р. (гл. Благовісник Кн. 1-4 р. 1969 ст. 120),— пригадує нам наш св. п. Патріярх у своєму Завіщанні. І зараз таки звертається до нас:

«Ви, Дорогі мої Брати і Сестри, зрозуміли мої слова і, як добрі діти своєї Церкви, почали молитися за свого Патріярха, наєдині і спільно на святій Літургії. Молитвою виявили ви свою зрілу християнську свідомість, бо молитва — це насамперед вислів повного довір’я до Божої помочі і непохитної віри в те, що Могутній Господь здійснить те, про що Його неустанно просимо. Чи не наказав нам Христос просити і молитися? Чи не обіцяв нам сповнити наші довірливі прохання? Він же сказав: «Просіть, і дасться вам, шукайте, і знайдете, стукайте, і відчиниться вам…» (Мт. 8.7).

«Тому заповітую вам: — каже нам св. п. наш Патріярх у своєму Завіщанні,— моліться, як дотепер, за патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й об’явить його ім’я! Але наш Патріярхат ми вже маємо!»

Для повного розкриття ідеї, якою горів, а яку сам Бог вклав у його серце, наш св. п. Патріярх мусів торкнутися дуже болючої струни, що роздирала його серце і вкривала його невигойними ранами впродовж 20 років. Уважний читач оригінального тексту (на ст. 8 Завіщання) знайде причину цих ран. Напевно наш Патріярх міг багато яскравіше удокументувати цю справу. Але його батьківська свідомість воліє легкими натяками збути цю трагічну історію. На всякий випадок промовчати цього не міг і не мав права. Тому, заокруглюючи цю частину, він закінчує:

«Висловивши отут свій гіркий жаль і біль, яким сповнене моє серце, не бажав би нікому докоряти».

«Тому, Достойні і Дорогі Брати в Єпископському служінні, простіть мені, як і я вам прощаю! Коли висловлюю свій гіркий біль, то цим бажаю Вас востаннє по-батьківському і по-пастирському напімнути і закликати: В єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни! Нехай Ваша єдність, єдність всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і надхненням для всіх тих Пастирів, духовників і мирян, яких батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська Митрополія. На історичному шляху вони розгубилися в різних країнах, серед різних народів і забули про матір, яка їх родила. Поможіть їм віднайти цю Матір».

Завіщання, заповіт чи остання воля померлого — саме по собі закон, навіть у чисто людському правопорядку. Завіщання же такої Божої Людини, як наш Патріярх Йосиф, як же воно незрівняльно більше. Воно і зв’язує нашу совість і грозою кари Божої позначене, у випадку, коли б ми намагалися цей виразний заповіт зламати чи зігнорувати. Не хочу вірити, що могли б між нами знайтися такі.