Помер бл. п. Григор Порохівник

В п’ятницю, 7 лютого 1997 року, в ранніх годинах блискавкою рознеслась по Едмонтоні сумна вістка, що невмолима смерть вирвала нагло з-поміж нас Григора Порохівника на 73-му році його трудолюбимого життя, активного члена української громади в Едмонтоні, відданого й неструдженого сина українського народу. Покійний належав до тих людей, що живуть для громади і віддають свій час, труд і знання для розбудови українського громадського й церковного життя. Зі своїм відходом залишив у глибокому смутку вірну дружину Марію, дітей Дарію, Христину з мужем Віктором і сина Данила, троє внуків, сестру Марію з мужем Василем Дідик в Україні, ближчу й дальшу родину та приятелів в Україні і в Канаді.

Похоронні відправи почалися у вівторок, 11 лютого, панахидою, а похоронні обряди в середу, 11 лютого ц.р., в катедрі св. Йосафата. В похоронних відправах взяло участь дванадцять священиків на чолі з о. мітр. Василем Гупалом адміністратором Едмонтонської Епархії. Під час обидвох відправ катедра була вщерть заповнена вірними, представниками суспільно-громадських установ і організацій, найбільше церковними організаціями, зокрема Братством Українців Католиків зі своїми прапорами. Під час панахиди співав катедральний хор. На Панахиді говорив про покійного о. В. Гупало, а слідуючого дня на похороні виголосив прощальну проповідь о. С. Войціховський. Жалібним співом хору достойно відпровадили тіло покійного на цвинтар св. Михаїла. Був це величавий похорон з найбільшими почестями, який едмонтонська громада пом’янула покійного, віддаючи йому останній салют. Поминки відбулися в парафіяльній залі «Верховина», на якому господарем був Петро Дацків, який розказав життєвий шлях покійного та прочитав вислови співчуття родині від о. д-ра А. Чировського, директора Інституту ім. Митр. Андрея Шептицького в Оттаві. Зі словом подяки від родини говорив зять Віктор, який висловився про свого тестя, як людину великого пережиття, доброго педагога, виховника не лише своїх дітей, але дітей в школах, де учителював та любячого батька і діда. Подякував усім, які брали участь в похоронних відправах.

Слово на поминках бл.п. Г. Порохівника

«Блаженна путь, якою нині йдеш душе», такий Прокімен в нашій Церкві при похоронах…

За народнім переказом говориться, що кожна людина має свою зірку, що являється на небі з її народженням, а гасне вона, коли перестане битись людське серце. І так, в ранніх годинах в п’ятницю, 7 лютого, останній промінчик видала зірка на небосклоні, і згасла на завжди, бо перестало битись серце Григора Порохівника на 73-му році його трудолюбимого життя.

З великим і невимовним смутком ми сьогодні відпровадили на вічний спочинок нашого дорогого друга бл.п. Гриця (так я кликав його за життя).

Народився Покійний 29 листопада 1923 року у батьків Василя і Анни Матвіїв в селі Берлин, поблизу повітового міста Броди, в західній Україні, був він близнюком своєї сестри Марії. Гриць виростав у свідомій селянській родині, яка дала йому добре християнське і національне виховання. Шкільне навчання почав у рідному селі в чотириклясовій школі, опісля батьки післали його на продовження навчання у м. Броди, де після двох років склав вступний іспит до першої польської державної гімназії. З приходом більшовиків у 1939 р. почався новий етап навчання в Радянській Десятилітній Середній Школі. З приходом німців на українські землі молодий юнак переживає зворушливий момент проголошення Акту відновлення Самостійности і Незалежносте Української Держави 30 червня 1941 р. під проводом Степана Бандери.

Осінню 1941 р. батько записав Гриця до продовження середньої освіти при Малій Духовній Семінарії у Львові, де у 1944 р. склав іспит зрілости (матуру). Так згадував Покійний про свій побут у Семінарії, цитую: «Роки навчання в Малій Духовній Семінарії у Львові враз із спільним життям з іншими студентами з усіх закутин Галичини випровадило мене у новий світ науки, політичних і організаційних кругів знайомств, контактів та активностей в рядах молодих студентських кадрів ОУН. На горизонті мого життя появилися нові провідні постаті, духовні й світські, а між ними не забутні велетні митрополит А. Шептицький, о. д-р Йосиф Сліпий, о. д-р Василь Лаба, які мали великий формуючий вплив на спосіб мойого дальшого світосприймання».

Зараз після матури вписався на філософічні студії в Українській Богословській Академії, ректором якого був о. д-р Й. Сліпий. Та недовго була можливість продовжувати студії, зближався фронт і треба було робити рішення, що робити дальше, чи їхати до батьків і жити під більшовиками, йти в ліс вступаючи в ряди УПА або в ряди Дивізії Галичина, чи йти з масовою еміграцією на Захід. Тодішний ректор Богословської Академії розуміючи критичне положення того часу звернувся до своїх студентів такими словами, цитую: «Дорогі діти! Якщо змога йдіть на Захід. Ми вже втратили гори життів і ріки крови, нам треба живих працівників, йдіть і здобувайте знання і такими працюйте для свого народу. Незадовго наш народ і наша Церква вас потребуватимуть. Тож готуйтеся для цього великого визову. Я в західному світі маю вже чи мало знайомств і приятелів. Я їх повідомив і просив їхньої опіки для наших молодих студентів. Вони знають. Ідіть і стукайте у двері католицьких університетів, академій і семінарій і я вірю, що вони вас приймуть. Поручаю всіх вас Покрову Пресвятої Богородиці».

З цими батьківськими словами тоді ще молодий студент пішов в мандрівку в незнане майбутнє. І так, осінню 1944 р. опинився у Відні, де під опікою Кардинала Австрії Інніцера вступив до католицької семінарії, коли зближався більшовицький фронт до Австрії Кардинал Інніцер поробив заходи, щоб дати змогу українським студентам виїхати до міста Падерборн у Вестфалії для безпечного продовження їхніх студій. Архиепископ Падерборну приятель Йосифа Сліпого із студійних років Лавренз Яґер став опікуном українських студентів, які продовжали філософські студії.

У 1946 р. відкрилась Українська Духовна Семінарія у Гіршберґу, Баварія і тут всі українські студенти переїхали на продовження студій. Весною 1948 р. частину студентів з Гіршберґу перенесено до м. Кулємборг в Голляндії і там покійний закінчив свої студії з кінцем 1948 р. Того ж року за старанням колишніх сусідів з рідного села, які ще в 1920-их роках виїхали до Канади, за допомогою яких вдалось йому емігрувати до Канади.

24 грудня 1948 р. прибув до Галіфаксу, а далі поїздом на захід, в околиці Вегравіль. З початку працював на фармі, а пізніше переїхав до Вегравіль, де знайшов працю. Тут включився в церковну і громадську працю та запізнавався з життям української громади в Алберті. Будучи членом хору запізнався з місцевою молоддю звертав свою увагу на дівчат, бо мав бажання бути священиком в жонатому стані. Розкривши свої пляни, тоді, перед Владикою Нілем Саварином не багато скористав, бо Владика Ніль категорично заявив, що йому не вільно висвячувати в стан єреїв жонатих кандидатів. Покійний Гриць запізнав Марійку Березовську, з якою 8 листопада 1950 р. повінчались. Тайну супружжя благословили о. Анастазій Химій — парох церкви у Вегравіль, о. мітр. В. Лаба його професор і о. В. Мартиник його приятель зі студій.

Молоде подружжя виїхало до Вікторії Б.К., де прожили вісім років. У Вікторії покійний помагав організувати українську католицьку парафію о. Николая, яка існує посьогодні. У 1958 р. переїзджають до Едмонтону, де влаштувався на працю у фірмі Шерет Ґордон і включився в громадську працю, став членом відділу ЛВУ тепер ЛУК. З того часу ми нав’язали близьке знайомство, яке продовжувалось до його смерти.

Покійний був активний в таких організаціях як БУК, КУК, Т-во за Патріярхат, НТШ філія Едмонтон, Укр. Нар. Дім, Т-во Професіоналістів, Асоціяція Учителів Алберти. Заразом, дальше працює над поглибленням свого знання і в 1967 р. записався на студії до Албертського Університету на факультет освіти, який у 1969 р. закінчив, одержавши диплом учителя. Крім цього на Богословській Колегії Нюмана в Едмонтоні поглиблює свої богословські студії. Як учитель працював у католицькій школі, а також був дорадником релігійного навчання українського обряду в католицьких школах Едмонтону. Також довгі роки був учителем української мови на Курсах Українознавства ім. Івана Франка в Едмонтоні. Часто виступав з доповідями та писав статті на поточні теми до української преси. З рамени БУК був довголітним керівником української радіо­програми. Багато праці вклав в церковні організації, зокрема в БУК, де сповняв ряд функцій, будучи кількакратно головою. Як богослов допомагав працею і порадами нашій Церкві. За віддану працю для БУК був відзначений членом ордену Лицарів св. Володимира і бронзовою медалею св. Володимира, на 17-ім Конгресі БУК у Вінніпезі 1992 р. За громадську працю був нагороджений Шевченківською Медалею на 18-му Конгресі КУК у 1995 р.

Він завдячував дуже багато вирозумінню і моральній піддержці своїй дружині Марії, яка завжди старалась помогти йому в його праці, а зокрема займалась вихованням дітей. Покійний був небуденною людиною, він відзначався великими прикметами духу, розуму і серця, якими Господь обдарував його. Був висококультурною, працьовитою людиною. Як справжній християнин ніколи не вивищував себе, не говорив про свою працю і заслуги. Служба Богові й Україні була змістом і метою його життя. Його відхід від нас дається дошкульно відчути щойно тепер, після його смерти. Так уже є, що часто не добачується і не доцінюється вартости людини за її життя. Він своєю жертовною працею і всюдиприсутністю притягав других, будучи для них заохотою і взірцем гідним до наслідування. Його заступити на різних відтинках буде важко. Через свою лагідність, товариськість, доброту, поради і услуги тішився загальною пошаною і любов’ю серед української громади.

Бачив занепад релігійного життя у наших церквах, зокрема серед молоді тут, у Канаді і тому болів цим. З великою радістю пережив проголошення Самостійности України і відродження нашої Церкви. Був щасливим, коли відвідав Україну, своїх рідних. Це для нього був дар Божий. Тому ще з більшим запалом працював уже для вільної нашої Церкви і її народу.

З відходом Григорія дружина втратила вірного мужа, діти — доброго тата, внуки — люблячого діда, а українська громада — щирого українського патріота.

В невимовному смутку пращаю тебе в дорогу вічности незабутній друже Грицю від імени своєї родини, від управ: ОУДФ в Едмонтоні, церковних організацій, в яких ти так активно працював та від всеї української громади Едмонтону. Горем прибитій дружині Марії, доням Дарії, Христі і її родині, синові Данилові та всій рідні в Україні і на чужині складаю від нас присутніх вислови найщирішого співчуття. Хоч Ти фізично відійшов від нас у ВІЧНІСТЬ, духово Ти не помер, бо Твоя праця, добрі діла збережуть на завжди у нашій пам’яті.

Хай канадська земля буде Тобі легкою мов рідна Брідська.

ВІЧНА ТОБІ ПАМ’ЯТЬ!

Петро Дацків

ПОДЯКА:

Складаю сердечну подяку Всечесним Отцям за відслуження похоронних відправ, преподобним сестрам за їх участь і поміч в похоронах, організаціям, які так масово взяли участь в похоронах, катедральному хорові, труноносцям, Петрові Дацкові за переведення тризною, за прощальні слова і зворушливий спомин про Покійного, всім нашим приятелям за вислови співчуття, зокрема о. Т. Приймі зі Судбурі, Юнт., і о. д-рові А. Чировському з Оттави та всім людям доброї волі, які брали участь в панахиді і похороні. Нехай предобрий Господь має Вас усіх у Своїй опіці. На нев’янучий вінок у пам’ять бл.п. мужа, тата і діда родина складає 100.00 дол. на пресфонд «Патріярхат».

Дружина Марія
діти Дарія, Христина з мужем Віктором і син Данило
внуки Никола, Домініка і Алинна