14 грудня 2018 року, в переддень Об’єднавчого собору та вибору предстоятеля Православної Церкви України, в Унівській Святоуспенській лаврі відбулися міжконфесійні передріздвяні реколекції «Досвід минулого: історія як простір дії великого Бога». Це вже другі з черги міжконфесійних реколекцій, організованих літургійним центром «Передання» (центр спеціалізується на плеканні літургійного співу, але його керівникові, єромонаху Луці Михайловичу, залежить і на взаємному пізнанні представників різних Церков, тому отець і започаткував ці міжконфесійні реколекції). Вони стали неймовірним джерелом радості від взаємопізнання, спільної молитви і ділення роздумами над Словом Божим невеличкого грона представників Греко- і Римо-Католицької Церкви та усіх Православних Церков України. Коротко знайомлячи з центром «Передання» та його діяльністю, з приємністю хочемо запропонувати увазі читачів реколекційну науку протоєрея Андрія Дудченка (ПЦУ)
Існують два виміри нашого християнського життя, однаково важливі. Першим із них є наші особисті стосунки з Богом. Це особиста молитва, особисте перебування з Христом – чи то в тиші, а чи в гомоні, бо ми час до часу виходимо в світ і живемо у ньому, маючи багато клопотів. Добре, коли нам вдається ту внутрішню тишу пронести крізь гомін, а втрачаючи – повертатися до неї, щоб відновити. З другого боку, ми, християни, є спільнотою. І буття у спільноті – той другий вимір нашого життя у вірі.
У видавництві «Дух і літера» друкується книга православного українського богослова, архимандрита Кирила Говоруна «Риштування Церкви». Так от, багато чого в Церкві є риштуваннями – більше ніж ми собі це уявляємо. Життю Церкви притаманні риси, які історично виникали: певні форми устрою, організації, та сама автокефалія, про яку сьогодні багато говоримо, конфесії, юрисдикції, внутрішня організація, єрархічні чини тощо. Слід пам’ятати, що все це виникало у певні моменти, а не було притаманним Церкві постійно. Водночас є щось таке, що є сутнісним.
Завданням риштувань є допомога в зведенні будівлі, але є дещо таке, що має сутнісне значення. Це спільнотність. Церква – це передусім спільнота. Справді, кожен християнин має особисту віру, без якої було б нонсенсом перебувати в спільноті, але й особиста віра без спільноти не є християнством. Християнство виникло саме як спільнота, Церква – спільнота учнів, апостолів, об’єднаних навколо Христа, які пережили зустріч із Ним воскреслим. І ось ця зустріч із воскреслим Христом, а потім зішестя на них Духа Святого в день П’ятидесятниці зробили спільноту Церквою, коли вони отримали Духа Святого як спільнота: кожен особисто, але водночас як учасник цієї спільноти. В останній проявляється щось більше, аніж сума особистостей, у ній виникає новий вимір буття. Як особистості ми молимося приватною молитвою, перебуваємо в тиші, а досвід наших взаємин із Богом як спільноти проявляється найвищим чином у літургії. В ній ми разом збираємося для молитви – разом як Церква.
Слово «літургія» – це буквально «спільна справа», грецьке слово, взяте християнами з повсякденної грецької мови. Спершу, в елліністичну добу, воно не мало жодного сакрального змісту. Ним позначали різні заходи, в яких мали брати участь усі люди, вільні громадяни, на благо суспільства і міста, в якому проживали, чи на благо держави. Це могло бути зібрання для влаштування свята у місті, будови моста через річку або збирання провіанту для військового корабля. З такої світської мови Церква взяла слово «літургія», щоби позначити своє головне богослужіння. У східній християнській традиції маємо різні слова для позначення цього. Передусім – Божественна літургія, Євхаристія, Служба Божа… Синоніми різні, але якраз грецьке слово «літургія» підкреслює нашу спільну залученість, спільну справу.
Чи об’єднує нас літургія сьогодні? Знаємо, що нема євхаристійного єднання між Церквами: між православними і католиками. Із протестантами ще складніша ситуація, бо інакшим є розуміння літургії. Між різними православними теж нема цілковитого єднання і невідомо, як воно буде складатися після Об’єднавчого собору. Єдності в літургії у нас нема. Це якщо дивитися поверхово. Але якщо зазирнути глибше, то в кожній християнській великій спільноті: конфесійній, юрисдикційній, релігійній традиції, у кожній Церкві, як ми кажемо, є багато різних людей. І всі вони у чомусь різні, а в чомусь єдині. У кожній конфесії є певна кількість людей, які охоче шукають порозуміння, а є такі, які теж охоче шукають причини для розділення. Виходячи з того, нам перш за все треба знайти порозуміння з тими, що його шукають.
Для нас, тих, що шукають порозуміння, має бути важливим те, що центром єдності, видимою ознакою, навколо якої ми можемо гуртуватися, є живий Господь Ісус Христос. Про єднання може мовитися навіть не так довкола Біблії (бо тут можуть бути розділення через різні тлумачення й переклади), як довкола особи Христа. Він – один-єдиний. Якщо ми шукаємо Христа, тоді кожен із нас буде з радістю відкривати в іншому, який теж шукає Христа, близьку за духом людину, свого брата чи сестру.
Цікаво, що православне богослов’я може сказати, де Церква є, але не може чітко сказати, де її нема. Якщо бути по-богословськи чесними, то ми не можемо сказати, що існує якась видима межа, яка накреслює кордон між тим, що є Церквою, і що нею не є. Найкращі православні богослови ХХ століття – такі як Георгій Флоровський, Микола Афанасьєв, інші представники так званої Паризької школи про це говорили. Раніше і московський єпископ Філарет Дроздов казав, що жодну Церкву, яка сповідує, що Ісус є Христос, він не може назвати хибною. Христос – це та Особистість, яка єднає всіх нас. У літургії, якщо ми йдемо до Христа, то розуміємо, що попри відсутність євхаристійної єдності з кимось тисячу років, а з кимось менше, не маючи цієї видимої чаші, ми все одно її маємо в самому Христі. Бо якщо ми віримо, що живий Христос – Ісус – Господь присутній тілом і кров’ю у Євхаристії, хоч у різних храмах і різних спільнотах, то стаємо спільнотою в Христі.
Коли починається літургія? Можна сказати формально, що це стається тоді, коли звучить перший виголос «Благословенне Царство». Можна говорити про те, що починається вона підготовкою Дарів, проскомидією. Але, думаю, важливо наголосити на тому, що літургія починається тоді, коли збирається спільнота. Якщо священик служить сам, то він може служити Євхаристію як благодарення Богові, але не може служити літургію як спільну справу: для цього мусить бути бодай двоє осіб. Тому перше, що має бути, аби була літургія, це зібрання церкви разом. Коли ми ще удома збираємося на Службу Божу – це вже початок літургії, бо ми спрямовуємо свої шляхи з різних куточків до одного центру – туди, де будемо служити. Проста річ: що ми думаємо дорогою до храму, чим наповнений наш розум, наше серце в цей момент – це теж має бути важливим. Комусь до храму близько – через один квартал, а хтось їде, буває, й за сотню кілометрів. І цей шлях (від домівки до місця нашого зібрання) є початком літургії, бо є мета. Маємо замислюватися над тим, чим ми цей шлях заповнюємо, що приносимо на літургію. Тепер ми приходимо зазвичай тільки з чимось внутрішнім, а колись це було наповнене більш матеріальним, бо люди несли хліб, вино, загалом те, що виготовляли самі. Зараз це хіба грошова пожертва або принесення хлібів на Панахиду. Але важливим є те, що ми несемо на літургію в собі, а не тільки те, про що проситимемо Бога. Важливим є те, за що будемо Йому дякувати, який плід можемо Йому принести за минулий тиждень – час від попередньої літургії. Важливим є підсумок того, як ми прожили тиждень, як виконували заповіді. Шлях – це перша дія, яка робить наше зібрання, літургію, можливою. Без цього її не буде. Рух від периферії, де ми живемо, до центру, до зібрання, до храму Божого чи до іншого місця, де звершують літургію, і є те перше, що спонукає нас до єдності.
Під час самої Служби ми бачимо моменти, коли важливий діалог. Діалог різний, оскільки є ми як спільнота, є той, хто очолює спільноту, – єпископ чи священик, пресвітер. І пресвітер, і громада підносять до Бога молитву і одночасно перебувають у взаємодоповнюваному діалозі. Особливо важливим є цей момент тоді, коли підноситься Богові євхаристійна подяка і коли ми просимо, щоб Він прийняв наші дари та перетворив їх на свої Тіло і Кров. У цей момент спільнота говорить «Амінь». І цей «Амінь» теж є священнодією громади. Ані священик чи єпископ сам по собі не відправляє цю Службу, ані люди самі по собі. Ми всі разом як громада служимо літургію, звертаємося до Бога, який робить можливим перетворення Дарів. Таїнство звершується за молитвами нас усіх. . . В одному з творів святий Августин про це пише: відповідь громади «Амінь» під час Таїнства є важливим актом священнодії. Не тільки священик як посвячена особа, а кожен християнин, який бере участь у Службі, через хрещення і особисту П’ятидесятницю-миропомазання об’єднується – всі виступають тут як співслужителі.
Я вже згадував отця Миколу Афанасьєва – видатного проповідника євхаристійної еклезіології, який наголошував на тому, що саме Євхаристія робить нас Церквою. У своїх творах він наполягає на ідеї співслужіння громади зі священнослужителями. Ми часто використовуємо слово «співслужіння» для позначення того, коли разом служать кілька священиків чи священики з єпископами. А він говорить ще й про те, що між клиром та вірянами відбувається теж співслужіння, бо ні одні, ні другі окремо не є повноцінною громадою. Тільки всі разом ми – Церква, зібрання.
У літургійному житті є один момент, який підкреслює наше єднання, – поцілунок миру. У деяких православних громадах ця практика зараз відроджується. Поцілунок миру є одним із найдавніших елементів літургії. Під час нього кажуть: «Христос посеред нас» і відповідають: «Є і буде». При цьому одні одних цілують чи подають руки. Та це не лише свідчення братньої єдності. Як казав один із «пророків літургії» отець Олександр Шмеман, це є «священнодія любові» – не просто акт, яким ми засвідчуємо єдність, а й прохання та одкровення того дару любові, щоб Христос був посеред нас, це і свідчення, і прохання.
У літургії поруч поцілунку миру стоїть виголос «Возлюбімо один одного, щоб однодумно сповідувати». Це вказує на заклик до дії. «Возлюбімо» – спонукає нас просити Христової любові в наші серця. Після цього йде «Символ Віри», який підкреслює наше єднання у вірі. Одне і друге дійство разом спрямовують до концентрації на Христі і на Бозі. Христова любов і Христос як Бог, триєдиний Бог, як серцевина нашої віри, центр нашого життя – це те, що робить нас усіх однією євхаристійною спільнотою, громадою. У книзі «Євхаристія: таїнство Царства», яку писав, вже знаючи, що помирає, і тому сказав те найголовніше, що хотів сказати, отець Олександр Шмеман вказує на два типи об’єднання християн – єднання згори і єднання знизу. Нас об’єднують спільна національність, мова, культурні смаки, політичні погляди, місце навчання, праці тощо. І коли ми збираємося в ці групи, то що щільніше до якоїсь групи долучаємося, то більше до неї прикипаємо, більше віддаляємося від іншої групи. Якщо належимо до палких прихильників одного кандидата у президенти, то ненавидимо тих, що належать до групи прихильників іншого кандидата. Це розділяє навіть родини. Так буває і з ідеологіями, які панують у Церкві. Єднання знизу часто приводить до розділення. А в літургії маємо шукати єдності згори, єдності через Христа. При пошуку такої єдності ми можемо перетворювати наші земні якості: мову, культуру, інтереси, вподобання тощо на служіння Христові. Якщо Христос буде в центрі, то нас об’єднуватиме це єднання згори.
На літургії дуже важливим є момент слухання Слова Божого, адже відбувається його «споживання» через слухання і через причастя Тілом. Євангеліє читають не лише для того, щоб дати нам певну інформацію, бо ми вже переважно поінформовані. Це роблять для того, щоб дати нам пережити уривок на собі, пережити як Слово Боже, яке промовляє до нас сьогодні. Святе Письмо закликає до діалогу з ним. Ми – Церква, покликана бути продовженням того, що читається з Біблії… Святе Письмо – це не тільки історія, яка сталася колись із кимось. Воно – та сама історія, що відбувається і з нами.
Перше написане Євангеліє – від Марка. Як воно закінчується? Початково його кінцем був восьмий вірш шістнадцятого розділу: «А як вийшли вони, то побігли від гробу, бо їх трепет та страх обгорнув. І не сказали нікому нічого, бо боялись...». Про воскресіння сказано дуже стисло. Решта віршів була дописана пізніше, іншим автором. Уявіть собі спільноту, яка читає Євангеліє з таким закінченням – «І не сказали нікому нічого, бо боялись…». Євангеліє не було книгою, щоб дати її комусь зі словами «прочитай і дізнаєшся про Христа». Ні. Спершу було усне свідоцтво, усна проповідь, а написане було підтвердженням того, що вже проповідуване. Парадокс, що Євангеліє, яке спершу закінчувалося саме так, як ми прочитали, закликає до продовження його нами. Зрозуміло, що це кінець, який не є кінцем. Це запрошення ранньохристиянської спільноти бути продовженням історії Спасіння, запрошення написати продовження своїм життям. Ми теж маємо розповісти про свою зустріч із воскреслим Христом, маємо бути продовженням Доброї Звістки.
Андрій Дудченко, протоєрей, клирик Спасопреображенського собору (ПЦУ) Києва
