Високопреосвященним і Преосвященним Владикам, Всечесним Отцям Духовним, Преподобним Ченцям і Черницям та, всім Вірним Помісної Української Католицької Церкви.
МИР У ГОСПОДІ І НАШЕ ПАТРІЯРШЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ!
Дорогі в Христі Браття і Сестри!
Великим і багатим милосердям Божим, майже чудом, за молитвами вашими і стараннями Святішого Отця Папи Івана XXIII і інших добрих людей, послав мені Бог звільнення, коли тюремні терпіння доходили до вершка, і я опинився на волі. Для всіх це була велика несподіванка, з великим зворушенням прийняв цю майже неймовірну вістку сам Святіший Отець і стрінув мене з словами «Наслідування Христа»: «Щаслива та година, коли Ісус кличе від сліз до душевної радости». Привітав мене на волі щиро наш нарід, дякуючи зі мною Богові за те, що «Якби Господь не прийшов мені на допомогу, ще трохи, і душа моя жила б у мовчанні» (Пс. 94,17). Дякуймо Богові постійно за кожний рятунок, що його посилав нам в історії, щоб ми сповнили Його волю на цьому зруйнованому духовно Сході Европи.
Для кожного християнина, священика чи архиєрея тюрма, заслання чи каторга — це тільки хрест, який дає нести наш Господь, щоб нам проповідувати і свідчити про Христа і то розп’ятого, бо всі ми з апостолом Павлом повинні сказати, що носимо рани Христові, доповняємо Його страждання і життя для нас — це Христос Коли Св. Іванові Золотоустому грозили смертю, конфіскатою майна і заслання, він спокійно відповів, що смерть для нього є щастям і зустріччю з Христом, майна у нього, крім кількох книжок, немає, а заслання буде нагодою ширити Христове євангеліє для тих, кого на засланні стріне. Подібно було з усіма нами, в’язнями Христовими, що цей Христовий хрест тюрми і каторги прийняли і мужно його несли. Скільки душ скористали з нашої неволі, один Бог знає.
Вихід на волю був нагодою до дальшої нашої праці. Хоч не було моїм бажанням покидати свою паству, не дозволено мені навіть поїхати до Львова, щоб там лишити слово поучення для розсипаних овець стада та знав я, що їду до мого народу і моєї Церкви там де треба пригадати їм їхню свідомість приналежности до Матері Церкви і готовитись до дня П волі. Прибув я до вас з думкою св. Павла, що писав до своїх Филип’ян: «І це певно знаю, що зостанусь і перебуватиму з усіма вами на розвиток вам і радість у вірі, щоб мене ваша хвала збільшувалась у Христі Ісусі, завдяки моєму поворотові до вас» (Фил. 1.25-26).
З журбою моя радість обнялась тому двадцять років, коли треба було залишати велику руїну будівлі, що її основи клали великі Отці наші — Володимир, Митрополит Рутський, св. Йосафат, слуга Божий Митрополит Андрей. Чи міг я на волі на вид цього нещастя спочивати, славитись моїм ісповідництвом чи заслугами, як би так хтось по людськи хотів думати? Прийнявши з рук Слуги Божого Андрея пастирський жезл в тяжку і зловіщу хвилину в грудні 1939 року, на моє сумління впали важкі слова його заповіту: великою провиною було б не прийняти його саме в цю важку і відповідальну хвилину…
Тому і мою волю прийняв я не для вільного життя, а дальшої праці, боротьби і змагань для добра нашого народу, для його святої Церкви, для слави Божої і Царства Божого на цій захитаній нашій землі. Чи можна думати інакше, коли Божі вороги приготовляються всіма своїми засобами на страшний злочин Боговбивства? З яким болем читаємо сторінки св. Євангелії, коли Христос вмивається кривавим потом, його учні сплять, але не сплять єврейські первосвященики, їхні слуги, сторожа, жовніри, Пилат і Юда… Вони готуються до злочину, до підступу, до зради, до знищення. Ісус з болем казав тоді: «Симоне, ти спиш? Не міг єси чувати ані однієї години? Чувайте ж, моліться, щоб не ввійти в спокусу. Дух бадьорий, але тіло кволе! (Мар. 14,37-38).
Двадцять літ волі — то великий дар Божий, що його треба було зужити для добра повіреного мені стада. Тому хай не буде це ювілеєм визволення, але ювілеєм спільної нашої великої праці, щоб рятувати від загибелі здобутки батьків наших. Коли з Божої волі цей рятунок треба було виконувати поза Україною з її стадом По чужих землях, треба було й засоби цього рятунку перенести тут, їх розвинути, скріпити і приготовити для майбутности. Це було моє завдання і його, при вашій, Дорогі Браття і Сестри, помочі я виконував.
Хай остануть ці слова для нащадків. Для святої нашої Церкви, для многострадального мого народу я трудився все моє життя — на волі чи в неволі, в радощах чи смутку, в горю чи в недолі, в славі чи в неславі, суджений своїми чи чужими, славлений чи відкинений — добро моєї Церкви і мого народу на славу Божу було моїм світлом і моєю ціллю. Все, що зробити міг вільними руками, не зв’язаними безбожницькими путами, зробив я єдиною потіхою, що Бог благословив це, а суд історії скаже своє справедливе слово.
Перенесення зі Львова Богословської Академії як український католицький університет св. Климента в Римі, віднова зліквідованої Львівської Семінарії як Колегія Св. Софії, віднова Монахів Студитів — святий твір Митрополита Андрея для обнови нашого древнього християнського духа, — привернення великого історичного нашого пам’ятника в Римі храму св. Сергія і Вакха; це були перші кроки, щоб у Вічному Місті створився осередок для діяльности і збирання сил в розсіянні сущих. А потім, на основі наших церковних начал, проголошення Патріярхату, що чекає на своє визнання, щоб наша Церква не була притчею во язиціх, а рівноправною Церквою серед святих апостольських Церков зі своїм Отцем і Главою і своїми правами; здобуття з нелегкими трудами і перешкодами наших Синодів, якими рядиться наша Церква, вибирає кандидатів для єпископів і об’єднує правно наших Владик та лучить їх з престольним владичним городом Києва-Льва. Це здобуток, за який треба було змагатись, а вам усім треба його закріпити і вживати, щоб наша Церква стала мостом до з’єдинення Сходу зі Заходом; щоб наступило поєднання двох основоположних ідей у Христовій Церкві — вселенськости і рідности, щоб довести до повноти віри і повноти Духа Святого. Так Слуга Божий Митрополит Андрей, як і я, молимося, працюємо і змагаємося, щоб цим ідеям простелити шлях до загального визволення. Видавнича діяльність, всі пляни на майбутнє і встановлена духовна єдність з Церквою-Матір’ю, — чи не були це завдання, щоб їх сумлінно виконати, довершити і закріпити для того, щоб ворог не радів і не трубів про свою «перемогу»? Чи не треба було наразитись і на труднощі, незрозуміння, прикрощі і на злобу, щоб це завдання виконати? Тих, що залишили ми по Сибірах. по катакомбах, по тюрмах в поневірянні далі терплять і страждають. Але їхнє мучеництво — це велика і свята поміч для нас. Невже ми могли б оставити їх у їхньому свідченні самими? Ті, що терплять, вірять, що їхнє мучеництво створить новий, справедливий світ, світ Христовий. Наша праця з їхніми терпіннями це має дати, а Бог дасть плід. «Стійте у вірі, будьте мужні, кріпіться. Нехай усе у вас діється в любові (1 Кор. 16, 13)… Візьміть щит віри, яким здолаєте погасити розпечені стріли лукавого» (Еф. 6, 15). Наша пасивність і благенькі сподівання були б несповненням обов’язку, бо «поки дня, маємо виконувати діла того, хто послав нас бо ніч надходить, коли ніхто не зможе діяти» (Ів. 9,4).
Коли дякуємо Богові за все, що отримали, коли дякуємо Богові за всі історичні рятунки для нашого народу, думаймо все про те, як Божі дари ужити на Його славу, щоб не почути: «Лукавий слуго і лінивий! Ти знав, що я пожинаю, де не сіяв, і визбирую, де я не розсипав!» (Мт. 25, 26). Перед нами майбутність. Почату працю треба продовжувати і її завершувати. Ще стільки осталось для виконання. Та Господь звичайно так заряджує, що «один сіє, а хтось інший жне». (Ів. 4,37). Але в одному і другому випадку потрібна праця, змагання, боротьба зі стихіями природи і, коли цього немає, не буде жнив, не буде збору, а це грозить голодом і смертю. Тому продовжуйте працю і молитву, щоб Господь благословив труди батьків ваших. Ще багато осталось зробити, виконати, здобути. Диявол одного тільки бажає, щоб ми нічого не робили. Це йому досить, а він зробить решту.
Нехай буде ім’я Боже благословенне за все. Нехай не пом’яне лиходіями того, що лукавого зробили Прощаю від серця всім, що мучили і в’язнили мене, Що замикали уста мої і забороняли благословити Дітей Божих. Нехай Бог простить їм за невіжество і невірство їх.
Нехай винагородить Всещедрий Господь усім тим, Що помогли мені сповнити Божу волю і моїм Богом Дані обов’язки. Нехай труди нас усіх для слави Божої враз з терпіннями Братів наших будуть світлом для світу і для поколінь наших, яке накликувало б народ наш вийти з рук грішного Блудника-Вавилону: «Вийди від нього, Народе мій, щоб не співучаснив ти в гріхах його і кар його щоб не прийняв, бо досягли гріхи його аж до неба і пригадав Бог беззаконня його» (Откр. 18,4-5).
Благословення Господнє на вас на дальшу путь вашу в Христі Ісусі!
Дано в Римі
при Патріяршому Соборі Святої Софії
дня 9-го лютого 1983 р. Б.
+ Йосиф, Патріярх і Кардинал
