Повернення до храму

(Закінчення з лютневого числа)

Ще один мій приятель Борис Воєводченко поділився вісткою, що у селі Нечаївці, де живе його мама, люди впродовж місяця палили печі книжками, викинутими напризволяще з бібліотеки зачиненого тут Онуфріївського манастиря (зараз манастир відроджується, але втраченого не повернути). Водночас треба сказати, що в Черкаському обласному державному архіві збереглися папери багатьох церков, але переважно метричні книги про шлюби, хрещення, смерті.

Саме духовна книга, на мою думку, є зараз найпильнішою потребою людей в Україні, яких ще можна врятувати для благочестивого життя. І це одними з перших сприйняли видавці греко-католицького манастиря Студитів у Львові, яких очолює п. Богдан Трояновський. Я побував у манастирському видавництві «Свічадо», ледве воно почало обживати приміщення, у якому після вигнання католиків-кармелітів тривалий час господарювало НКВД та його наступні перетворення. Молоді редактори вигрібали з покоїв радянський бруд, а один з них запросив мене до підвалу, де в мороці показав моторошну піраміду людських черепів та кісток, біля якої жевріла лампадка й стояв камінний хрест. Коли у пивниці спробували дещо переробити, з пройми в стіні раптом посипалися оті людські рештки. Зверху вони були засипані уламками скла й замуровані. Неважко здогадатися, що більшовики розстрілювали людей у костелі, тіла скидали в пройми стін і сяк-так закривали неймовірні поховання. Їх відкривачі звернулися до прокурора, але той лише безпорадно розвів руки: тут з новими мордерствами не дамо ради, а ви хочете слідства про загальновідомі репресії?

До Львова я привіз книгу православного священика о. Олександра Меня «Син Людський», яку саме переклав українською мовою на прохання вдови автора п. Наталки Григоренко-Мень. Отець Олександр був замордований сокирою на стежці, що вела з його дому до церкви. Це сталося вересневого ранку в 1990 році. Олександр Мень походив з катакомбної православної церкви, в якій 1935 року прийняла хрещення сама й охрестила сина його мама, єврейка. Хлопчик перебував під постійним впливом підпільної Церкви і виріс талановитим богословським письменником і проповідником. Свої книги О. Мень друкував за кордоном під псевдонімом, тож зрозуміло, що КДБ мало за ним пильний нагляд. Після трагічної смерти літературна слава Олександра Меня дуже зросла (зараз в Україні на книги О. Меня існує сталий значний попит) і мені дуже хотілося, щоб саме о. Олександер провадив людей до храму. За дорученням паніматки Наталі я переклав українською мовою дві книги священика «Син Людський» і «Світло в пітьмі сяє». Обидві видало «Свічадо». Видавництво заснувало невелику книгарню, а я став активним учасником поширення книжок цього видавництва в Подніпров’ї. Мене особливо приваблювала певна екуменічність книговидавців УГКЦ. При виданні книг православного о. Олександра Меня бралася до уваги їх значимість для українського читача, а не конфесійна приналежність автора. Із радістю пристав я на пропозицію львів’ян перекладати для видання книги католицьких душпастирів з польської мови, потайки мріючи про таку злагоду в усіх християнських конфесіях України.

Але злагоди не було. Особливо унаочнили це події на Тарасовій горі 22 травня 1991 року. На той час я вже 5 років працював у Черкасах на обласному радіо. Одним з перших моїх кроків на посаді керівника радіомовного блоку стало впровадження щотижневої радіопередачі «Віра», яку почав вести настоятель Свято-Успенського собору в Золотоноші о. Олександр Білокур. Щопонеділка він виходив в ефір, читаючи й коментуючи Святе Письмо, виголошуючи проповіді. Комітети комуністичної партії ще були на старих місцях, але часи змінювалися, донедавна керівна партія втрачала силу, її апаратні працівники придивлялися до партійних коштів і майна, намагаючись увірвати ласий шматок кожен для себе в ту нетривалу мить, коли вся піраміда правлячої партії почне хилитися до падіння. А ця мить наближалася, хоч мало хто очікував такого блискавичного розвитку подій, як це сталося у серпні 1991 року.

Але ще стояв травень і з Ленінграду, якому тепер повернуто його справжнє найменування, наближався до Канева похід «Останнім шляхом Кобзаря», розпочатий з благословення і за активної участи УАПЦ. Московська Церква збагнула, що прогавила нагоду пограти на патріотичних почуттях українців і вирішила показати, що принаймні в Каневі вона є господарем. Адже, один з найстаріших храмів України — Успенський собор у Каневі (1144 рік) ще й досі підлягає Московському патріярхату. Протистояння у Каневі очолив митрополит Харківський і Богодухівський УПЦ Московського патріярхату Никодим. Зранку київські семінаристи у мирському одязі зайняли ключові позиції біля собору й на Тарасовій горі, маючи завдання не пускати до місць вшанування поета служителів УАПЦ. Впродовж усього дня вони відправляли на могилі нескінчені панахиди, аби тільки не пустити сюди інших священиків, не менш українських (а може й більше, бо не московських). Найприкріше сталося, коли похід, що йшов з Петербургу, наблизився до могили й міліція почала виривати в людей і ламати синьо-жовті прапори, тоді ще переслідувані. Інцидент міг перерости на трагедію, але у вирішальну мить митрополит зійшов з могили, з ним і увесь його почот, а унизу міліція ніби за сценарієм покинула «поле бою». Служителі УАПЦ разом зі своїми вірними почали молебень… Що хотіли довести цією демонстрацією сили служителі Московського православ’я? Свою зверхність? Свою силу? Не довели, лише продемонстрували свою неповагу до заповіту великого поета.

Мені випало стати свідком й інших випадків міжконфесійної ворожнечі з ініціятиви московських священиків в Україні. Не раз місцеві ієрархи московської орієнтації були вкрай неприхильні й до служителів власної церкви, ледве помічали в їхніх діях «неканонічну» самостійність, прагнення подолати віковічний консерватизм ортодоксальної Церкви. Отець Олександр із Золотоноші не тільки провадив християнські передачі обласного радіо, а й повідчиняв у місті недільні християнські школи, подружився з вояками місцевої ракетної бригади, заходився створювати при церкві притулок для старих, організував у Золотоноші високої кляси церковний учительський хор, який теж став переможцем міжнародного конкурсу. І раптом усе завалилося: черкаський єпископ Софроній наклав заборону на служіння о. Олександра, за ним пішов з собору й чарівний хор (маю мрію, що якась громада запросить хор «Воскресіння» — регент Тетяна Журба до США, адже він визнаний кращим серед кращих). На радіо, за прикладом о. Олександра, почала цикл передач про жінок, у православній церкві уславлених, настоятельниця Мотронинського манастиря в Холодному Яру, але після першої ж передачі Софроній і її видалив з обителі. Все це дуже нагадувало поневіряння покійного о. Олександра Меня у православній патріярхії, на якого всі там дивилися скоса, бо був несхожий на інших. Але діяльність і загибель О. Меня породили рух у московській церкві, в якому провідну роль відіграють голова Біблійного товариства о. Олександр Борисов, о. Ігнатій Крекшин, інші натхненні служителі, а один з них — о. Гліб Якунін, який у студентські роки жив біля О. Меня і під його впливом прийшов до храму, на російській землі заснував общину православної церкви Київського патріярхату, бо коли Москва має церкви в Україні, то чому б не мати їх Києву в Росії?

Особливо активно відновлюється у центральній і східній Україні протестантська Церква трьох її провідних деномінацій — євангельських християн-баптистів, християн віри євангельської, адвентистів сьомого дня (на Заході України динаміка розвитку все ж за УГКЦ). Зводяться нові молитовні будинки, закладаються нові общини. Такий успіх цієї Церкви, думається полягає у її певній демократичності, доступності, відкритості, навіть можна сказати зрозумілості для переважно ще вчора атеїстичного населення, яке не завжди розуміє церковні канони і навіть побоюється їх. З цього приводу слушно зауважує відомий український публіцист Мирослав Маринович у книзі «Україна — дорога через пустелю» (Харків, СП «Фоліо», 1993): «Опираючись на величезну фінансову підтримку західних, головно американських одновірців, протестантизм в Україні вповні реалізує свої конфесійні особливості, які на тлі ворогування інших Церков виглядають суттєвими перевагами, і швидко завойовує добрі позиції». Хочу зауважити, що ворогуючі Церкви все ж висловлюють однакове невдоволення прогресом про­тестантів і переносять його в сферу політики, діячі якої вимагають несумісної з демократією заборони всіх церков, крім якоїсь однієї, недопущення в Україну закордонних служителів тощо.

На тлі певного вакууму, що утворився в духовному житті народу після зникнення офіційної комуністичної «релігії» (усе ж піонерія, комсомол, партія якось заповнювали духовний світ), зросла потреба в релігії, а тривала перерва в церковній традиції розірвала зв’язок поколінь, що сприяло появі незнаних релігійних течій (серед них «Біле братство» Юрія Кривоногова та Марини Цвигун), відкриттю нових Церков (РУНвіра, харизматичні протестантські групи), масовому завербуванню до Свідків Єгови. Серед молоді мають популярність східні та індуїстські релігії. Майже непомітне відродження юдейства, окрім щорічного паломництва хасидів на могилу цадика Нахмана в Умані, яке рік-у-рік набирає сили.

Державний комітет України в справах релігій полічив, що на 1 січня 1996 року Українська православна церква Московського патріярхату налічувала 29 єпархій, у яких діяло 6500 громад, 60 манастирів, 10 навчальних закладів, 7 братств, мала 23 періодичних видання, 1500 недільних шкіл, 5100 священиків. Найбільше громад цієї Церкви було у Вінницькій, Волинській, Закарпатській, Рівненській і Хмельницькій областях. Українська Православна Церква Київського Патріярхату мала на цей день 21 єпархію, 1332 громади, 14 манастирів, 2 місії, 4 братства, 7 навчальних закладів, 8 періодичних видань та близько 300 недільних шкіл. Українська Автокефальна Православна Церква після підписання Акту про об’єднання з УПЦ КП зросла у два рази й має зараз 1200 парафій. Українська Греко-Католицька Церква має в Україні 3079 громад і практично вийшла на довоєнний рівень (3237). Вона посідає друге місце в Україні, маючи 6 єпархій, 50 манастирів, 9 навчальних закладів, 16 періодичних видань. До цієї Церкви належать також 19 єпархій української діяспори. Римо-Католицька Церква має 694 громади, 21 манастир, понад 300 служителів. До Другої світової війни в Україні була також Вірменська Католицька Церква з центром у Львові, розгромлена разом з іншими католиками. Зараз відродилася одна община цієї Церкви. Є проблема з поверненням віруючим храмів, значну частину яких не віддають різні установи культури. Так, в Умані вже тривалий час католики латинського обряду безуспішно домагаються повернення їм костелу (1825 року побудови), у якому міститься міська картинна галерея сумнівної цінності. В деяких містах Шевченкового краю немає католицьких громад, які могли б клопотатися про повернення уцілілих храмів (Сміла, Мошни та ін.).

На мою думку, шириться мода на спорудження великих, коштовних храмів, тоді як коштів на це бракує. Чи не краще для пробудження у народі віри, дати йому передовсім книгу, дати Слово, дати взірець життя, сповненого любові й прощення?