Дещо по-іншому представлене християнство у фільмі «Тільки диво». Олена Каретник, яка перед тим створила багато «християнських» фільмів, немовби свідомо не стала робити свій перший художній фільм відверто проповідницьким. Для цього «винесла» Бога та все християнське богослов’я за межі свого світу, зробивши його «світлом від невидимої лампи», як писали критики про «Володаря перснів». Світогляд стрічки цілком християнський, проте у казковому місті нема церкви, та й про Бога там майже не згадують. Зате шанують Святого Миколая, який фактично відіграє роль представника Бога в цій історії. Можливо, через те, що якби слова, які у фільмі промовляє Святий Миколай, сказав Бог, це зробило б фільм занадто дидактичним. Пані Олена має добрий смак, у тому числі в справах духовних, тож зуміла не перетворити казку на проповідь.
У цих фільмах християнство однаково віддалене від світу своїх героїв: у «Хоругві» – вдаваною декоративністю богословської системи, у «Диві» – ефектом «невидимої лампи». І там, і там Бога заступають народні вірування та традиції, але в поєднанні з мораллю вони стають шляхом до Нього. Щодо обох стрічок можу зробити фінальний висновок: на їхньому прикладі бачимо, як християнство залишається стрижнем української культури навіть у часи постмодерну, незважаючи на спроби окремих інтелектуалів винести його за межі дискурсу. Перефразовуючи Андрея Шептицького, можна сказати, що Тризуб без Хреста неможливий, Церква (і церкви) лишається невід’ємною частиною позитивної складової української ідеї, і з популярного гасла «Армія, мова, віра» жодна складова дійсно не може бути викреслена.
Повністю статтю можна прочитати у паперовій версії журналу
