Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Повернути в духовне життя українського народу нашу святиню

Звернення учасників міжнародньої наукової конференції
«Почаївський манастир у контексті історії та духовности українського народу» в Тернополі

Ми, учасники міжнародньої наукової конференції, люди різних світоглядних і віросповідних орієнтацій, проаналізувавши історію Почаївського манастиря у зв’язку з упровадженням християнства в Русі-Україні та виникненням загальнохристиянських святинь на етнічному грунті українства, у зв’язку з формуванням української нації та збереженням національної самосвідомості! в найважчі роки засилля шляхетської Польщі та російського царизму, переконливо стверджуємо на підставі достовірних фактів, що Почаївська святиня з часу її заснування (кінець IX ст.) була святинею українського народу.

На перетині Сходу і Заходу вона формувала новий християнський світ — неперевершений зразок київського християнства, що є нашою етнічною гордістю і національною гідністю. На противагу візантійській теократії та цезарепапізму, а також ідеї папської універсальної теократії київське християнство (вже на межі X — у першій половині XI ст.) проголошувало рівність усіх людей і народів перед Богом, вчило будувати все життя на євангельських засадах, що поєднували б моральну відповідальність перед Всевишнім з почуттям моральної відповідальности перед суспільством, поряд із законом захищало б особистість людини силою християнських чеснот. На основі праукраїнської культури київське християнство формувало народ за ознакою національної духовности. Збереження мови народу, як найбільш могутнього засобу донесення слова Божого, забезпечувало його етнічне самозбереження, давало змогу найнижчим верствам населення щоразу осмислювати себе в історії, захищати і примножувати свою національну самобутність.

Що стосується московського православ’я (із середини XII ст.), то його Церква ідеологічно споріднена не з київським християнством, а з Візантійською Церквою, за рахунок чого великодержавна, шовіністична ідеологія впродовж віків була духовним наставником і політичним виправданням мілітарно-агресивних дій можновладців Москви під гаслом «Москва — третій Рим».

Про це переконливо свідчить історія боротьби українського народу проти польської та московської експансій, за свободу і незалежність, історія, що впродовж віків зазнала злісної фальсифікації з боку як західнього, так і північно-східнього сусідів. Твердження «об исконно православной святыне в южно-русском крає», що міститься «у западной границы русской земли», не відповідає історичній правді. Почаївський манастир виник за два століття до Володимиро-Суздальського князівства, що зформувалося на асимільованому грунті північно-східніх племен та народів і започаткувало нове етнічне утворення.

З часу виникнення (кінець IX ст.) до 1831 р. святиня нашого народу жодного разу не підлягала ієрархії Московської Церкви. Навпаки, од віків вона духовно злита з витоками київського християнства основи основ українського православ’я. Про це переконливо свідчить культ Богоматері на рівні етнопсихологічного сприйняття нашим народом, через що свято Покрови Пресвятої Богородиці стало глибоко національним святом українців. А з’явлення Божої Матері на Почаївській горі (1261 p.), чудотворна ікона Пречистої (1697 p.), нетлінні мощі ігумена манастиря Іова (Желізо), якого було зараховано до числа святих Української Православної Церкви (1659 p.), з’явлення Богородиці разом з Іовою над Почаївським манастирем (1675 р.) — безпосередньо злиті з історичною долею нашого народу, мають глибоко національний характер. Його не могли стерти з пам’яти століть ні польонізація, ні цілеспрямована трьохсотлітня русифікація.

Віддаючи належне історичній правді, приєднуємося до оцінки видатних істориків Церкви та культури нашого народу (І. Огієнка, М. Грушевського, І. Франка, М. Возняка та ін.) про найвище піднесення манастиря в період (1821-1831 pp.) отців-василіян. Авторитет національної святині та сила громадської думки щодо священних реліквій манастиря, оповитих народніми легендами і переказами, дали змогу в умовах засилля польської шляхти та єзуїтів, політики національного і етноциду, що зачепила релігійно-церковне життя як православних, так і уніятів, українським патріотам чину св. Василія захистити і примножити духовні надбання українства. У золотий фонд національної культури увійшов «Богогласник» (1790 p.), видання богослужбового, проповідницького, катехизного та господарського змісту (на 80 відсотків церковно-слов’янською та українською мовами), що мали чисто національний характер. Культурного впливу манастиря на етнічних засадах нашого народу (стилізована церковна атрибутика, пісенна творчість, малярство та ін.) зазнала не лише Західня, а й уся Правобережна Україна.

Разом з тим з усією відповідальністю стверджуємо, що за роки російського царизму, незважаючи на значні зрушення в культурно-освітній діяльності, лавра жодного разу не стала на захист історичної долі українства. 1. російсько-монархічна орієнтація на межі великодержавного шовінізму залишилася незмінною в роки окупації західньо-українських земель Польщею (1920-1939 pp.), більшовицькою та фашистською тоталітарними системами.

На жаль, такою, в системі Української Православної Церкви Московського патріярхату. залишилася лавра й нині. Інакше не можна зрозуміти заклик ієрархів московського православ’я про єдину Церкву та про єдиний культурний простір: того, щоб на четвертому році суверенної України в стінах української святині славословити катів українського народу в особі царя — «защитников отечества и народа», культивувати чужі духовні цінності, дезорієнтувати свідомість, що аж ніяк не сприяє державному та національному відродженню нашого народу. Це не що інше, як зворотний бік медалі тих, хто марить просторами російської імперії.

Історія демократії вчить, що Церква на території суверенної держави, незважаючи на конфесійну приналежність, повинна стати на патріотичних позиціях того народу, якому вона покликана служити, що відповідає миролюбним принципам віровчення, ідеям гуманізму, національної та міжнаціональної злагоди.

Ми звертаємося насамперед до національної совісти, чести та гідности віруючих. Національне пробудження, а разом з ним і духовна свобода, можуть бути лише на засадах київського християнства — основи основ духовности нашого недавно пошматованого народу. Ми звертаємося до національної совісти, чести та гідности ієрархів Української Православної Церкви Московського патріярхату. Чи можна з християнською любов’ю до ближнього йти протореним руслом страждань нашого народу? Адже нема більшого злочину на землі, ніж позбавити народ його історично-культурної нам’яти, що однозначно духовно-національному геноциду.

Ми звертаємося до Президента України, Верховної Ради, Кабінету міністрів України — держава з почуттям відповідальності! за історичну долю народу зобов’язана захистити його від проповідників національного приниження та духовної кабали.

Ми звертаємося до патріярха Константинопільського Вартоломея: просимо врахувати історичну правду при визначенні свого ставлення до процесів, що відбуваються нині в православному світі України; просимо допомогти нашій Православній Церкві здобути ту саму визначеність, яку вона втратила у 1686 р. Цим Ви сприятимете поверненню в духовне життя українського народу тих його православних святинь, які нині не служать нашому національному відродженню.

Виходимо з ідеєю утворення загальнонаціонального Комітету українізації Києво-Печерської та Почаївської лавр.

Ми глибоко усвідомлюємо значення міжконфесійних відносин, які здатні, при невтручанні зовнішніх сил, утвердити в нашому соборному будинку найвищий принцип вчення Христа — любов та злагоду народів України.

Поділитися: