Праця Е. Ліковського «Унія Берестейська» з сучасної точки зору

Звертання до історіографічної спадщини з історії Української Церкви є прикметною рисою сучасної історико-церковної науки. Нині вже повернуто із небуття імена багатьох забутих у часи комуно-безбожницької влади істориків, помітно зріс інтерес до їх праць. До числа таких авторів належить і Е. Ліковський, відомий в минулому своєю працею з історії Берестейської унії. Проте до цього часу відсутня її виважена історіографічна оцінка, тим більше що погляди сучасних істориків у даному питанні деколи протилежно розходяться. Так, зокрема, І. Патрило й Б. Ґудзяк уважають її найбільшою і найповнішою історією Берестейської унії, написаною на основі багатої літератури та архівних джерелах.[1]

В. Ульяновський зазначає прагнення автора бути об’єктивним і подати історію Греко-католицької Церкви з точки зору розвитку етнополітичної ситуації в Україні.[2] Сучасна польська історіографія оцінює книгу неоднозначно: якщо X. Ділєнгова її підносить,[3] то А. Міроновіч, навпаки, уважає її необ’єктивною і односторонньою.[4]

У своїх статтях я вже мав нагоду показати деякі суттєві недоліки книги Е. Ліковського, порівнюючи її, наприклад, з унієзнавчими працями М. Грушевського. Так, я вказав на те, що Е. Ліковський не помітив чомусь дуже важливих джерел, добре відомих на той час у науці (наприклад, у книзі навіть не згадується унійна програма руської ієрархії, викладена у знаменитих 33-ох артикулах).[5] У даній статті я пропоную новий, більш докладний розбір праці Е. Ліковського з урахуванням її історіографічних оцінок кінця XIX — початку XX ст., головне ж — ставлю завдання дати її оцінку з позицій сучасного українського унієзнавства.

Треба сказати, що серед літератури до 300-річчя Берестейської унії праця Е. Ліковського була, вочевидь, найціннішою монографією. Вона вийшла друком польською мовою 1896 р. у Познані,[6] а її автор, познанський католицький єпископ Е. Ліковський, вже мав у своєму доробку кілька вагомих наукових праць і був добре знаним серед тогочасних дослідників. Пізніше його книга була перевидана німецькою (1904) та українською (1916) мовами. Монографічне дослідження цілком присвячене Берестейській унії і складається з шести книг. Перша книга починається з’ясуванням контактів Руської Церкви з Римом під час хрещення Русі, шоста закінчується релігійною боротьбою в поберестейський період і доведена до смерти Й. Рутського. Основна увага приділена другій половині XVI — першій третині XVII ст., тобто, добі Берестейської унії. Цікавими є портрети творців та подвижників унії: І. Потія, К. Терлецького, Й. Рутського та Й. Кунцевича. У додатках уміщено два документи 1595 p.: сповідь віри руських владик у Римі та буллу папи Климента VIII «Magnus dominus» від 23 грудня 1595 р. Деякі важливі джерела наведені повністю в тексті, як наприклад, головний документ Берестейського собору — деклярація унії та королівський універсал на рішення собору від 15 грудня 1596 р. Праця написана за найновішими на той час джерелами, у тому числі з ватиканських архівів та фондів польських книгозбірень.

Концепція причин унії у трактуванні Е. Ліковського виглядає так: її викликав незавидний, сумний стан руської церкви, дії ж польського уряду і в цілому латинників мали другорядне значення і навіть шкодили справі унії, що було новим словом у польському унієзнавстві (більшість польських істориків, як наприклад, С. Заленський, надавали перевагу єзуїтам). Прискорили назрівання унії поодинокі обставини, серед яких автор виділяє живучість флорентійської традиції та зносини київських митрополитів з Римом. Стан Руської Церкви напередодні унії характеризується автором головно на підставі даних полемічної літератури. Оскільки здеморалізоване руське духівництво об’єктивно не могло зреформувати Церкву, за це взялись світські, а саме, князь К. Острозький і церковні братства, які зображені автором як абсолютно шкідливі, а братські вчителі — як єретики. На думку Е. Ліковського, це не принесло користі справі й внесло ще більшу розруху та посилило протестантські впливи. Єзуїти обмежились лише викладом унійної ідеї та пропагандою переваг унії, а також просвітою русинів. Головними ж ініціяторами унії стали руські ієрархи. Приїзд Патріярха Єремії посередньо спонукав до унії, кинувши зерно незгоди між братствами і єпископами.

Е. Ліковський цілком справедливо стверджує, що православні почали антиунійну боротьбу в травні 1596 p., коли К. Острозький видав маніфест проти уніятів-єпископів. Автор докладно описує уніятський собор, який кваліфіковано як «правомірний»; синод православних характеризується як «антисинод» і «зборище». Ворожі синоди прокляли один одного, прийняли унію майже самі єпископи. Найбільше шкодила унії діяльність К. Острозького, який підбурював нібито С. Наливайка проти унії (донедавна причетність С. Наливайка до антиунійної боротьби була дискусійною, С. Леп’явко довів нещодавно, що релігійні, антиуніятські мотиви були лише епізодом у діяльності С. Наливайка;[7] контакти між К. Острозьким і С. Наливайком уважаються доказаними, проте, з огляду на дослідження С. Леп’явка, князь К. Острозький в кінцевому рахунку так і не наважився перейти до політики підтримки козацтва). У цілому Е. Ліковський при зображенні участі козаків у релігійній боротьбі залишився на точці зору істориків XVIII-XIX ст., які звичайно гіперболізували релігійний характер козаччини.

Не зупиняючись на фактологічних неточностях, які були вказані в рецензіях на книгу Е. Ліковського, зазначимо прагнення автора бути безстороннім, хоч це йому явно не вдалося. Книга написана з яскраво виражених антиправославних, вузькоконфесійних прокатолицьких позицій, які виглядають деколи як антиукраїнські. На нашу думку, автор так і не зміг загалом вийти за межі офіційної польсько-католицької історичної доктрини. Так, Руська Православна Церква зображується в книзі як «схизма», «схизматицька», єрусалимський патріярх Теофан названий «найбільшим ворохобником», протосинкел Никифор «мнимим заступником» царгородського патріярха і турецьким шпигуном і т.д. Головним винуватцем «жалування гідного роздору в руськім народі» по Берестейській унії він уважає К. Острозького, його інтриги проти унії пояснюються захопленням протестантськими ідеями та ненавистю до Католицької Церкви. «Блудом» та «єретицькою опозицією» останніх літ життя князь затемнив нібито «ореол своєї слави і заслуг».[8] Не можна погодитись з категоричним твердженням автора, що єзуїти не брали ніякої участи в практичній підготовці унії, а також із запереченням будь-якого впливу на визрівання унійної ідеї в головах єпископів.[9] Автор досить некритично та гіперболізовано пише про «історичну заслугу» Польщі в довершенні унії, а отже, і в історії українського народу.

Вихід у світ книги Е. Ліковського був помітним явищем у науковому житті кінця XIX ст., про що свідчить кілька рецензій на неї в тогочасних наукових журналах. 1897 р. було опубліковано дві рецензії: К. Студинського й С. Рудницького. Обидві рецензії є об’ємними, докладними і доволі прискіпливими. В обох є багато спільного: докладно аналізується зміст праці Е. Ліковського та її наукова новизна (рецензенти одночасно помітили, що авторові вдалося установити час зібрання підписів І. Потія та М. Рагози під унійними документами).

Рецензія К. Студинського в журналі «Kwartalnik Historyczny»,[10] як і його попередні праці, с прихильною до автора та його монографії. На його думку, книга Е. Ліковського добре продумана й концептуально цілісна, а використання нових матеріялів надає їй великого значення. Відтак рецензент прийшов до висновку, що праця написана «надзвичайно безстороннє», оскільки її автор, католицький каплан, повідав гіркі слова правди католицькому духівництву, польському урядові й суспільству. К. Студинський не погоджується з характеристикою К. Терлецького, якого автор намагався очистити від деяких неблаговидних дій. Невірно автор потрактував і одруження єпископів, яке насправді послужило причиною роз­риву з патріярхами, оскільки вони побоювались відставки (йшлося про прецедент відставки двоєженця О. Дівочки). К. Студинський показав також і незнання автором деяких найновіших наукових праць. У цілому ж його зауваження мають, за невеликим виключенням, несуттєвий характер.

Рецензія С. Рудницького, опублікована в «Записках НТШ»,[11] більш критична й дискусійна. Молодий український історик вступив у сміливу полеміку з поважним польським ученим. На його думку, праця Е. Ліковського є найвизначнішим явищем в ювілейній літературі до 300-річчя Берестейської унії. До здобутків дослідження він відносить з’ясування позиції та унійної політики польського короля та зображення контактів римських нунціїв з К. Острозьким. Але оскільки книга написана з польсько-католицьких позицій, то трактування подій та осіб у ній є надто сторонничим.

Якщо польський історик докоряє королям за їх небажання підтримувати унію, то український стверджує, що їх політика (йшлося про корупцію при обсадженні духовних посад) довела до занепаду Руської Церкви і була, таким чином, головною причиною унії. Однобічним є, на думку рецензента, і трактування стану Православної Церкви, оскільки авторський аналіз базується лише на уніятсько-католицьких джерелах. Рецензент, зокрема, уважає, що занепад східного патріярхату стався не через відокремлення від Риму, а пояснюється звичайно загибеллю Візантії. Він спростовує також характеристику схизми як пропаганди якогось нового протестантського напряму. Не погоджується С. Рудницький і з характеристикою прихильників і противників унії, зокрема, К. Терлецького й Г. Балабана. Е. Ліковський не взяв до уваги тієї обставини, що за винятком І. Потія, всі інші єпископи приступили до унії з метою власних користей. Історик спростовує також концепцію самозванства та шпигунства Никифора, а також надання рухові С. Наливайка виключно релігійної мети.

Аргументованими видаються завваги С. Рудницького джерелознавчого пляну. Е. Ліковський, використавши джерела з римських архівів та польських бібліотек, недоцінив руські. Він навіть ігнорує «невигідні» йому джерела, наприклад, інструктивний лист єзуїтів до М. Рагози. Реляція Оборницького про православний собор 1628 p., звідки автор узяв свідчення про заклик Й. Борецького вирізати польську шляхту, трактується ним некритично. Рецензент навіть прийшов до висновку, що автор «явно перекручує факти і виявляє сторонничість», що і є головною хибою його праці.

Важливим з сучасного погляду видається заввага С. Рудницького щодо оцінки наслідків Берестейської унії. Він пише: «Чи унія була добром чи лихом, остане ся спірним, доки католики католиками, а православні православними. Кождий повинен зайняти супроти неї становище, що єму наказує його сумління. Се вільно в історії».[12] У цілому ж висновок рецензента є негативним: Е. Ліковський не зміг критично опанувати обширного матеріялу, а його книга займе гідне місце в рядах тенденційної польської літератури.

Збереглось кілька реплік-завваг М. Грушевського щодо праці Е. Ліковського. У передмові до видання творів О. Левицького та В. Антоновича з історії церкви (1900), він констатував відсутність у ту пору монографії з історії Берестейської унії, яка б відповідала вимогам науковості й безсторонності, «найповніше оброблена вона була, в цілости в книзі єп. Ліковського».[13] Пізніше, в «Історії Руси-України», М. Грушевський більш категорично характеризував автора, праця якого «далеко не панує над предметом, не кажучи вже про дуже сторонничу клерикально-католицьку закраску».[14]

Безсумнівно, книга Е. Ліковського була помітним явищем церковної історіографії XIX ст., оскільки ставила своїм завданням «виправдання» унії в історії Русі та Польщі, тобто, очищення її історії від несправедливих звинувачень як з боку православного табору, так і з боку клерикальних польсько-католицьких кіл. Найбільшим її здобутком, на нашу думку, є те, що авторові вдалося, услід за О. Левицьким, довести, що перехід на унію руського єпископату був добровільним і розглядався ними як єдино правильний вихід, при цьому він не заперечує здійснення відповідного тиску та застосування силових методів проти православних з боку польської держави, підтримка якої цілком узгоджувалась з місією католицизму на слов’янському Сході. Реалістично виглядає оцінка Е. Ліковським непослідовності Речі Посполитої в здійсненні унійної політики, що знайшло свій вияв вже в грудні 1596 р. в універсалі Жигмонта III, в якому вже не згадувалось про необхідність виконання найважливіших умов унії. Він не знімає також вини з польського суспільства, не прихильного в цілому до унії. У таких доволі несприятливих умовах унія показала «свою животворчу силу і рацію існування», змогла вижити і вийшла переможною із тривалих змагань».[15]

З сучасного погляду, праця Е. Ліковського с перестарілою і недосконалою. Автор практично уникнув аналізу унійної програми руської ієрархії, хоч артикули унії були вже відомими дослідникам. Опущено й ряд інших, не менш важливих документів періоду підготовки та переведення унії. Поверхово розглянута унійна програма польської сторони, унійні прагнення Ватикану подані апологетично. Не з’ясовано проблему правосильності Берестейських соборів, майже не аналізується полемічна боротьба тощо. Незважаючи на це, книга Е. Ліковського й сьогодні залишається чи не останньою монографією, присвяченою виключно проблемі унії. Водночас сучасним дослідникам потрібно бути обережними у використанні її висновків, чого вимагає, власне, методологія наукового унієзнавства, яке керується принципами позаконфесійного та загальнонаціонального підходу, що впливають з інтересів поліконфесійного українського народу.

[1] Патрило І. «Джерела і бібліографія історії Української Церкви», Рим. 1975, т. 1, стор. 138; Ґудзяк Б. «Західна історіографія і Берестейська унія», Богословія. 1990, т. 54, стор. 125.
[2] Ульяновський В.І. «Історія церкви та релігійної думки в Україні», кн. 1, К., 1994, стор. 15.
[3] Dylagowa Н. «Kosciol unicki па ziemiach Rzeczypospolitej 1596-1918. Zarys problematvki», Przegląd Wschodni, 1992 1993. t. 2, z. 2(6), str. 257.
[4] Mironowicz A. «Unia Brzeska w swietle historiografii. Uwagi o stanie badan», Chrzescijanin w swiecie, Warszawa, 1988. nr 8-9, str. 162, 165.
[5] Тимошенко Л. «Берестейська унія в оцінці M. Грушевського», Український історик, 1996, т. 1-4, стор. 191.
[6] Likowski Edward (Ks. Biskup, sufragan poznanski). «Unia Brzeska (1596)», Poznan, 1896.
[7] Леп’янко C. «Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні», Чернігів, 1996, стор. 184-185.
[8] Ліковський Е. «Берестейська унія (1596)». (Переклад на українську мову В. Кузьми та О. Заторського), Жовква, 1916, стор. 5, 176, 177. Характеристика К. Острозького викладена автором у ще одній ювілейній публікації: Likowski Е. «Stanowisko Księcia Ostrogskiego wobec Unii Brzeskiej», Przegląd Polski, 1896, t. 120, kw. IV, str. 525-547.
[9] Ліковський E. Назв, праця, стор. 2.
[10] Studzinski C. Likowski Edward. «Unia Brzeska (1596)» Poznan. Ssb, 1896, Kwartalnik Historyczny, 1897, t. XI. str. 162-169.
[11] Р.Д. [С.Рудницький] (Peu.) Ks. Biskup Edward Likowski sufragan poznanski. ”Unia Brzeska (1596)” Познань, Записки НТШ, 1897, т. XIX, стор. 14-23.
[12] Там само, стор. 20.
[13] Грушевський М. Передмова, «Розвідки про церковні відносини на Україні-Русі XVI-XVIII ст.». Руська історична бібліотека, т. VIII, Львів, 1900, стор. 11.
[14] Грушевський M. «Історія України-Руси», т. V, Примітки, стор. 559-660.
[15] Ліковський Е. Назв, праця, стор. 6.