Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Джерело: сайт The Pillar

Правопис – для мови, рубрики – для богослужінь

До 25-річчя відомої літургійної «інструкції»

Торік УГКЦ разом зі своїми Церквами-сестрами відзначила 25-річчя «Інструкції застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков», яка свого часу з’явилася в Римі. Важливість цього документа важко переоцінити. Промайнула чверть століття, а ця інструкція й далі залишається актуальною та водночас маловивченою, незасвоєною як слід. Виникає враження, що більшість священників перечитали її дуже поверхово або просто переглянули, а тому й не можуть ані збагнути, ані сприйняти більшість її положень.

Поки що одну з основних пропозицій цієї «Інструкції» – опрацювання «Літургійних довідників» для кожної помісної Церкви зокрема – досі не вдалося зреалізувати. І це стосується не лише УГКЦ, а й інших Католицьких Церков, які дотримуються східних обрядів. Ніхто не спромігся пояснити докладніше приписи канонів та межі, які не бажано порушувати.

Часто згадую тези світлої пам’яті отця Роберта Тафта, мого професора, який не раз повторював, що методика вивчення богослужінь дуже схожа на методику філології. Адже, подібно до того як лінгвісти покликані до плекання розвитку мови, літургісти покликані до плекання богослужіння, очищення його від невластивих форм, неприродних додатків тощо. Пересічній людині іноді важко відрізнити різноманітність, різнобарвність мови від суржику чи невластивих слів. Так само людині, яка дуже мало тямить у літургіці, непросто визначити, правильно чи неправильно відбуваються відправи в церквах. Часто люди керуються власними стереотипами, які склалися під враженнями від богослужінь у храмі, з певного досвіду дитинства чи з якоїсь спільноти. Як визначити межі літературних норм у правописі й захистити його від суржику? Як уберегти відправу від руйнівних змін в її структурі? Апостол Павло свого часу писав, що «буква вбиває, а дух животворить». Однак свої послання він змушений був усе-таки писати буквами. 

Щоби дійти до критеріїв правильності лінгвістичних (чи літургійних) норм, потрібно знати, вивчати і розуміти, чому саме відбувається те чи те дійство.

До чого спрямовані пропозиції «Інструкції»

Якщо коротко підсумувати головні пропозиції «Інструкції», то, мабуть, у ній мовиться передовсім про переосмислення літургійних чинностей, про мінімізацію різниць у літургійних практиках між Церквами: Східними Католицькими і некатолицькими (тими, що не перебувають у повній єдності з Римом), а також про відродження літургійних практик і обрядів, які існували колись у єдиній, неподіленій Церкві Христовій. Окрім того, мовиться про важливість церковного правила, про домінування його як спільнотної молитви добового кола над «паралітургійними» практиками, які виникли пізніше і дуже часто запозичені з інших традицій (або навіть навмисне накинуті), зокрема з Римської традиції.

Важливою думкою «Інструкції» є також віддавання переваги правильнішим богословським підходам (як, наприклад, хрещення зануренням, а не обливанням) над практиками, що з’явилися внаслідок «простих причин зручності», тобто уникнення, якщо це можливо, літургійного мінімалізму як такого.

З другого боку, саме певна нечіткість, розмитість приписів «Інструкції» насправді сповільнює можливість практичного і безпосереднього застосування літургійних рубрик «Кодексу канонів Східних Церков» (далі – ККСЦ), потураючи таким чином розвиткові паралельних обрядів і богослужбових відправ (часто сумнівної якості з богословського погляду), які просто є мавпуванням латинської традиції. Невизначеність щодо богословських принципів досі спричиняє хаос у цих питаннях. Адже й сам ККСЦ, застосування приписів якого пропонує «Інструкція», досить недосконалий і потребує перегляду та редагування.

Там, власне, незважаючи на надмірні акценти щодо «матерії та форми» Святих таїнств замість їхньої «економії» і богослов’я, бачимо цілу низку положень і приписів, які навряд чи колись приймуть Православні Церкви християнського Сходу.

Гарним прикладом є заклик до відродження постів, які нині східні католики через практичні потреби значно злагіднили, зробивши їх символічними, і які колись були спільними для обох гілок: і православ’я, і східного католицизму. Це стосується також і посту (говіння) перед Святим Причастям.

Два приклади: піст і хрещення

З одного боку, це дуже похвальний жест. А з другого треба чесно запитати: чи дійсно у Православних Церквах більшість духовенства і мирян дотримуються таких строгих постів, які існували в першому тисячолітті, чи ці приписи просто залишаються формальною чернечою традицією, зафіксованою в типіконах? Чи ці пости є засобами очищення та освячення, а чи, може, залишаються самоціллю і виявом ідентичності певної субкультури, а також фарисейською вивищеністю над іншими християнами: дякую тобі, Боже, що я не такий, як інші?

Проте все-таки, не дивлячись на чіткі приписи «Інструкції», виникає враження, що нині в Церкві існує інша тенденція, а саме небажання розуміти самі приписи про пости і молитви. Свідченням цього став заклик єрархів УГКЦ до «паралельних» постів та молитов із відомих причин війни на сході України та пандемії, які (пости) мали б тривати постійно, безперервно – кожна єпархія чи екзархат почергово мали б переймати естафету. Такі локальні пости – безперечно, річ добра, але чи не краще було б усе-таки зробити акцент на традиції або хоча б нагадати про загальні традиційні пости-періоди, окрім Великого посту (піст святих апостолів – Петрівку, піст перед Різдвом – Пилипівку, піст перед святом Успіння – Спасівку, а також про одноденні пости), які через дух секуляризації стали занедбаними, а деякі з них узагалі скасовані рішенням єпископів у країнах діаспори? Чи не могло б це стати яблуком розбрату з православними Церквами-сестрами? Чи не краще все-таки, щоби на практиці для вірян домінували ті пости, приписи щодо яких містяться в літургійних книгах? Тут не мовиться лише про буквальні приписи стримання від споживання страв, а радше про духовну вартість цих постів, їхню важливість у зростанні зрілості кожного вірянина, про користь із переживання спеціальних періодів літургійного року для інтенсивнішого молитовно-споглядального життя.

На перший погляд може постати питання про те, чи дійсно важливо, з якого боку розбивати яйце: тупого чи гострого. Однак проблема ця, мабуть, набагато складніша, аніж здається. Саме тут форма і зміст взаємопов’язані, а вираження літургійного дійства за допомоги зовнішньої форми проявляє його внутрішню сутність.

Можуть виникнути питання: чи допоможе хрещення зануренням замість простого обливання, якщо його не супроводжуватиме проста катехизація – пояснення обрядів і «введення» в таїнство кандидатів до хрещення? Мабуть, досі дуже мало парафій почали відроджувати вживання баптистеріїв (хрестильниць). Досі в УГКЦ не так багато священників, які наголошують на важливості зв’язку всіх трьох таїнств християнського втаємничення. І якщо ці таїнства – Хрещення, Миропомазання і Євхаристія – у нас і надалі залишатимуться приватними (для вузького кола родини, а не для парафіяльної спільноти) та менш урочистими, аніж свячення води на Водохреща, благословення пасхальних страв на Великдень, вербних галузок у Квітну неділю, свічок на Стрітення чи овочів-фруктів на Преображення, то як тоді донести до народу вчення про їхню надважливість і неповторність?

Справа «пара літургійних» практик

Нині «паралітургійні» практики чи не на більшості парафій УГКЦ витісняють богослужіння добового кола. Ба більше, до них ще додаються інші новітні відправи харизматичних рухів із проявами гласолалій і ксенолалій. Чи не настав час переосмислити ці практики, зробивши зрозумілішими і простішими Вечірню, Утреню та інші відправи, які освячують пори дня, відповідно до їхньої мети? Чи можуть співіснувати кілька видів благочестя в одній парафіяльній або чернечій спільноті? Чи з часом одні з них зовсім не витіснять інші? Чи не станеться згодом так, як у відомій приказці: за що боролись, на те й напоролись?!

Митрополит Петро Могила свого часу так уміло пристосував молитви з чужої традиції до візантійського обряду, що й досі важко повірити в те, що вони «не наші». Але нині недбальство щодо літургійних практик, якого ми є свідками, провадить до цілковитого нігілізму і байдужості. Тому далеко не всіх цікавить походження певних обрядів, головне – їхня популярність у народі, простота і можливість участі в них народу. Яке богословське підґрунтя цих практик – на жаль, питання другорядне, і саме в цьому проблема. Адже «Інструкція» закликає до того, щоб не було розриву між літургійними текстами та популярними побожними практиками.

Товариства чи молитовні групи, як-от «Матері в молитві», «Братство доброї смерті» та інші схожі на них, незважаючи на свої позитиви, можуть, як це не прикро, стати загрозливими для парафій через перевищення значення (порушення меж) своєї локальності над офіційними відправами у церкві, що призначені для всіх мирян, які приходять до храму, а не лише для груп певної категорії.

Це здається парадоксом, але оцінки сучасних харизматичних рухів відрізняються: від їхньої ідеалізації аж до такої, яка начебто таїть серйозну небезпеку для перспективи Церкви, оскільки ці групи нібито просякнуті ідеологією «гностицизму» чи то неогностицизму. Ця проблема вимагає ширшої дискусії, зустрічей, круглих столів і диспутів, на яких вдалося б отримати відповіді на багато непростих запитань.

Попри загальні гасла про повернення до духовності, богословських джерел і ментальності християнського Сходу, нині ми назагал бачимо або стояння на місці, або, можливо, навіть поворот у протилежному чи не зовсім визначеному напрямку. А тим часом постають щораз нові виклики, які з часом додаються до давніших проблем – тих, які так і не вдалося розв’язати. Це і питання участі вірян у богослужіннях онлайн, і питання гігієни під час обрядів причащання, і казуси лінгвістичних перекладів та багато інших, про які ще кілька років тому було годі й подумати.

Ми віримо, що Бог допоможе нам у розв’язанні різних проблем, але для цього потрібно внести свою лепту. І цією лептою є сумлінне вивчення літургійних джерел та застосування на практиці тих вказівок, які дає нам вища влада Церкви для добра церковних спільнот і спасіння людських душ. Адже чверть століття – не надто тривалий період: «Інструкція» і виклики, якими вона оперує, досі актуальні.

д-р. Ігор Василишин, викладач УКУ

Поділитися: