В короткому часі, який мені, як і кожному іншому доповідачеві, дозволено, призначено мені не тему, а радше низку питань. Сам вже цей факт обмежує можливість опрацювання їх до виключного натяку на можливі розв’язки. Це не є чимсь лихим чи невластивим, може навпаки, чимсь дуже вказаним і потрібним, бо на питання, які поставлено, ніхто не має готових відповідей і ніхто не повинен навіть собі такої мудрости приписувати. Не збираюся давати готові розв’язки на поставлені питання. Бажаю тільки звернути увагу на один з чинників, який мусить брати живу участь в аналізі ситуації і пропозиції розв’язок, а найважливіше, у їхніх здійсненнях.
Заки приступлю до самих питань, бажав би я підкреслити один факт, який ми не повинні переочити, а саме: будь-який успіх у шуканні второпних розв’язок, а тим більше у приміненні їх у щоденному житті нашої церковної громади може бути тільки вислідом спільної праці всіх прошарків нашої Церкви, мирян, монашества, духовенства, єпископату, кожного відповідно до його служіння. Так,як ми всі є однаково членами Божого Люду, так само ми всі зобов’язані згідно зі своїм становищем служити цілості і діяти виключно на користь цілої Церкви.
Ніхто не може собі приписати монополю, ані нікому не можна приписати виключної відповідальности за успіхи чи невдачі. Найважливішою прикметою цих моїх висновків — це звернути особливу увагу мирян на їхній обов’язок доложити всіх зусиль, щоб допомогти нашій Церкві в цім благословеннім часі нового початку. Не можна собі уявити, що наша Церква могла б знайти належні розв’язки, якщо не притягне до співпраці і співвідповідальности мирян, це значить 99% цілого членства. А з другої сторони, миряни мусять свідомо, з почуттям важности й відповідальности свого становища в Церкві взяти на себе відповідний до їхнього числа тягар праці. Ще раз повторяю: майбутність нашої Церкви у руках всіх членів Церкви. Коли зараз звертаю більшу увагу на мирян і їхні завдання, це тому, що наш форум — це конгрес мирян.
Ще є друга причина, чому хочу настоювати на важності й вартості мирянина у церковному житті. Наша Церква пережила й збереглася головно завдяки мирянам, свідомим, відданим, готовим на кожну жертву мирянам. Коли обмежено до мінімуму можливості духовенства передавати Божу науку, це зробили серед великих небезпек дідусі, бабусі, батьки й матері. Навіть уділювання св. Тайн, таке важне для християнського життя, могло відбуватися завдяки готовості мирян виставити себе на неабиякі неприємні наслідки. Те, що миряни так похвально чинили за часів гоніння, вони тепер можуть і повинні ще краще сповняти на загальну користь Божого Люду. Мусять змінитися способи і засоби, але вірність мирянина і його вартість для життя цілої Церкви повинні залишитися назавжди неоспоримими. Цей конгрес — це свого роду переставлення отої величезної енергії на інші рейки діяльности, але роля мирянина у нашій Церкві не починається від сьогодні і не дай Боже, щоб вона сьогодні заперестала.
Але є і третя причина, чому треба звертатися також до мирян, тої найчисленнішої частини Божого Люду. Будемо говорити часто про нашу Церкву, як їй допомогти стати на ноги після страхіть минулого півстоліття. Допомога Церкві — це допомога нам самим. Все те, що пережила Церква, це все пережив кожний з вас, який жив під комуністичним режимом. І те, що болить і турбує Церкву як цілість, болить і турбує кожного зосібна. Не одна душа майже завмерла. Напевно ніхто не залишився без ран. Рятувати Церкву, допомагати їй — мусимо починати від лікування наших власних душ. Ніхто — ні ієрархія, ні духовенство, ні миряни не має готової рецепти на лікування всіх духовних недуг, які назбиралися під час останнього півстоліття. Те лікування, яке займе довший час, мусить бути спільним ділом цілого Божого Люду, але не відбудеться без великого вкладу праці мирянства.
- Найбільш актуальною проблемою наших днів є сама Українська Греко-католицька Церква. Це не повинно нас дивувати з двох причин. Поперше, що Церква сама в собі завжди є актуальною проблемою, а подруге, що ми звикли порівнювати стан нашої Церкви сьогодні зі станом перед початком Другої світової війни. Почнім від того другого.
Перед війною майже все населення тієї частини України, яка знаходилася під польською окупацією, було католицьке. Воно мало своє доволі упорядковане життя, свій устрій, свої установи, свій маєток. Не входячи в аналізу духовного стану тієї передвоєнної Церкви, можна сказати, що обставини були назагал сприятливі, і тому сьогодні ще часто можна почути слова: будемо дуже щасливі, якщо б ми могли повернутися до передвоєнного стану. Фактом є, що обставини дуже змінилися. УГКЦ мусить дивитися на себе вже не галицькими мірилами, але мірилами всеукраїнськими. Вона не живе під займанщиною, але у вільній рідній державі. Але найважливіше, вона вже не може жити немов би на своїй виключній території, а мусить ту територію ділити з багатьма іншими релігійними тілами, і ще більше, навіть з великою частиною населення, яке не є віруючим взагалі. На перший погляд це могло б виглядати як велика трагедія, але насправді — це величезний шанс для УГКЦ або для Української Церкви взагалі. Бо ми мусимо собі відразу дуже ясно усвідомити, що сьогодні на території Української Держави існує багато релігійних тіл, які властиво є тільки відламками тієї одної Христової Церкви, яка існувала на території Руси-України в перших століттях її буття і яка повинна знову існувати у відродженій нашій державі.
Христова Церква в Україні перейшла через своє горнило переслідувань. Кажемо горнило, а не пекло. Бо пекло — це кінець усього, а горнило — це процес очищення. Бо беручи знову під увагу тільки УГКЦ, та Церква стратила майже все, чим втішалася перед війною. Залишилось їй тільки найважливіше, одиноко важне — віра в Бога і завдяки тій вірі наша Церква пережила часи переслідування, не стративши свого «я». У нових обставинах ми стоїмо перед великим питанням, а саме — чи ми за тих останніх п’ятдесят років навчилися розуміти, що змістом Церкви є саме віра в Христа? Чи може, з другої сторони, ми хотіли б привернути нашій Церкві всі земські впливи і багатства, бо в них ми добачуємо запоруку нашої майбутньости? Якою повинна б бути наша Церква? Якою може вона говорити до інаковіруючих чи взагалі не віруючих? Якщо ми повернемося до нашого передвоєнного галицького ґетта, то прогавимо золоту нагоду бути Церквою, якої потребує наш нарід.
- Чого потребує наш нарід? Бога! Його потребує наша держава, наше суспільство, наше село й місто, наша наука, наше мистецтво, наша економія, наш суспільний лад, наше старше покоління, яке стільки натерпілося, наша молодь, яка шукає маяка — напрямної в житті кращому, як те, яке минуло. Одним словом, нам, потрібна Церква, в якій буде дуже виразно видно Бога і Його науку. Але Церква — це ми, з яких 99% є мирянами. Що це значить? Що кожний з нас, на якому становищі він не знайшовся б, мусить так жити, щоб його сусід, який шукає Бога і Його справедливости та доброти, міг легко того Бога віднайти. Отже більше, чим величавих кам’яних храмів, нам треба храму душ, бо Церква, як каже св. Апостол Павло, — це будівля, якої основою, наріжним каменем є сам Христос, а ми всі є живими, святими цеглинами.
Християнство в Україні протягом останніх сімдесяти років перейшло через горнило переслідувань. Це були часи лихоліття, але ані не припадкові, ані безвартісні, яких краще було б чимскорше призабути. Навпаки, треба глибоко застановитися, чому це все сталося. Було б справжньою єрессю думати чи казати, що Бог нас через сімдесят років призабув. Він не забув за нас, а перевів нас через вогонь, щоб із нас виточити гостре, пожиточне лезо. В західньо-европейських журналах та на форумі різних конференцій та конгресів дуже часто представники різних народів, які мучилися під ярмом безбожного комунізму, стараються відповідати на глибокі питання відносно останніх десятиліть. Чому Бог дозволив на такий період переслідування? Чому деякі Церкви майже засмакували загибелі? Чому вони остаточно таки встоялися? Чому деякі християни стали героями і мучениками, коли інші пішли на компроміс? Як повинен християнин обороняти людську гідність, людські Богом дані права? З прикрістю треба ствердити, що між шукачами відповідей на такі основні питання не знаходимо українських прізвищ. Чи ми вже засіли на лаврах, бо все знаємо? Або чи ми такі незрячі, що величаві періоди історії цілком переочуємо, недоцінюємо? Як би воно не було, в нас під цим оглядом сьогодні якийсь незрозумілий і неоправданий застій.
- Чи ми переживаємо період великого релігійного відродження? Храми повні богомольців, але чому? Чи тому, що ми так захоплені Богом, чи тільки тому, що тих храмів ще так мало? Це брутально поставлене твердження, але не час тепер гладити себе по головці. Немає сумніву, що серед населення на Україні є велике зацікавлення релігією. Це зацікавлення прибирає інколи дивних форм. Сектанство годується на страху перед остаточним катаклізмом, кінцем світу; забобони поширюються неймовірно. Це також прояви шукання чогось певного, сталого. Але чи ми, Церква, даємо шукаючим, виголодженим, спрагненим Бога душам добру, здорову, чисту поживу Божого слова? Щойно поволі показується на світ вся перфідія, з якою комуністичні можновладці цілево, послідовно, поступово труїли людські душі. Тут розходиться про більше, як тільки вигоду і владу для невеликої групи людей при кермі, але про нищення основних вартостей, на яких суспільство і поодинока людина можуть спокійно і певно построювати своє буття. Щось прямо диявольське відбувалося в границях радянської імперії. Тільки згадувати і жахатися того, що робилося, далеко не вирятує нас, може хіба штовхне нас в обійми розпуки. Треба активно протидіяти лихові, яке ще не зникло і саме від себе не зникне, християнськими засадами, Божою наукою. Якщо вірити описам в’язничного чи лягерного життя, то в тих жахливих обставинах велися дискусії про християнство на рівні, можна б сказати, науковому, філософському. Іншого форуму для розвивання християнського мислення тоді не було. Протиставилося християнські вартості режимовим. Обговорювано проблеми відношення християнства і культури, Церкви і суспільства. Дискусії велися; розумні люди, яких терор не позбавив цілковито сили ума, застановлялися. Маємо прекрасний приклад цього в особі Патріярха Йосифа Сліпого, який свій довголітній побут по в’язницях використав на передумання минулого і плянування майбутнього. Коли він вирвався з кайданів, він протягом відносно короткого часу створив установи та підготував людей для християнізації України. Йому це вдалося, бо він вийшов на волю. Сьогодні всі вийшли на волю. Немає оправдання минулих років, що нічого не можна зробити. В Україні сьогодні ми ще знаходимося в періоді економічного неладу. Він напевно ще потриває декілька років, але це ніяк не може бути перешкодою перебудовувати духовне життя. Не будинки як такі є головним чинником переосмислення і унапрямлення нашої духовости, нашої християнської культури, але думка, застанова, праця.
- Хто цю працю має зробити? Духовенство? Такий великий брак духовенства навіть для найконечніших душпастирських завдань, навіть якби ми захотіли зіпхати всю працю і відповідальність на них. Після ІІ Ватиканського Собору повернулася в Церкву свідомість, що миряни в Церкві — це не тільки споживачі, але співтворці церковного життя. Тому треба мирянам кваліфікуватися у різних ділянках християнського життя і думання. Це ж таке самозрозуміле в наших часах. Скорше чи пізніше наші діячі з України будуть мати нагоду брати участь у з’їздах міжнародніх християнських католицьких організацій. Там у членстві і діяльності переважають миряни. Але в них більше, ніж тільки добра воля. За кожним з них стоять роки праці над собою, роки студій християнського мислення, роки ДІЯЛЬНОСТІ! в різних видах церковно-суспільного життя.
- Вже було згадано попередньо, що наш нарід зараз потребує Церкви як автентичного голосу Божого в обставинах державного, культурного, економічного відродження. Церква має бути вчителькою і совістю народу. Для того вона мусить виробити собі належний авторитет. Щоб могти вчити і нагадувати, мусить Церква — це значить МИ! — перевірити свій досвід з часів переслідування. Тоді вона втішалася великим моральним авторитетом на терені цілого Радянського Союзу і поза його межами. Дуже важною обставиною в тих часах був факт переслідування, стан насильно накинений, народом не бажаний. Але з гіркого досвіду того критичного часу можна не одне навчитися. В чому була таємниця того великого авторитету? Коротко сказати — у вірності Божій науці. Інколи зрозуміння тої науки не з власної вини віруючих було слабим, але вірність була беззастережна. Живемо у передових часах. З одної сторони, це часи великих можливостей розвитку, з другої сторони — це часи великих духовних небезпек. Як дуже правдивими є ті небезпеки, можна легко показати і доказати на міжконфесійній ситуації, яку сьогодні бачимо на терені України.
- З різних причин і не від вчора наш нарід поділений в своєму релігійно-церковному житті. Маємо католиків, православних, баптистів і інших, не згадуючи вже прерізні секти, які звичайно не є християнськими. Оповідають, що в часах переслідування любов і співпраця, взаємна допомога, вирозуміння переростали бар’єри, які звичайно людей ділять між собою. Мені здається, що велика руїна, яка охопила стільки проявів нормального суспільного життя, показала недвозначно, що можна дуже добре обійтися без багатьох речей, яким присвячуємо надто уваги і які можуть, бо так було в минувшині, нас роз’єднувати. Що з тим всім сталося? Чому зараз така ворожнеча, така нетерпимість? На тому власне й жирують ті різні секти. Здавалося, що після півстоліття переживання спільного горнила в серцях християн зродиться бажання шукати єдности. Не можна було уявити собі, що накиплені століттями непорозуміння відразу зникнуть, це було б сподіватися забагато, заскоро, але повинно б стати спільним і голосним бажання шукати спільної дороги до Христа, на якій ті прерізні різниці стратили б свою гостроту. Такого бажання на Україні не завважуємо. Крім побожних фраз не чути і не видно дійсних заходів, які б з бігом часу могли давати благословенні висліди. Хто тому винен? Всі ми. З чого слідуюче заключення: всі ми зараз мусимо взятися і то дуже серйозно до процесу переборювання зайвих порізнень, а ще більше до утверджування всього того, що нас вже єднає — віри й любови до Христа. Єдність у Христі стане можливою, як сказав Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, коли переважаюча більшість нашого народу буде того прагнути.
- Хоча небезпеки великі, але живемо в часах великих можливостей для кращого майбутнього християнсько-церковного життя. Переслідування навчило нас багато, якщо наші очі й вуха відкриті до науки. Про ту майбутність можна б говорити багато і властиво треба би. Минулого не завернемо, навіть якщо б воно було ідеальним (яким воно не було). Мусимо зайнятися майбутнім. Воно від нас залежить. Якою ми хочемо бачити нашу Церкву? Це не пусте питання. Воно само від себе не дасть розв’язки. Церква — це відповідь на духовні потреби нашої ближчої і дальшої майбутньости. Якщо ми не потрудимося для Церкви, хтось нам буде диктувати і спотворювати нашу Церкву, робити її іграшкою різних ворожих нам сил. Такі випадки ми знаємо з історії і то нашої власної. Вороги Церкви не знищать, бо це Божа установа, але можуть нею зловживати, так само як ми, на жаль, можемо зловживати нашим особистим життям. Тому наша щира турбота за Церкву не є браком довір’я до Бога, а навпаки, співдіяння з Його святою волею. За часів переслідування вірні нашої Церкви, її єпископи, священики, миряни рятували свою Церкву. Цей процес, у нових обставинах, треба продовжувати. Від нас залежить, чи наша Церква піде назад до колишнього свого стану, чи навпаки, і що дай Боже, буде відповіддю на духовні потреби наших людей сьогодні і завтра. У тому вагомому процесі важне місце, це повторяємо знову, мають миряни. Наша надія в Бозі, що мирянство Української Церкви вив’яжеться якнайкраще зі свого завдання.
* Ця доповідь була прочитана на форумі Конгресу Мирян у Львові.
