Преосвященному Антоніо Франко, папському нунцію

Ваша Екселенціє!

Знову і знову аналізуючи два письма Вашої Екселенції, паки і паки осмислюючи слова і поради представника Святішого Отця Франческо Колосуано і згадуючи всі його думки, які я чув минулої неділі, коли 18 з половиною годин я провів з ним в співбесіді, знову і знову я молив Господа Бога, щоб дав мені сили, щоб Вам, Вашій Екселенції, Папському Нунцію, теж зміг відповісти так, щоб це послужило інтересам Церкви, а в цьому інтересам нашої Епархії, і разом з тим служило на славу Божу… підкреслюючи, що все це я роблю, виходячи із «магна ет дебіта реверентія», що все це я роблю з самою великою повагою.

Роблю я все це з тією вірою, із тим переконанням, що папський нунцій не тільки представляє самого Святого Отця, але його слова — це слова Папи Римського і завдяки цим словам «Деус локутус».

З люблячим нетерпінням чекаю слова Вашої Екселенції і вашого рішення у зв’язку з тим, що в даному випадку мова йде не про різні думки, не про «теологі діспутант», а мова йде про сімох молодих священиків. Про їхнє життя, про працю і про їхнє майбутнє… І разом з цим йде мова про сьогодення і майбутнє нашої Епархії.

Після 47-річного мовчання і катакомбного життя тільки дуже поволі можемо ставати на ноги. На жаль, того, щоб почати відродження і будову епархіяльного життя, даємо місце і час незрозумілим і неясним безпорядкам і впутуємось у внутрішні суперечки.

На скільки легко міг би я вирішити ці питання із своєї сторони, покликаючись на свій вік. Я міг би спокійно відпочивати, не втручаючись у ці справи. Я міг би зробити так, як це написано в романі Сінкевича «Камо грядеші?», звертаючись до св. Петра, і втікти з Риму, тобто з Закарпаття, залишивши своїх учеників, і десь заховатись в маленькому селі.

Але чи дійсно маю на це право? Завжди перед очима моїми стоїть 15-й канон Східнього і 212, параграф 3, канону латинського Кодексів, що не тільки право, але моїм обов’язком є доповідати і попереджувати:

… non tantum ius meum, immo et aliquando obligatio mea est, ut sententiam meam Pastoribus et ceteris chrisifidelibus notam faciam. («Quo vadis, Domine?!»)

Мова йде про сімох висвячених священиків у Львові 14 вересня 1992 р. Ось їх імена: Омбруш, Шелемба, Бляшін, Данілаш, Звонарь, Маргітич і Райчинець.

Це висвячення викликало велике обурення в нашій епархії і дотепер обстановка напружена до максимуму. Представник Святішого Отця Колосуано цілий тиждень провів тут, розбираючи цю справу: в чому справа, що є причиною того, що ординарій епархії не дає їм дозволу на виконування священичих обов’язків в місцевості, де вони народились і де є велика потреба священиків (інопія клері).

Я дав їм рекомендацію на висвячення, з чим звертався з просьбою в письмовій формі до всіх трьох єпископів. Робив я це все на основі 748 канону східнього права і 1016 канону латинського права.

У зв’язку з тим, що дані канони д-р І. Дацко, який працював у Римі біля кардинала Сліпого, теж пояснює подібно, я був спокійний, що все робиться розумно і в рамках дозволеного.

Дозвольте покликатись на 12 моїх учеників, яких я рекомендував єпископові Семедію і яких висвячував він або з його поручення інші єпископи… Тоді без спору він приймав мої рекомендації. Всі 12 учнів на даний час добросовісно виконують свої священичі обов’язки.

Що може бути причиною, що цим сімом не дав дозвіл і не дає дозволу на священичу працю на даній території?

Можливо, моя особа? Або те, що в їх присутності Колосуано і мого єпископа-ординарія назвали ребеліянтами і революціонерами?

Ні, Ваша Екселенціє. Мої учні не ребеліянти. Я ще раз підкреслюю і за свої слова відповідаю перед Богом: всі вони підготовлені як духовно, так і розумово — на висвячення.

У зв’язку з цим звертаюсь до Вашої Екселенції і прошу Ваших заходів у ординарія, щоб дав їм юрисдикцію і дозвіл на працю на території епархії. Цього потребує Церква і в цьому лежить потреба Епархії.

Як і Ваша Екселенція в своєму письмі єпископу-ординарію наголошуєте, що існують великі проблеми в обстановці, яка панує тепер в епархії. Існує конфлікт між греко-католиками і православними: до цього приєднується нова проблема між українцями і русинами.

Я міг би все це тільки спостерігати, але це був би гріх, якщо я люблю українців. Я, як людина, мадяр, але як священик, я не можу робити різницю між мадярами і українцями чи русинами, бо крім них між нашими вірниками є ще румуни і словаки.

Своїх учнів я ціню не по національності, а дивлюсь в першу чергу на його «підхід» до навчання, його старанність і чи добросовісно і чесно готується до свого покликання.

Тільки через те, що п’ять моїх учнів є українцями, я їх маю відкинути і не займатись з ними? Ні, я цього не можу зробити. У лаґері, на засланні я був разом з українцями, я молився за них і з ними. Разом зі мною на Воркуті були українські священики, і вони зі мною, з мадяром, точно так, як із латишом чи поляком, ділили свої речі і посилки, які діставали з дому.

Я з великою повагою клоню голову перед пам’яттю кардинала Сліпого, точно так, як шаную пам’ять кардинала Міндсентія.

Єпископи Хира і Ромжа, отці Желтвай, Бачинський, Микуляк, Орос Петро і Бендас, їхнє життя служить для нас прикладом вірности наслідування св. Петра і Католицької Церкви. Мене не цікавить, якої вони національности.

Я поважаю єпископа Керестеш Сіларда. Але точно так само шаную єпископа Василика Павла, який у холод і мороз приїхав здалека, щоб висвятити мого першого учня: Сливку Івана.

Я гордий, що мене звинувачують у тому, що мій друг — український єпископ Марґітич. Я люблю і поважаю його як вірного священика, як доброзичливу людину, як такого, якому ми, мадярські вірники, точно такі милі, як слов’янські.

Мало хто знає, бо він цим ніколи не хвалиться, що в ті часи переслідування, незважаючи на небезпеку, разом з отцем Грицинковим обслуговували мадярських вірників в Шаланках і Матієві.

Само собою розуміється, що коли єпископ Маргітич захворів, я з великою радістю заступав його в Чингаві і Савові. Точно це ж робив і з таким же бажанням мій старший колега о. Роман Іван.

Замість старших священників: отців Роман, Щуба, Унгелі, Сабов М. я хотів дати подарунок своєму єпископу і бути йому допомічним.

Я дуже жалую, що моя добра воля не принесла такого результату. Я обвинувачую себе. Я грішний в тому, що не міг зберегти дружбу і добрі відносини з єпископом-ординарієм Семедієм. Не мав настільки сили і енергії переконати його в тому, що тільки єдина думка і ціль має керувати нами: omnia ad maiorem Dei gloriam.

о. д-р Елемир Ортутай
Ужгород, 12 листопада 1992 р.

Переклад з мадярського оригіналу

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>