(Нарис з історії давньоруського чернецтва)
Історія Давньої Руси — за поетичним висловом, «колиски» трьох ще донедавна братніх слов’янських народів, — має особливе значення для теперішнього процесу українського духовного відродження, оскільки саме пошуки традиційних коренів у минулому дозволяють відкривати нам чисті джерела майбутнього розвою народньої культури. Довгі роки колишня радянська історична наука була обмежена тягарем тенденційности у доборі та поясненні різних явищ, що й спричинилося до утворення т. зв. «білих плям» у вітчизняній історії (на жаль, і сучасна українська історіографія не позбавлена цієї «хвороби»). Але ж історія не зносить порожнечі, і поступово, завдяки розвитку громадської думки, «білі плями» забарвлюються різними кольорами істини.
Короткі нотатки, що пропонуються тут, присвячені одному з саме таких, донедавна замовчуваних, питань — історії давньоруського чернецтва, що налічує вже понад тисячу років свого існування. Втім, зазначу, що давньоруським манастирям і раніше приділяли певну увагу, але увага ця переважно була сконцентрована на! соціяльно-економічних характеристиках, покликаних увиразнити феодальну сутність манастирів-«кровопивць». При цьому велична духовна спадщина і глибокий вплив манастирської культури на різні сфери давноруського суспільства зводились до пропагандистських стереотипів войовничого атеїзму. Навіть найновіші теорії розвитку руського православ’я якось обминають численні духовні аспекти чернецтва, наприклад філософію аскетизму та «ісіхії», явища «місіонерства» та «старцювання» тощо.[1] Віддаючи належне поодиноким розробкам з цього питання, що їх здійснили історики-богослови у минулому столітті, з жалем можу констатувати: якої-небудь виразної теорії виникнення та розвитку манастирів на Русі й досі не існує. Звичайно, у межах коротенького нарису неможливо ліквідувати цю прогалину, тому зупинюсь лише на окремих питаннях походження та становлення руського чернецтва у XI ст. До цього додам, що фундаментальна розробка означеної проблеми вимагає залучення різноманітного матеріялу, не тільки історичного чи богословського, але й археологічного. Але ж, наприклад, археологічні джерела з історії чернецтва лише починають вивчатися і до них, в першу чергу, необхідно віднести залишки т. зв. «печерних манастирів». Тільки на території Правобережної України відомо близько 100 печерних споруд, у яких започаткувалися десятки славнозвісних манастирів та відлюдницьких скитів
ХІ-ХVIІ ст. і ст. Печерці, викопані у м’яких лесах (глинах) або викуті у скельних породах, зосереджуються у двох історичних регіонах української землі: у Середньому Придніпров’ї (Київська Русь) та на Дністрі (Галицько-Волинська Русь) і репрезентують ледве не всю тисячолітню історію руського чернецтва: від самітників та місіонерів в ХI-ХІІ ст.ст. до «ісіхастів» та скитових старців ХVI-ХVIII ст.ст.[2] Звичайно, печерне життя ченців аж ніяк не було повсюдним чи обов’язковим — це лише одна сторона багатогранного явища православного подвижництва, складність якого особливо чітко демонструється на прикладі засновників Києво-Печерського манастиря — преподобних отців Антонія та Теодосія. Але перш, ніж звернутися до образів печерських старців, необхідно хоча б у загальних рисах позначити витоки давньоруського чернецтва, його найближчого попередника та вчителя — Чернецтво візантійське або точніше навіть ранньохристиянське.
Воно виникає на околицях величезної Римської імперії наприкінці III ст. н.е., підготовлене численними атеїстичними течіями (ессеїв, терапевтів тощо), які розповсюдились у Єгипті та Палестині ще в І ст. до н.е. під впливом давніх традицій буддійного чернецтва. Основоположне поняття «аскези» відоме ще з геленістичної епохи остаточно, як позначення ідеалу стримання, зформувалося на межі ІIІ-ІV ст. н.е. за часів суспільної кризи, коли нестерпність економічних та соціяльних умов досягла такого рівня, що єдиний порятунок бачився у радикальній відмові від буденного життя.[3] Втім, було б надмірним спрощенням пояснювати витоки чернецтва лише ним. Напевно, загальне поширення аскетизму було викликане також і втратою морального клімату часів перших християнських громад, а також — наснагою мучеництва, як особливого добродійного подвигу в ім’я віри. Симптоматично, що безкровне або, як його називали, «холодне» мучеництво аскетів, хоча й виникло за часів жорстоких гонінь християнства, але нестримно почало розповсюджуватись лише після офіційного визнання релігії у 323 р.[4]
Саме тоді з багатьох аскетичних рухів формується, власне, чернецтво, немов би упродовж традиції мучеництва християнських неофітів. Життєписи перших ченців-аскетів часом дивно нагадують «страсті» першомучеників, лише боротьба з язичниками за віру замінюється боротьбою з демонами-спокусниками та власними людськими вадами за спасіння душі через постійне умертвління плоті. Засновником християнського чернецтва традиційно вважають св. Антонія Великого — анахорета, який ще на межі ІІІ-ІV ст.ст. н.е. оселився у пісках та скелях Єгипетської пустелі з метою відлюдницького подвижництва (звідси монах — з грецького: одинак, відлюдник). На протязі наступного століття «пустельництво» набуває масового характеру; при цьому поодинокі житла самітників («келії») поступово перетворюються на місця паломництва численних прихильників чернечого життя. Деякі послідовники намагалися оселитися поблизу анахоретів і таким чином створювалися великі відлюдницькі поселення, що отримали назву «лаври» (або — «квартали»). Так поступово з усамітненого «келіотства» виникає нова генерація гуртожитного (або «кіновіотського») чернецтва. Першу «кіновію» (тобто, власне, манастир) було засновано у тому ж Єгипті близько 322 р. св. Пахомієм, який об’єднав близько 100 відлюдників одного поселення — «лаври» за допомогою особливих «Правил…» спільного життя, які й стали своєрідним праобразом пізніших манастирських статутів.[5] Втім, виникнення гуртожитних манастирів не припинило зовсім відлюдницьку діяльність анахоретів, але ж через свою масовість активність та протегування з боку владних структур саме «кіновії» зробилися переважною формою чернечих організацій; організацій, що не обмежували себе у стосунках із «зовнішнім» світом, а часом навіть займали ключові позиції в економіці та політиці держави. Згодом ця не завжди розбірлива у засобах активність манастирів сприяє духовному оновленню чернечої апологетики у старому відлюдницькому осередку, забезпечуючи останньому нових прихильників; таким чином, чергуючи періоди піднесеня та занепаду, «келіотство» і «кіновіотство» співіснують на протязі всього 1 тисячоліття н.е. Залишається додати, що початково чернечі громади мешкали переважно у печерах (природніх та штучних), мабуть через специфічну сакральну сутність печер у християнскому світобуді: у печерах переховувались пророк Ілля та апостоли; нарешті Вифлеємські ясла та Гріб Господень, з якими пов’язано найвеличніші євангельські події — Різдво та Воскресення Христове, — також розташовувалися у печерах.[6] З розвитком більшість манастирів, так би мовити, «виходили» на поверхню, залишаючи печери анахоретам-пустельникам, які з кінця IV ст. отримали назву «ісіхасти» (або «мовчальники»). При цьому «ісіхазм», що отримав новий поштовх в ХІV ст. завдяки філософії Григорія Палами, як самостійна релігійна течія з обов’язковим атрибутом — усамітненням (іноді саме в печерах), проіснував в майже незмінному вигляді до XX ст. (наприклад, діюче до сьогодні на Святому Афоні мистецтво «набування Святого Духу»).[7]
Таким чином, наприкінці 1 тисячоліття н.е. на терені Візантійської (Східньо-Римської) імперії спостерігаються декілька типів співіснуючих чернечих організацій:
- поперше, це самотні келії відлюдників-ісіхастів (т. зв. «келіотство»);
- подруге, це досить значні поселення відлюдників, які мешкають самотньо і незалежно один від одного, але іноді, звичайно на свята, збираються разом для спільних богослужень (т. зв. «лаврське келіотство»;
- потрете, це звичайні манастирі гуртожитного характеру, що мають різноманітні більш-менш суворі правила-статути, які до дрібниць реґляментують спільне життя ченців, в більшості досить активно втручаються у державні справи, протиставляючи себе світській владі;
- нарешті, це незначна частина манастирів, що їх засновано силами самої державної (або іншої світської) влади та на її кошти (т.зв. «патрональні манастирі»). Такі установи, цілком залежні від владних структур, помітного місця у громадському та духовному житті не займали, а тому не становлять особливого інтересу.
Тепер, якщо ми звернемось до історії чернецтва на Русі, можна помітити, що аналогічні процеси відбувалися і тут. Про це свідчать залишки багатьох чернечих печер давньоруського часу, а також — досить докладно зображена у письмових джерелах історія найдавнішого Києво-Печерського манастиря, особливо життєписна хроніка його засновників — преподобних Антонія та Теодосія.
Згідно літописному свідоцтву про початок Києво-Печерської Лаври, преподобний Антоній, за походженням любечанин (Любеч — князівська фортеця на лівому березі Дніпра, трохи північніше Києва), на початку І ст. здійснив паломництво у Святу Землю, відвідав Афонську гору, де його було пострижено у ченці. Після досить нетривалого перебування у афонському манастирі Антонія було відряджено на батьківщину з певною місією: «… и мнози от тебе чорноризци быть ймуть» — напучував його святогірський ігумен.[8] Діставшись до Києва, Антоній «… походи по манастьірям, и не возлюби… и поча ходити по дебрем и по горам, ища, где бы ему Бог показал».[9] Це повідомлення надзвичайно цінне, поперше недвозначною вказівкою на схильність Антонія до відлюдництва (відмова від манастирського життя і пошуки у «пустелях» — «по дебрем и по горам»), а подруге — згадуванням якихось київських манастирів. Що ж це були за манастирі, які існували раніше загальновизнаної першої руської обителі — Печерської? На мою думку, такими були грецькі манастирі, засновані священослужбовцями візантійського походження, що наприкінці X ст. прийшли разом з князем Володимиром хрестити Русь, — «попы корсуньскы і царьградськы», як їх називає літописець.[10] Або ж — манастирі, фундаторами яких були князі та бояри (тобто т. зв. «патрональні»); втім, і вони створювалися головним чином прийдешніми з Візантії ченцями як добре організовані гуртожитні «кіновії», а тому являли собою не більш, ніж еміграційні осередки, духовно та соціяльно немічні в умовах «варварської» напівпоганської держави. На жаль, письмові джерела практично замовчують існування таких манастирів, лише іноді, зверхньо констатуючи: «мнозии бо манастыри и от царь и от бояр и от богатства поставлени, но не суть таци, кации же суть поставлени слезами, і пощением, и молитвою, и бдением».[11] Та ще свідчать народні перекази, як наприклад, про знищене татарами «грецьке» (!) місто «Міна» поблизу теперішньої Мотовилівки на Київщині (часом чи не манастир це св. Міни, що згадується у «Печерському Патерику» під XI ст.?), де наприкінці минулого століття було знайдено декілька монаших поховань за грецьким звичаєм.[12] Та як би там не було, Антоній проігнорував усі київські манастирі і кінець-кінцем відшукав на схилах Дніпра чиюсь покинуту печеру, неподалік від княжого села Берестова (на південь від Старого Києва), та оселившись у ній, віддався самотньому богослужінню. Цікаві різні версії літописців щодо походження цієї печери. Якщо дотримуватися сюжетної лінії «Печерского Патерика», — печеру цю спорудили ще в прадідні часи розбійники-варяги з метою переховувати награбоване, Антоній же, прийшовши до Києва ще за князювання Володимира Святославича (тобто не пізніше 1015 p.), знайшов її вже покинутою.[13] Дещо інакше ця подія висвітлюється у «Повісті минулих літ». Літописець стверджує, що печеру викопав Іларіон — пресвітер церкви св. апостолів на Берестові (у майбутньому — перший руський митрополит), який полюбляв іноді усамітнюватися на дніпровських схилах. Антонію ж печера дісталася вже після призначення Іларіона на катедру київського митрополита (тобто не раніше 1015 р.).[14] В обох випадках (і в літопису, і в «Патериці») простежується велика кількість протиріч та явних помилок. Припускаючи, що обидва автори користувалися не власними враженнями, а часом спотвореними переказами, насмілюсь запропонувати компромісний варіянт викладення означеної події з урахуванням обох наведених версій. — Антоній з’являється у Києві десь на межі 20-30-х pp. XI ст. та знаходить собі притулок у давній Варязькій печері (архітектурні особливості цього підземілля, що збереглося і до сьогодні у складі т.зв. «Дальніх» печер Київсько-Печерської Лаври, свідчать про його сиву, може за часів язичництва або навіть непервісности давнину). Згодом аскетичне пустельництво ченця безумовно привертає увагу місцевого населення, врешті-решт воно повинно було зацікавити попів найближчої церкви, якою й була церква св. апостолів на Берестовім. Пресвітер цієї церкви Іларіон мабуть відвідує анахорета, між ним та Антонієм виникає певний духовний зв’язок, завдяки чому майбутній митрополит проводить багато часу у чернечій печері. Характер цього зв’язку визначався напевне специфікою місії Антонія; його можна пояснити таким чином. — Пустельницька спрямованість останнього, підсилена легендарним у християнстві ім’ям (згадаймо єгипетського Антонія Великого), у сполученні з напутнім словом афонского ігумена: «… мнози от тебе черноризци быти ймуть» примушують нас знову повернутися до ранньохристиянського чернецтва та його місіонерства. Крім численних самотніх подвигів, давні ченці успішно практикувалися і в т. зв. «духовному напучуванні» або, за російським терміном VІІ-ХІХ ст.ст., «старческом окормлении[15]». Старці-анахорети, як правило, не займалися проповідництвом, пророцтвами, не створювали чудес. Мудрі й тактовні поради, позбавлені найменшого натяку на нотацію чи погрозу, дружня бесіда були їх головною зброєю в лікуванні душевних хвороб. Врівноваженість та простота були надійною запорукою успіху такого методу життєвого й релігійного напуття. У зв’язку з цим здається ймовірним, що місія преп. Антонія Печерського полягала не в заснуванні однієї або кількох чернецьких громад, не в постриженні та посвяченні численної братії, а саме — у запровадженні на Русі громадського інституту духовного напуття. Ось чому, по суті, заснували Печерський манастир, Антоній ніколи не був його керівником-настоятелем; ось чому, залишаючись простим ченцем, він користував своїми порадами однаково й братів печерських з ігуменами (Варлаамом та Теодосієм) й київських бояр (наприклад Шимона Африкановича), й великих князів (Ізяслава та Святослава Ярославичів) та багатьох інших.[16]
Таким чином, нема нічого дивного в тому, що Антоній міг бути духівником пресвітера Іларіона, останній же із старанністю учня, наслідуючи прославленому пустельнику, викопав поблизу печеру для самотніх вправ по «набуванню Святого Духу». На думку деяких істориків, після короткого свого митрополитства Іларіон, під чернечим іменем Никона, наприкінці 50-х pp. XI ст. постригся у Печерській обителі; зробився найближчим послідовником Антонія; склав, задовго до Нестора, перший звід Руського (Печерського) літопису, а після смерти Антонія та Теодосія навіть очолив манастир.[17]
(Далі буде)
[1] Хорошев А. С. Политическая история русской канонизации ХІ-ХIV вв. Москва, 1986; Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители древней Руси, Киев, 1987; Запровадження християнства на Русі, Київ, 1988; Очерки истории Киево-Печерской Лавры и заповедника, Киев, 1992.
[2] Бобровский Т. А. К вопросу о типологии и датировке древнерусских пещерных монастырей. В сб.: Чернигов и его округа в IX-XIII вв., Чернигов, 1990, с. 70-73.
[3] Донини А. У истоков христианства (от зарождения до Юстиниана), Москва, 1989, с. 227-228.
[4] Там же, с. 230-231.
[5] Поснов М. З. – История христианской церкви, Киев, 1991, с. 519.
[6] Лк 2, 7; 2, 16; 23, 53; 24, 1-7.
[7] Концевич И. М. Стяжание Духа Святого в путях Древней Руси, Киев, 1990, с. 3-15.
[8] Абрамович Дм. Києво-Печерський Патерик, Київ, 1991,с 195-196.
[9] Там же, с. 196.
[10] Повесть временных лет, Москва-Ленинград, 1950, ч. І, с. 79-80.
[11] Абрамович Дм., Вказ. праця, с. 198.
[12] Похилевич Л. Сказання о местностях Киевской губернии, Киев, 1864, с. 476.
[13] Абрамович Дм., Вказ. праця, с. 16-17.
[14] Там же, с. 195-196.
[15] Концевич И. М. Вказ. праця, с. 35-47.
[16] Абрамович Дм. Вказ. праця, с. 1-3, 17-19, 202.
[17] Очерки истории…, с. 11-12, 22-23.
