(Закінчення)
«Киевские Новости»: Відомо, що представник папи в іншій країні — це дипломат, але дипломатія в нашій країні не має традиції. Чи має Ваша Святість труднощі у відношеннях із світськими властями? Якщо є, то як їх перебороти?
Нунцій: Незалежність ваша є ще дуже молодою, однак мушу сказати, що я не маю таких труднощів. Скажімо, коли я маю відвідувати якихось представників уряду, то я їх відвідую. Коли я їжджу по областях, як тепер у Львові чи Івано-Франківську, Мукачево чи в Ужгороді — я це робив. Я не кажу, що завжди досягаю того, що я хотів би, і це є нормально. Хочу вам сказати, що впродовж цього першого року я був відносно мало в Києві, і я властиво може замало уваги приділив тим питанням дипломатичним, які я, скажімо, мав робити. Я намагаюсь бути якнайбільше у дійсності Церкви: і щоб запізнатись з даною ситуацією, і щоб зустрічатись з людьми. Мушу сказати, що однією з найбільших радощів, які я зазнав, були спільні богослуження, які проходили на Закарпатті, які я проводив як Апостольський Нунцій разом з трьома тамошніми єпископами. Ви можете собі уявити і ту атмосферу напруження, про яку ми говорили, і тих добрих людей, як ці люди прямо зворушувались радістю присутности представника пани і тих трьох єпископів разом. Такі події просто заставляють нас забути, що існують інші проблеми і інші подібні питання. Але існують ці проблеми.
Кость Чавага, ЗВУ: Перше питання. Як формується латинський єпископат в Україні і в який спосіб він підпорядковується Апостольській Столиці? Чи введення української мови в Києві і в інших східніх областях не свідчить про деяке розмежування впливів Латинської і Греко-католицької Церков?
Друге питання. Чи неприйняття громадянства України ієрархією (Блаженнішим) є причиною невизнання Патріярхату?
Нунцій: Дякую за питання, кажу це щиро, бо вони дають нам змогу насвітлити цілий ряд питань. Тож перше — ріст латинської Церкви. Бачите, ми стараємось підготуватись, потрібно трохи часу: чи для латинської Церкви, чи для Греко-католицької ми повинні скласти карту ситуації, яка існувала перед революцією, що відноситься до східньої частини України, і також ситуацію, що існувала перед Другою світовою війною, в основному, що відноситься до земель Західньої України. Коротко кажучи, про ріст латинської Церкви, то його власне немає, бо згідно документів, які я маю, якщо порівняємо ситуацію, яка існувала в 1913 році, з усіма вказівками — де були громади, в яких селах та скільки було католиків, скільки храмів, каплиць, а навіть там вказано, чи каплиці були з дерева, чи з каменю. Отож сьогодні я можу сказати, що ми не дійшли ще до того, що маємо таку кількість душпастирів, щоб дійти до всіх спільнот, тих тодішніх. Аж до того часу, доки історія не дала нам того «дарунку» теперішнього століття, коли було багато церков знищено або ж перетворено у заклади іншого призначеня, чимало з них ще досі вживається на інші цілі, й існують труднощі їхнього поновного відзискання. Бракує священиків, щоб дбати про ті громади, які поступово творяться, які там були впродовж століть. Це не є точно моїм завданням, однак це завдання, яке намагаються і виконують владики. Структури… Ви знаєте, як багато реакції викликало два роки тому затвердження греко-католицьких єпископів і номінація римо-католицьких єпископів. Наразі Римський Апостольський Престіл не створив нічого нового, він лише назначив єпископів на ті єпархії, ті дієцезії, які дотепер існували: чи то для Львова, чи для Кам’янця-Подільського, чи для Житомира. Ви напевно знаєте, що історично частина східньої України належала до Могилівської єпархії, яка знаходиться у Білорусії. А на півдні України частина належала до Тираспольської єпархії, яка зараз є у Молдавії. Сьогодні знаходяться території на південній Україні, що належали до тієї єпархії: в Одесі існувала «прокатедра» тієї єпархії. Це є дійсністю, реальністю. І ці проблеми потрібно вивчити докладно, а також, як можна пристосувати ті структури до наших обставин. Найважніше, на що я хотів наголосити, Апостольський Престіл, як і взагалі Католицька Церква, не замірює будь-якого прозелітизму. Структури, які творить Апостольський Престіл, або рішення, які приймає Синод Греко-католицької Церкви, а Апостольський Престіл апробує призначені для опіки вірних, це є засадничий принцип, який ми постійно повторюємо і здійснюємо. І ми це проголошуємо вільно і спокійно — ми не маємо жодних намірів будь-якого прозелітизму. Однак, з пошани до людської особи і до свободи сумління цієї особи — як і навчає Апостольський Престіл та Католицька Церква — не можна відмовляти комусь, хто просить, головно, коли він настирливо, з аргументами просить. Коли ж відноситься до введення російської або української мови, то також і тут потрібно мати реальний погляд на правильність та на щирість цих поглядів. Що ми хочемо осягнути, то є лише служба цим громадам. Існують тут місцевості, околиці, де діти не знають польської мови і не вивчають її, а в багатьох регіонах навіть немає польських шкіл. І це є дійсність, історична дійсність. Фактом є те, що існують повноцінні українські родини латинського обряду. І це не є латинізацією, яку здійснювала латинська Церква.
По всій території Східньої України, а також Білорусі, включно з Волинню, Луцьком, Київщина східня і т.д. аж до Збруча, яка в часи після третього поділу Польщі попала під вплив Росії, на жаль, вся Греко-католицька Церква на тих землях була ліквідована, репресована за царських часів. Це пролилась кров греко-католиків на тих землях. Фактично Микола І сказав: «Хто хоче лишатись католиком, хай переходить на латинський обряд, хто хоче зберігати східні традиції, має перейти до Православної Церкви». Отож існують українські родини, що живуть згідно традиції латинської Церкви, такий же стан з Білоруссю, де живуть білоруси латинського обряду. І також, як вам відомо, на Білорусі живуть нащадки польських родин. Отже вживання якоїсь мови: російської чи української не має жодного наміру змагання між Церквами. До мене прийшли з Закарпаття словаки, до речі, мій секретар — словак, тож прийшли словаки з проханням на богослуження в українській мові. Бо молодше покоління — їхні діти — не вивчали, не знають словацької мови.
Що ж до громадянства ієрархії. Відносно латинської Церкви, два єпископи Кам’янець-Подільський і Житомирський, мають українське громадянство. Архиєпископ Яворський попросив громадянства і очікує на нього. Він сказав, що заради отримання українського громадянства готовий відмовитись від польського, якщо не можливо мати два громадянства. Ви знаєте, Монсеньор Яворський родився у Львові. Мені відомо, що існує закон, за яким потрібно перебувати тут 5 років, принаймні так мені говорили, щоб отримати громадянство України. Особисто я наполягаю на тому, щоб кожний, хто сюди прибуває з наміром залишитись, брав громадянство. Існують інші священики, що приїхали сюди тимчасово допомагати.
Латинська і Греко-католицька Церкви вийшли з періоду переслідувань, коли вони фактично були здесятковані. Греко-католицька Церква не мала права на якусь семінарію, точніше взагалі не мала права існувати. Латинська Церква від Другої світової війни не мала права на семінарію. У цілому колишньому Радянському Союзі існувало всього лише дві семінарії: одна в Ризі, а друга в Каунасі — в Литві і Латвії. Існувало т.зв. «замкнене число», й потрібно було мати дозвіл чи апробату знаєте кого — апробату світської влади, щоб ввійти, щоб бути вписаним до семінарії. Отже прийшли деякі священики на деякий час, доки не прийдуть інші, місцеві, на їх місце.
Напевно ж це не є причиною невизнання за Українською Греко-католицькою Церквою Патріярхату, з цим воно не має нічого спільного.
Андрій Шкіль. Журнал «Націоналіст»: Як ви не рідко буваєте в Києві, однак ви все ж ознайомлені з київською ситуацією. В Києві практично немає приміщення для УГКЦ, але є прекрасний костел латинників. З чим ви пов’язуєте це, чи з малою кількістю мирян ГКЦ чи…
- Як ви оцінюєте рішення обласної адміністрації чи представника президента щодо передачі храмів. Чи вважаєте ви, що так можна вирішити…
- Як ви ставитесь до братства св. Пія X?
Нунцій: Чи ви вже втомились, я втомився.
Ситуація в Києві. Не хочу, щоб хтось тут почувався винним, не хотів би сказати, що одні краще себе ведуть від інших. Так Греко-католицька Церква має відносно мало, має дзвіницю Миколи Доброго, бо дзвіниця була знищена і там була поставлена школа, і є маленька ротонда на Аскольдовій могилі, Латинська Церква мала костел на вулиці колишня св. Олександра, який був колись перероблений на триповерховий, який єпископ і парох, отримавши, стараються привернути до колишньої краси і величі, ще був костел св. Миколи, який вживають також як органний зал на концерти і який був власністю латинської громади, і очевидно єпископ домагається цього храму, бо це було б справедливим віддати його історичним власникам, якими вони є. Ще існувала мала капличка, яка діяла як латинська церква, однак знаходиться вона у передмісті Києва, відкрили її в 60-х роках, і була вона тоді єдиною в тих околицях. Греко-католицька Церква настоює, щоб мати відповідний гарний будинок у Києві. Думаю, що вам відомо, що це було Блаженнішому обіцяно. Дійсність є такою, що не завжди можна отримати це просто, однак не хотів би сказати, що одні були більш справні за других.
Що ж до рішень Львівської влади, я не знаю докладно всіх обставин на 100%. Ми твердимо принципово, що будинки потрібно віддати історичним власникам. Щоб задовільнити потреби різних громад, спільнот. Ми є в таких обставинах, що є труднощі, наприклад в селі є лише одна церква, то думаю, в таких обставинах питання власности не найважніше. Можна затвердити права власности, але треба подбати на місці про вживання цього храму. Бо, повторюю, і на цьому ми завжди будемо настоювати, що ми мусимо дбати про добро громад. Наші вірні: як римо-католики, так і греко-католики, так само і православні — ніхто з них не винний за ту ситуацію, яку ми маємо. Не було б цієї ситуації, якби не було цього періоду, який пов’язаний з ліквідацією Греко-католицької Церкви, з переслідуванням латинської Церкви. Ми могли б мати 100 інших проблем, але напевно ми б не мали тих громад, що між собою може навіть і воюють задля вживання того чи іншого храму. Бо відбулась би якась еволюція, коли кожна б громада збудувала собі церкву. Не знаю, чи ви згідні з тим, але я так бачу.
Про братство св. Пія X. Це було одною з пухлин, які заіснували після II Ватиканського Собору в латинській Церкві. Через певну впертість чи реакційність тої групи, яка відкидала постанови II Ватиканського Собору. Ви, можливо, й не знаєте, бо тут не було тоді вільної преси, але існують докази старань Святої Столиці, щоб вгамувати їх якось, ввести знову в зв’язок з Церквою, бо цей рух був дуже консервативний, традиціоналістичний. Це дуже широка тема. Коротко можу вам сказати, папа і Апостольський Престіл не піднялись до будь-якого канонічного кроку супроти покійного архиєпископа Лефевра, аж поки він не висвятив єпископів. В день, коли він номінував єпископів, його просили і напоминали, щоб він цього не робив, однак папа мусів заявити йому, що він себе тим відділив від Католицької Церкви, бо це є передбачено в кодексі Церковного канонічного права, і від цього моменту вони є поза Католицькою Церквою, вони екскомуніковані, аж доки не дійде до якогось порозуміння, маємо сказати, що це є певною схизмою в Католицькій Церкві. Вони не є у єдності з папою — така дійсність.
Оксана Гайова: В.е., Ви сказали, що наша Церква заплатила кров’ю за вірність Апостольській Столиці. Але від ХVІ ст. Апостольська Столиця офіційно визнала тільки одного святого — Йосафата Кунцевича. Ми зараз знаходимося в палатах, котрі будували Києво-Галицькі митрополити Шептицькі і в котрих впродовж півстоліття жив і служив для своєї Церкви і свого народу Слуга Божий митр. А. Шептицький. Він є святий, і наш народ вважає його святим. Від 1958 р. триває беатифіційний процес, і, як видно, не скоро він завершиться. Чи можете ви особисто допомогти прискорити цей процес і щоб Слуга Божий митр. А. Шептицький був зачислений до лику святих УГКЦ?
Нунцій: Я дуже радо дізнаюсь про стан процесу, ви знаєте, що як і усюди, існують певні норми, також і тут є певні норми, тут є ціла процедура. Я поінформуюсь докладніше і тоді…
Кожному з вас треба присвятити півдня. Хочу бути з вами чесним, не виносити вирока поза моєю компетенцією.
Вам напевно зрозуміло, що впродовж 2-х років не вирішиться усіх проблем, а навіть як їх вирішується, то людина зауважить колись помилку і відступає. Ми є доброї віри, доброго наміру і волі. Бажаємо дати добрі відповіді, коли існують проблеми, якщо на це по виходить, то стараємось іншим способом розв’язати проблеми. Повільно-повільно…
